Від року створення до 1976 року нашим вищим навчальним закладом керував Роман Кігель, з 1976 року по 1989 рік ним керував Іван Кузьмін, з 1989 року по вересень 2010 року керівником був я – Борис Мокін, а з вересня 2010 року університетом керує Володимир Грабко.

Цього року на урочистих зборах, присвячених відзначенню «Дня університету», які розпочалися о 15 годині в актовій залі університету одразу після прибуття високих гостей – губернатора області Миколи Джиги, першого заступника голови обласної ради Ігоря Кревського та мера міста Володимира Гройсмана, вперше за останні 22 роки з привітальним словом до учасників зборів звернувся не я, а мій наступник на посаді ректора професор Володимир Грабко. Виступив він коротко, висловивши загальні поздоровлення колективу, без відзначення поіменно когось із тих викладачів і співробітників, які досягли за рік, що минув, найкращих результатів, відійшовши у такий спосіб від тієї схеми, за якою завжди виступав на урочистостях я.

Після виступу ректора ведучі урочистостей викликали на сцену одразу усіх трьох високих гостей – губернатора області, мера міста і першого заступника голови Вінницької обласної ради, який є випускником нашого університету 1982 року (інших гостей, до речі, на урочистостях не було).

Високі гості один за одним протягом кількох хвилин висловили поздоровлення нашому колективу, відзначивши в загальних фразах його значні здобутки на освітянській і науковій нивах, подарували комп’ютер та мультимедійний центр, вручили кожний по кілька почесних грамот працівникам університету і, спустившись зі сцени, одразу ж покинули актову залу. А після цього на сцені актової зали, фактично, почалася дискотека, оскільки кожен раз після висловлення ведучими урочистостей загальних побажань колективам викладачів, студентів, працівників бібліотеки і адміністративних та господарчих підрозділів виступали в основному студентські танцювальні колективи. І хоча студенти танцювали добре, одноманітність жанру мене дещо збентежила, і, як виявилось після закінчення урочистостей, збентежила не лише мене одного.

Збентежило мене також і те, що почесні грамоти високими гостями вручались з попередньої подачі ректорату в основному кандидатам наук, доцентам, що могло на губернатора області і мера міста та одного із керівників обласної ради справити враження нібито у нашому університеті взагалі немає докторів наук, професорів, достойних вищих обласних нагород. А їх же у нас більше п’ятидесяти, і саме вони у першу чергу визначають і наш університетський статус і статус національного.

Очікував я, що, як людина, яка очолювала університет 21 рік і вивела його в двадцятку кращих університетів України за критеріями ЮНЕСКО, на цих урочистостях, котрі були першими після залишення мною ректорської посади, я теж отримаю якусь «прощальну» нагороду від керівників області і міста. Більше того, я плекав надію, що ректор Володимир Грабко, який мені зобов’язаний усім, чого він досяг у житті, скориставшись слушною нагодою, в «День університету» виконає університетську статутну норму і дозволить першому проректору Олександру Романюку підписати вересневий протокол рішення Вченої ради університету, засідання якої відбулося на законних підставах під головуванням першого проректора Олександра Романюка у той день, в який Володимир Грабко ще офіційно не вступив на посаду ректора, а був у дорозі з Києва, повертаючись із відрядження, в яке він поїхав за посвідченням, виписаним ще мною як ректором на його ім’я ще як проректора з наукової роботи. І я сподівався, що згідно з цим рішенням Вченої ради університету ректор Володимир Грабко офіційно на урочистостях оголосить наказ про присвоєння мені статусу почесного ректора, що є університетською статутною нормою, обов’язковою до виконання в разі, якщо ректор, що пішов у відставку, пропрацював успішно на цій посаді не менше 10 років підряд. Але цього не сталося, оскільки ректор Володимир Грабко продовжує знаходитись під паралізуючим впливом першого заступника міністра Євгена Суліми, котрий із помсти заборонив йому офіційно оголошувати мене почесним ректором. Я нагадаю, що мстить мені Євген Суліма за оприлюднення інформації у відкритому листі міністру Дмитру Табачнику про те, що після мого звітування за попередні 7 років роботи ректором Суліма запропонував мені перерахувати багатотисячний спонсорський внесок на рахунок вказаної ним харківської фірми, а також за оприлюднення інформації про те, що із-за неперерахування цього спонсорського внеску Суліма затримував оголошення конкурсу по виборах ректора нашого університету, що потрібно було зробити ще до 12 червня 2010 року, тобто до дня закінчення терміну дії мого контракту.

Що цікаво, як мені відомо від одного із тих працівників міністерства, які продовжують з повагою відноситись до мене, перший заступник міністра Євген Суліма нинішнього ректора ВНТУ Володимира Грабка не терпить у такій же мірі, як і мене, оскільки знає і те, що Володимир Грабко є моїм учнем і був людиною, якій я довіряв абсолютно, тому і залишав керівництво університетом, від’їжджаючи у відрядження, саме на нього, і добре розуміє Суліма як те, що я не міг тримати біля себе своїм першим заступником людину, яка не розділяла б моїх поглядів, так і те, що включати Володимира Грабка у будь-які оборудки за участю ректорів ризиковано, адже він оточений заступниками і помічниками, вихованими і призначеними ще мною. І за інформацією цього лояльного до мене працівника міністерства перший заступник міністра Євген Суліма буде ініціювати відставку Володимира Грабка з посади ректора при першій же слушній нагоді, незалежно від того, буде Грабко виконувати його настанови стосовно мене, чи ні. Саме тому в ректорський контракт Володимира Грабка і вписано те, що цей контракт може бути розірваний у разі, якщо він програє будь-який судовий процес, що вимагатиме від університету виконання якихось штрафних санкцій. І, примушуючи Володимира Грабка не визнавати мене почесним ректором, незважаючи на існування такої норми в Статуті університету, Євген Суліма розраховує на те, що під впливом образи я ще до кінця цього навчального року подам позов до суду з вимогою до ректора Володимира Грабка виконати відповідну норму Статуту університету, оскільки у вересні спливе річний термін, протягом якого я згідно з законодавством маю право оскаржувати не правочинне по відношенню до мене рішення адміністрації. І Євген Суліма прекрасно усвідомлює, що суд задовольнить мій позов не лише у частині визнання мене почесним ректором, але і зобов’яже доплатити мені різницю між зарплатою почесного ректора і рядового професора, починаючи з вересня 2010 року. І тоді у першого заступника міністра Євгена Суліми з’явиться можливість ініціювати розрив контракту з ректором Володимиром Грабком згідно з відповідним пунктом цього контракту, чим він, судячи з тієї інформації, яку я маю, обов’язково скористається, аби потім спробувати поставити на чолі нашого університету саме ту людину, що найбільше його влаштовуватиме і не буде зв’язана дружніми стосунками ні зі мною, ні з Володимиром Грабком. На кшталт того, як це уже зроблено в Київському національному університеті технологій і дизайну та Українському національному університеті харчових технологій і готується до втілення в життя у Донецькому національному університеті. На жаль, Володимир Грабко під впливом запевнень у дружбі і обіцянок підтримки, на які у розмовах з Грабком не скупиться Євген Суліма, котрому не відмовиш в акторських здібностях, і повірити у такий розвиток подій не хоче і сам усвідомити цього не в змозі. Навіть, маючи перед очима власний приклад примусового відторгнення від себе на вимогу Суліми свого учителя, якому він зобов’язаний усім. Тож тим боліснішим буде прозріння, коли події почнуть розгортатися саме так, як я їх прогнозую. А вони таки будуть розгортатись так, як я прогнозую, уже хоча б тому, що і призначений Володимир Грабко ректором був не із великої любові до нього керівників міністерства і не тому, що набрав на виборах на один голос більше ніж я, а саме тому, що його призначення дозволило керівникам міністерства розв’язати поставлену їм задачу у будь-який спосіб позбавити ректорської посади у Вінниці мене – кандидата в депутати Верховної Ради України за списком БЮТ, позаштатного радника Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко і безкомпромісного борця з корупцією у будь-яких її проявах.

У попередні роки свято «Дня університету» завжди закінчувалося увечері конкурсом «Містер Шарм», в якому визначався самий галантний студент нашого університету. Але у цьому році ректор Володимир Грабко і проректор Анна Писклярова вирішили, що конкурс «Містер Шарм» доцільно не влаштовувати у вигляді заключного акорду урочистостей, а проводити напередодні свята. Тож цей конкурс відбувся у вівторок 19 квітня. Переміг у конкурсі за рішенням журі, очолюваним проректором Анною Пискляровою, студент 5-го курсу Інституту радіотехніки Олексій Андрушко – він і визнаний «Містером Шарм ВНТУ– 2011». Цього разу моя думка співпала з думкою журі – я теж подумки визнав його найгалантнішим. А тому мені дуже приємно були вручити саме йому премію у 1000 гривень, яку я вирішив заснувати, аби урівняти цей конкурс з конкурсами «Міс Наука» і «Міс ВНТУ», в яких я теж заснував для переможниць і уже вручив аналогічні за розміром і статусом премії. А напередодні цього конкурсу я згадав, що в конкурсі «Міс Наука» я ще три роки тому заснував і другу премію в розмірі 500 гривень, яку вручав кожного року «Віце-міс Науці». Але оскільки в конкурсі «Міс ВНТУ» і «Містер Шарм» статусу «Віце» не передбачено, то я вирішив вручити другу премію в розмірі 500 гривень «Містеру Шарм Інституту електроенергетики», адже саме в цьому інституті я нині працюю професором на кафедрі відновлювальної енергетики і транспортних електричних систем та комплексів, тож ця премія стане моїм вкладом в громадську роботу саме в цьому інституті. Побачивши, що я попрямував на сцену після оголошення результатів конкурсу «Містер Шарм», зал здогадався, що я буду, як і після конкурсу «Міс ВНТУ», вручати власну премію переможцю і цього конкурсу, але те, що я ще й вручу другу премію «Містеру Шарм Інституту електроенергетики» ніхто не очікував – це я зрозумів по тому шквалу оплесків, якими вибухнув зал. Сила цих оплесків зросла додатково після того, як я оголосив, що заради справедливості, «навздогін», оскільки конкурс «Міс ВНТУ» пройшов півтора місяці тому, я вирішив вручити другу премію у розмірі 500 гривень з тією ж мотивацією і «Міс Інституту електроенергетики». Конкурсантка виявилась серед глядачів у залі, тож я її покликав на сцену і одразу ж вручив засновану премію.

Завершилося святкування 51-ї річниці нашого вищого навчального закладу наступного дня після урочистостей, тобто у четвер 21 квітня, робочим засіданням Вченої ради університету. На цьому засіданні спочатку великій групі наших молодих викладачів ректор університету Володимир Грабко вручив дипломи кандидатів наук, потім були розглянуті три робочих питання, присвячених стану наукової роботи в Інституті автоматики, електроніки та комп’ютерних систем управління, стану методичної роботи в Інституті екології та екологічної кібернетики і стану виховної роботи на факультеті комп’ютерного інтелекту Інституту інформаційних технологій та комп’ютерної інженерії. Після «різного», завершуючи засідання, ректор Володимир Грабко запропонував проголосувати за скасування державного іспиту з напряму підготовки у бакалавраті, залишивши як атестаційну лише бакалаврську випускну роботу. Мотивував Володимир Грабко цю пропозицію тим, що це вимога міністерства. Я виступив проти і нагадав усім, що ще за радянських часів інтегральний державний іспит зі спеціальності був введений саме для того, щоб під час підготовки до нього студенти були змушені повторити основні положення усіх дисциплін, які формують спеціальність, і не покидати стіни навчального закладу лише вузькими спеціалістами по темі свого дипломного проекту. Тож, відміняючи інтегральний державний іспит з напряму підготовки бакалавра, ми приступимо до випуску бакалаврів не з напряму, а з вузької теми його бакалаврської випускної роботи, яку він скачає з інтернету, особливо не вдумуючись у зміст скачаного. Але ні ці мої аргументи, ні згадка про те, що в європейській системі освіти саме складанням державних іспитів закінчується бакалаврська підготовка, що їх складання є обов’язковою умовою отримання диплома бакалавра в усіх європейських університетах, не змогли в очах членів нашої університетської Вченої ради переважити єдиний аргумент ректора, що цього вимагає міністерство – проти пропозиції ректора проголосували лише двоє – я і завідувач кафедри відновлювальної енергетики і транспортних електричних систем та комплексів, доцент Олександр Мокін. Мене здивувало, що пропозицію ректора підтримали завідувачі кафедр загальноінженерних дисциплін, адже, відміняючи інтегральний державний іспит з напряму бакалаврської підготовки, ми автоматично відстороняємо від участі в державній атестації бакалаврів усі загальноінженерні кафедри, представники яких обов’язково входили в Державні екзаменаційні комісії, отримуючи відповідне навчальне навантаження і маючи змогу задавати запитання зі своєї дисципліни на державному іспиті та підсилюючи у такий спосіб у студентів зацікавленість до цих дисциплін при їх вивченні за графіком навчального процесу на курсах, що передують випускному четвертому. Ще більше здивування у мене викликало те, що цю пропозицію ректора підтримали завідувачі випускних кафедр, адже їхніми професорами і доцентами пророблена колосальна за обсягом творча робота по створенню комплексних завдань для державних іспитів, що охоплюють усі грані напряму підготовки, – а тепер уся ця робота піде, грубо кажучи, «коту під хвіст». Але, мабуть, у тому, що так проголосувала Вчена рада університету є і моя провина – це я їх привчив до того, що усе, що пропонує ректор, є добре продуманим і обов’язково принесе якийсь успіх університету в-подальшому, тож вони відвикли критично ставитись до того, що пропонує ректор, навіть, якщо він просто відреагував на черговий «чих» міністерства, яке нині очолюють доктор історичних наук Табачник і доктор філософських наук Суліма, котрі в силу гуманітарної спрямованості своєї базової освіти і наукової роботи зовсім не розуміються на специфіці підготовки інженерів. Тож не об’єднанням різнопрофільних університетів сьогодні у першу чергу повинен опікуватись Кабінет Міністрів України, а наданням університетам реальної автономії, щоб не нівелювалась вказівками з міністерства їх специфіка, і щоб вчені ради університетів із затверджувачів міністерських вказівок, часто не продуманих, перетворились на органи реального впливу на якість підготовки своїх випускників навіть у тих університетах, де ректор ініціює лише такі рішення, які зумовлені вказівкою «зверху».

Закінчити цей аналіз я хочу наступними словами. Звичайно, я розумію, що мої критичні зауваження не до вподоби ректорові Володимиру Грабку. Але він сам винен у тому, що я змушений висловлювати свої критичні зауваження на сторінках персонального сайту. Адже, якби він виконав університетські статутні вимоги і офіційно наказом проголосив мене почесним ректором та наділив статусом радника ректора, то усі ці зауваження я мав би змогу висловлювати у його кабінеті в розмовах з ним сам-на-сам чи на засіданнях ректорату ще на етапі генерації проектів тих чи інших рішень. А будучи позбавленим таких прав, обов’язків і можливостей, я просто змушений постфактум висловлювати свої критичні думки на сторінках персонального сайту, підкреслюючи у такий спосіб те, що я до прийнятих ректором і ректоратом рішень не причетний. Адже, якщо я мовчатиму, то науково-педагогічні працівники університету, знаючи, що Володимир Грабко є моїм учнем, а усі члени ректорату є моїми висуванцями, думатимуть, що і ректор, і члени ректорату, приймаючи рішення, попередньо радяться зі мною, а тому відповідальність за наслідки прийнятих рішень покладатимуть і на мене. Але ж я сьогодні до генерації проектів цих рішень ректором чи ректоратом ніякого відношення не маю, тож і вважатись причетним до їх генерації бажання теж не маю.