Модераторами засідання були:
Володимир Полохало – голова Комітету з питань науки і освіти Верховної Ради України,
Василь Кремень – президент Академії педагогічних наук України,
Михайло Згуровський – голова спілки ректорів вищих технічних закладів України 3-го і 4-го рівнів акредитації

На засіданні були розглянуті наступні питання:

1. Вплив світової фінансової та економічної кризи на конкурентоспроможність вітчизняної науки і освіти у європейському вимірі.

2. Нові загрози, ризики, виклики та можливості наступного десятиліття для вітчизняної науки і освіти. Особливості правового режиму регулювання науково-технічної та освітньої діяльності в Україні в нових умовах. Новації 2008 року та попередніх років та їх вплив на стан та перспективи розвитку науки і освіти України.

3. Зміни та доповнення до національних планів розвитку науки і освіти, зокрема правових засад та норм їх функціонування в нових умовах.

4. Роль та особливості державно-суспільного партнерства, а також взаємодії з бізнесом в освіті і науці при прийнятті антикризових рішень та впровадженні інновацій.

Тези до першого питання:

1. До нинішнього року велика кількість провідних європейських університетів і міжнародних наукових та освітніх програм фінансували стажування в європейських університетах українських вчених, особливо молодих, виділяючи гранти достатніх для проживання за кордоном розмірів, а також сприяли створенню консорціумів університетів для виконання спільних проектів за програмами підвищення ефективності наукової та освітньої діяльності. За повідомленнями ЗМІ криза боляче вдарила по кошторисах як європейських університетів, навіть таких як Оксфорд і Сорбонна, так і по розмірах обігових коштів фондів. Тож слід очікувати суттєвого скорочення кількості грантів, що виділятимуться європейськими університетами українським вченим, та скорочення кількості проектів, що виконуватимуться за участю українських університетів за кошти міжнародних фондів. Але ж без наукових відряджень за кордон для виконання певної програми досліджень в закордонних університетах з використанням встановленого там сучасного наукового обладнання та участі в закордонних наукових форумах вітчизняні вчені не зможуть отримувати достойні сучасного стану науки результати і швидко опиняться в ар’єргарді наукового прогресу. Тож необхідно започаткувати виділення вітчизняним університетам бюджетних коштів з цільовим призначенням для фінансування на конкурсних засадах закордонних наукових відряджень вітчизняних науковців, здатних отримати наукові результати світового рівня.

2. І до того, як світ охопила фінансова і економічна криза, бюджет нашої держави був не в змозі надати академічним науковим інститутам та університетам коштів, достатніх для забезпечення наукових досліджень сучасним науковим обладнанням. Тож в умовах наростання цієї кризи він тим паче не буде в змозі цього робити. А тому потрібно сконцентрувати кошти і забезпечити сучасним науковим обладнанням певного спрямування лише ті наукові установи, в яких функціонують потужні наукові школи саме цього спрямування. Але одночасно зобов’язати наукові установи, які отримають цільові кошти, допускати до проведення досліджень на цьому унікальному обладнанні і науковців із інших наукових установ як академічного так і університетського статусу, включаючи ці дослідження до своїх попередньо скоординованих планів. і забезпечуючи достойними умовами проживання їх іногородніх виконавців. І не створювати при цьому атмосферу відчуження і протистояння між науковцями базових наукових установ та науковцями інших наукових установ, в яких проводяться аналогічні дослідження, як це має місце сьогодні, а створювати можливості кожному внести свій вклад в розв’язання тієї чи іншої наукової проблеми. Тобто створювати наукові центри по типу інституту Нільса Бора, через стажування в якому у свій час проходив кожний вчений, якого цікавили проблеми фізики.

Тези до другого питання:

1. Відомо, що і в США, і в Канаді, і в Японії, і в країнах Західної Європи суттєвий вклад в розвиток науково-технічного прогресу внесли бізнес-інкубатори, які були створені при потужних в науковому плані університетах.
Нагадаю суть ідеї бізнес-інкубатора: його правлінням відбирається щороку, скажімо, 10 найбільш цікавих з позицій впровадження у життя науково-технічних розробок, виконаних науковцями університету і захищених патентами, оцінюється скільки потрібно коштів для доведення кожної розробки до можливості запуску в серію та які площі і обладнання для цього потрібні, і ці кошти та площі і обладнання надаються автору патенту, з яким підписується договір про те, що в разі успіху у справі він зобов’язується потім, скажімо 10% від доходу того малого підприємства, яке він створить для серійного випуску своєї розробки, перераховувати щорічно на рахунок бізнес-інкубатора.
Як правило, із кожних відібраних 10 науково-технічних розробок лише 3 доводились до товарного вигляду, а 7 виявлялись або не конкурентоспроможними, або їх творці виявлялись не здатними довести свої ідеї до логічного завершення. Але, що важливо, за витрати на ці 7 розробок, які не вдавалося довести до логічного завершення, керівництво бізнес-інкубатору відповідальності не несло, їх дозволялось списувати. І, як виявилось, тих трьох розробок, які йшли в серію і приносили дохід, було достатньо для подальшого нормального неприбуткового функціонування бізнес-інкубатора. Наголошую, що мова йде не про прибуток, а про дохід.

У нашій країні ще з часів входження до складу СРСР було кілька спроб втілити цю ідею в життя, але вона так і не прижилась, оскільки вітчизняне законодавство не дозволяє списувати без кримінального переслідування витрати, які не завершились конкретним позитивним результатом. Ми пішли по шляху створення технопарків з наданням їм права займатись імпортом і експортом, що є зовсім іншим напрямком, далеким від ідеї бізнес-інкубатора.

Тож для прискорення науково-технічного прогресу в Україні треба якомога швидше створити бізнес-інкубатори при університетах, в яких патентується багато винаходів, перед цим упорядкувавши їх діяльність по західному зразку законодавчо. Якщо ми цього не зробимо, то, по-перше, ризикуємо отримувати закордонні товари, зроблені з використанням ідей, оприлюднених у вітчизняній патентній літературі, але не втілених у готову продукцію, а по-друге, матимемо масовий відтік за кордон науковців, спроможних генерувати нові технічні ідеї, що спостерігається уже і зараз.

2. Що ж до впливу новацій на подальший розвиток освіти, то слід відзначити у першу чергу негативний вплив на якість поповнення технічних вищих навчальних закладів умов прийому виключно лише за сертифікатами зовнішнього незалежного тестування та ліквідацію окремого конкурсу для випускників інститутів довузівської підготовки.

Захопившись ідеєю боротьби з корупцією підчас вступу до ВНЗ, наші керманичі забули про те, що не кожний відмінник, а особливо ж відмінниця навчання, поступивши в технічний університет, здатні стати толковими інженерами за покликанням. Наведу такий приклад. На радіотехнічні спеціальності у ВНТУ завжди вступали ті абітурієнти, які з дитинства захоплювались радіоаматорством, і для яких найкращими подарунками на день народження були паяльник чи дефіцитний транзистор. Саме з них ми готували класних інженерів, які після закінчення університету усі працювали за отриманою спеціальністю, тобто радіоінженерами. Ці фанати радіотехніки, як правило, мали нижчі оцінки з математики та української мови і літератури в школі, але стати студентами їм допомагало навчання в інституті довузівської підготовки, після закінчення якого вони змагалися переважно з лише з такими ж, як і самі. Дівчат серед них було 3-5 на потік. У нинішньому році ми набирали на перший курс інституту радіотехніки виключно лише за оцінками сертифікатів зовнішнього оцінювання, тож маємо сотні дівчаток-першокурсниць, які в житті ніколи не заглядали в середину свого телевізора і ніколи не тримали в руках транзистор, мікросхему чи паяльник. Тому після закінчення університету вони в кращому випадку будуть працювати продавцями радіотоварів в магазинах чи прийомщицями радіапаратури в радіо-теле-ательє. А радіоінженерів ми з цього потоку не випустимо, тому що фанати радіотехніки, радіоаматори з дитинства залишились зі своїми нижчими балами в сертифікатах підчас приймальної кампанії за бортом. Ту ж саму ситуацію ми маємо і на спеціальності електрозварювання, і на металорізальних верстатах та верстатних комплексах. Та й інженерами-будівельниками у нас тепер стануть переважно дівчатка з більш високими балами сертифікатів, які не розуміють, що в конторах будівельних організацій інженерних місць не так уже й багато, а працювати виконробом під дощем, в мороз чи в спеку не дуже комфортно, особливо ті кілька місяців, коли ти уже вагітна, але на допологову відпустку ще не маєш права.

Тож виключно лише за сертифікатами потрібно приймати у ті університети, де стоять черги на юриспруденцію, історію, журналістику, соціологію, економіку чи ще щось із того, фахівцем з чого може стати будь-хто, аби лише добре усе запам’ятовував. А у технічні університети потрібно приймати в-основному через інститути довузівської підготовки, підчас навчання в яких підлітки мають можливість оцінити – це їм цікаво, чи ні, у них до цього є хист, чи ні. Тоді буде менше і тих, хто розчарувався в обраній спеціальності ще підчас навчання в університеті, і тих, хто став фахівцем без любові і хисту до обраного фаху. А розмови про те, що інститути довузівської підготовки створені для того, щоб заробляти для університетів додаткові гроші, то є байки, розраховані на простаків, оскільки в суму плати за довузівське навчання входить лише оплата праці викладачів, які це навчання здійснюють, і ніякого доходу з цієї діяльності університети не мають, а мають лише додатковий клопіт з додатковими ремонтами і додатковими витратами на комунальні послуги. Але заради якісного професійно-орієнтованого до інженерної діяльності набору на перший курс університети добровільно беруть на себе цей додатковий клопіт.

Тези до третього питання:

1. В рамках Болонського процесу необхідно до 2010 року законодавчо ввести в Україні науковий ступінь доктора філософії замість кандидата наук і передати університетам та академічним науковим інститутам як право формувати ради по захисту дисертацій докторів філософії за напрямами наукових спеціальностей, так і право затверджувати результати захистів, звітуючи за їх якість відповідно лише перед Міністерством освіти і науки та Національною і галузевими академіями наук.

2. За Вищою атестаційною комісією України залишити право формувати
регіональні наукові спеціалізовані ради по присудженню наукових ступенів доктора наук за напрямами наукових спеціальностей та право затверджувати результати роботи цих рад. Присудження здійснювати не за результатами захисту ще однієї дисертації, а шляхом оцінки сукупності наукових робіт, опублікованих претендентом. Регіональні наукові спеціалізовані ради створювати в рамках консорціумів університетів, що об’єднують свої зусилля для реалізації проектів атестації наукових кадрів найвищої кваліфікації. Право створювати та ліквідовувати такі консорціуми залишити за Вищою атестаційною комісією України.

Тези до четвертого питання:

1. Розробити законодавчі стимули для фірм і підприємств передавати перші зразки своєї нової продукції в предметні навчальні лабораторії профільних університетів, як це має місце на заході.

Для прикладу – Вінницький національний технічний університет має уже більш ніж на півмільйона доларів обладнання і програмного забезпечення, безкоштовно встановленого в навчальних лабораторіях університету фірмами «Сіменс», «Шнайдер-електрик», «Фесто», «Філіпс», «Майкрософт» під чесне слово, що ми будемо використовувати це обладнання і програмне забезпечення в навчальному процесі. Розрахунок фірм простий – навчившись на їхньому обладнанні, одні наші випускники підуть працювати на їхні дочірні фірми в Україні, а інші, ставши працівниками вітчизняних фірм, замовлятимуть саме це обладнання для модернізації виробничих процесів у своїх фірмах.

Тож і нашим підприємствам варто уже було б запроваджувати таку форму реклами своєї продукції.

2. Оскільки границя між інженерною кваліфікацією і кваліфікацією робітника інтелектуалізованих процесів виробництва в багатьох галузях уже стерлась, доцільно студентам на першому курсі технічних університетів паралельно з освоєнням фундаментальних та загальноінженерних наук освоювати і робітничі професії за програмою профтехучилищ, корельовані з майбутніми інженерними, з відпрацюванням за цими професіями на підприємствах чи у фірмах по кілька місяців на другому та третьому курсах. Завдяки цьому прискорюється адаптація студентів до умов роботи на виробництві, вони швидше дорослішають і починають розуміти для чого їм потрібна інженерна кваліфікація, а також скорочується час пошуків випускником місця роботи, а підприємствами потрібних інженерних чи інтелектуалізованих робітничих кадрів. Саме на такий шлях стали багато технічних університетів США і Канади, що і викликало необхідність створення у Європі програми погоні за університетами Північної Америки, іменуємої Болонським процесом. Вінницький національний технічний університет на цей шлях став ще у 1991 році – разом з першими 6-и університетами США і Канади. А 17 років роботи нашого університету за цим алгоритмом підтвердили його життєздатність та ефективність.

Однак виголосити ці тези мені не вдалося, оскільки в списку виступаючих я був одним із останніх, до якого черга на виступ не дійшла.

На жаль, модератори не змогли домогтись від академіків дотримання 4-хвилинного регламенту, тож остання третина запланованих виступів в програму круглого столу, розраховану на дві з половиною години, не помістилась. Довелось мені віддати свої тези в секретаріат комітету для врахування їх без оголошення. Але бажаючим ознайомитись з ними я вирішив надати таку можливість, розмістивши ці тези на своєму сайті. До речі, я б їх теж, мабуть, за 4-и хвилини виголосити не встиг би.