Нагадаю, що окрім цієї кримінальної справи Генеральною прокуратурою України проти Юлії Тимошенко порушено ще дві кримінальні справи – за звинуваченням про нецільове використання 180 млн. і 200 млн. євро, одержаних Україною за Кіотським протоколом, та – за звинуваченням у перевищенні влади і службових повноважень під час закупівлі під гарантію уряду і ввезення на територію України автомобілів «Опель-Комбо» для забезпечення транспортом медичних працівників, які обслуговують сільське населення, що на думку слідчих органів привело до нанесення збитків державі у сумі 67 млн. грн.

У мене, як і в сотень тисяч інших, таких як я, громадян України усі ці кримінальні справи викликають не страх, і не тривогу, а лише запитання на кшталт:

1). Невже нинішня наша влада така наївна, що думає, що ми повіримо приписуваним Юлії Тимошенко злочинним діям?

2). Невже нинішня наша влада така наївна, що думає, що її представники при владі перебуватимуть вічно?

3). Невже нинішня наша влада така наївна, що думає, що «кримінальним пресуванням» Юлії Тимошенко і її соратників їй вдасться в Україні у майбутньому установити режим на кшталт нинішнього білоруського?

4). Невже нинішня наша влада така наївна, що думає, що запущений нею «бумеранг переслідувань» до неї назад ніколи не повернеться?

5). Хто зацікавлений у тому, щоб у нинішньої нашої влади притупився інстинкт самозбереження?

Сформулювавши ці запитання, я спробую тепер довести, що думки, висловлені в перших чотирьох із них, є хибними, а також спробую дати відповідь на останнє запитання.

Почну з пояснення – чому сотні тисяч українців попри будь-які рішення будь-яких судів ніколи не повірять у те, що дії Юлії Тимошенко у період, коли вона очолювала уряд, були злочинними.

Кожен, хто підписував будь-який договір – внутрішньодержавний чи міжнародний, зустрічав у ньому розділ, що називається «Форс-мажор». У цьому розділі виписуються події, за яких жодна зі сторін, що підписали договір, не несе відповідальності за невиконання умов договору і за понесені збитки. Такими подіями можуть бути війна, землетрус, виверження вулкану, цунамі чи якесь інше непоборне стихійне, законотворче чи воєнне лихо. – А тепер давайте згадаємо, за яких обставин підписувались у 2009 році представниками українського уряду газові договори з російським «Газпромом». – Фактично це були обставини газової війни, офіційно оголошеної Росією Україні. Було повне перекриття росіянами на кордоні з Україною живильних газових магістралей посеред зими, що вдарило не лише по жителям України, але і по жителям багатьох країн Європи. І усе це на фоні повного несприйняття керівниками Росії українського президента Віктора Ющенка. То хіба це не «форс-мажор»!? Тож, виходячи з необхідності спасіння жителів України і країн Європи від холодної смерті, випадки якої на той час уже були зафіксовані в різних європейських країнах, виходячи з неможливості розв’язання конфлікту за допомогою збройних сил, як це можуть собі дозволити Росія чи США, та виходячи з верховенства права, не може визнаватись незаконним підписання представниками української сторони газових договорів на умовах, висунутих Росією, оскільки не підписання тягнуло за собою катастрофу промисловості, катастрофу житлово-комунального господарства країни, катастрофічне падіння міжнародного авторитету нашої держави і тисячі смертей жителів в залишених зимою без опалення квартирах. То ким треба бути, щоб нині звинувачувати у перевищенні службових повноважень тодішнього прем’єр-міністра України Юлію Тимошенко, яка взяла на себе відповідальність і своїм рішенням спасла Україну та немало країн Європи від катастрофи, співрозмірної з Апокаліпсисом!? Та їй і усім тим, хто разом з нею тієї зими розв’язав усі питання по забезпеченню усіх регіонів України газом, здійснивши уперше в світі реверсний режим роботи газотранспортної системи, і погасив газову війну з Росією, потрібно було одразу звання Героя України дати, або хоча б нині подякувати, а не відкривати кримінальні справи!

Ну, я ще якось можу зрозуміти народного депутата України Інну Богословську, яка сьогодні засипає Юлію Тимошенко гнівними звинувачувальними філіппіками – зрозуміло, що тут правлять бал заздрощі жінки, що має аналогічного рівня амбіції, але яка не змогла у першому турі президентських виборів зібрати навіть один процент голосів, у той час як Юлії Тимошенко до президентства не вистачило лише кількох процентів і то лише тому, що той, кому вона на попередніх виборах допомогла стати президентом, закликав її не підтримувати у другому турі своїх прихильників, яких у нього якраз і було стільки, скільки Юлії Тимошенко не вистачило для перемоги. Але я не можу зрозуміти усіх інших народних депутатів України із числа тих, які сьогодні відвернулись від Юлії Тимошенко. А особливо ж не розумію тих, які завдяки їй стали народними депутатами України за списком БЮТ, а тепер перебігли або в затишну позапартійну фракцію, або в зовсім нині комфортну фракцію Партії регіонів. Незрозуміло мені також і те, що після зради свого лідера ці депутати вкладають нині під час виховання своїх дітей в поняття совісті і честі? Ну і ще один аргумент – із Кримінального Кодексу України, де записано, що якщо в якійсь організації міняється керівник, а злочинне дійство продовжується, то новий керівник є відповідальним за це дійство у такій же мірі, як і той, хто це злочинне дійство започаткував. Тож, якщо газові договори України з Росією, підписання яких санкціонувала колишній прем’єр Юлія Тимошенко, на думку Генеральної прокуратури України є злочинними, але продовжують виконуватись уже протягом півтора роки після того, як прем’єром став Микола Азаров, то згідно з чинним кримінальним законодавством він сьогодні повинен нести за виконання цих договорів таку ж відповідальність як і Юлія Тимошенко. І, до речі, якщо навіть після того, як нинішньою українською владою був «зданий» Росії Севастополь ще на 25 років, а Росія все-одно не йде на перегляд газових договорів, то це є нічим іншим як свідченням того, що ці договори відповідають міжнародним стандартам, а тому не можуть в Україні, яка зобов’язана визнавати міжнародні правочини, ніким кваліфікуватись як злочинні дії посадовців, що підписали ці договори.

Що ж стосується кримінальної справи про незаконне використання грошей, отриманих за Кіотським протоколом, яка була порушена Генеральною прокуратурою України проти Юлії Тимошенко першою, то, судячи з повідомлень ЗМІ, сьогодні уже усім і в нашій країні, і за кордоном зрозуміло, що ці гроші і понині перебувають на рахунку в Державному казначействі України, що робить звинувачення на адресу екс-прем’єра у їхньому незаконному використанні безпідставними. – Саме тому на думку багатьох політиків, політологів і журналістів нинішня влада, якій дуже хочеться перекласти усі біди української економіки на Юлію Тимошенко аби зробити її винною за те, чому ось уже протягом півтора року не реалізується ідея передвиборчого гасла влади «Покращення життя уже сьогодні», і пішла на порушення двох інших кримінальних справ, розраховуючи на невідворотність звинувачень за ними. І саме тому, що отих 67 млн. грн. уряд Юлії Тимошенко витратив на те, щоб, придбавши автомобілі «Опель-Комбо» для медицини, що обслуговує сільських жителів, зробити послуги лікарів цій категорії громадян України вчасними і цим самим реально втілити в життя ідею того ж таки гасла «Покращення життя уже сьогодні», нинішня влада не має морального права звинувачувати Юлію Тимошенко за цим фактом у нанесенні шкоди державі, особливо на фоні нинішніх мільярдних додаткових витрат понад заплановані раніше на будівництво НСК «Олімпійський». Тобто і за цією кримінальною справою звинувачення на адресу Юлії Тимошенко, висунуті владою, є такими, які ніколи не будуть сприйнятими як справедливі сотнями тисяч громадян України, подібних мені, незважаючи на будь-які рішення суду.

А тепер щодо бравурних заяв нинішньої влади про те, що вони прийшли всерйоз і надовго. Ці заяви спростовуються світовою практикою, яка свідчить, що навіть в економічно благополучних демократичних державах жодна політична сила не затримується при владі більше одного, двох чи максимум трьох виборчих термінів підряд, не кажучи уже про держави зі слабо розвиненою економікою, в яких народ владу міняє інколи чи не щороку. Що ж до держав з правлінням у формі диктатури, то в деяких із них влада не мінялась і впродовж довших термінів, але згадайте, чим там усе закінчувалось. Пам’ятаєте, в німецькій державі режим диктатури тримався 13 років, але закінчився тим, що диктатор пустив собі кулю в лоб, а для його тіла навіть не знайшлося могили, оскільки воно було спаленим агонізуючими соратниками у воронці з-під бомби. А чилійський диктатор, який розбудував досить ефективну економіку, а тому розраховував на старості бути захищеним парламентським імунітетом, все-одно завершив життя на лаві підсудних, незважаючи на похилий вік. І навіть у ментально схильних до диктатури арабських країнах сьогодні ми спостерігаємо процес народного відсторонення від влади диктаторів і намагання утвердити демократію. Тож і в Україні, якщо вона буде розбудовувати демократію, Партії регіонів і її лідеру не вдасться надовго затриматись при владі, оскільки, по-перше, на головних ролях у цій партії знаходяться олігархи, інтереси яких входять в протиріччя з інтересами більшості населення держави, стабільність в якій забезпечується не статками олігархічних сімей, а наявністю багаточисельного середнього класу; по-друге, Партія регіонів невідворотно і щоденно втрачатиме підтримку в основному своєму базовому регіоні – Донбасі, оскільки з одного боку не виконуватимуться її обіцянки поліпшити життя уже сьогодні, а з іншого – новим функціонерам, які прийшли на місце фундаторів, що розлетілись на високі посади до Києва і інших областей, теж захочеться мати щось із власності, яка вже поділена, тож вони розпочнуть боротися з намісниками фундаторів, що розколюватиме партію і її електорат; і по-третє, прийняття до лав Партії регіонів перебіжчиків з інших політичних сил перетворюватиме цю партію в аморфну масу із людей, готових при будь-якій небезпеці піти на нову зраду і перебігти із її рядів до лав іншої політичної сили, у якої з’явиться перспектива прийти до влади.

Якщо ж нинішній наш президент для утримання влади надовго захоче вибудувати в Україні диктатуру, на кшталт тієї, яку ми сьогодні спостерігаємо в Білорусі, де Лукашенко уже пересаджав до в’язниці усіх своїх опонентів на останніх президентських виборах, то з історичною незворотністю старість йому доведеться зустрічати у тому ж режимі, в якому він зустрічав свою молодість. Тож я не думаю, що він ризикне йти саме таким шляхом, навіть незважаючи на нашіптування тих із близького оточення, які задля отримання можливостей правити від його імені будуть штовхати президента на цей шлях. Адже білоруський варіант диктатури в Україні неможливий одразу з декількох причин. По-перше, Лукашенко прийшов до влади в Білорусі під лозунгами боротьби з корупцією і, ставши президентом, одразу відправив до в’язниці досить багато олігархів, які нечесним шляхом нажили свої мільйони, чим завоював авторитет у більшості простих білорусів. Наш же нинішній президент і сам із олігархів і опирається у першу чергу на олігархів, тому не може розраховувати на щиру підтримку бідних, якими є нинішня більшість народу України. По-друге, заморозивши радянський варіант економіки в Білорусі, Лукашенко забезпечив не нижчий радянського рівень життя для білорусів саме у той час, коли і в Україні і в Росії усе, що ще не було розкрадене, з’їдали інфляційні процеси – цим він зміцнив свій авторитет і не лише у білорусів, а і у сусідів з України і Росії. Наш же президент поки-що не може похвастатись ні тим, що він відібрав у когось із олігархів накрадене, ні тим, що виконав передвиборну обіцянку про покращення життя кожного українця уже сьогодні, а тому не може розраховувати на подальше зміцнення авторитету у простого народу. По-третє, білоруський народ дуже однорідний як за національним складом, так і за менталітетом – під час Великої Вітчизняної війни Білорусія була, фактично, одним партизанським загоном з підрозділами, розкиданими по усій території республіки, а у післявоєнні роки – це був один великий колгосп з відділеннями, розкиданими по всій республіці. Тож цей народ звик до керівних вказівок з центра і до дисципліни, а тому коли президентом у нього став колишній голова колгоспу, то само собою, що його вказівки стали виконуватись беззаперечно. Нашому ж президенту дістався народ багатонаціональний і різноментальний. Ну як можна, наприклад, нав’язати диктатуру на Закарпатті, що ще не так давно за історичними мірками входило до складу Австро-Угорської імперії, де угорців і словаків більше ніж українців і більшість угорців уже мають не лише українські, а і угорські паспорти? Або як нав’язати диктатуру Буковині, де молдаван і румунів проживає не менше ніж українців і в багатьох молдаван і румунів уже є крім українських і молдавські та румунські паспорти? А чи можливе утвердження диктатури на Галичині і на Волині, де практично у кожній сім’ї хтось із дідів-прадідів або воював у складі УПА проти совєтів і загонів НКВС за незалежність України і, якщо не загинув, то був розстріляний, або був репресований і висланий до Сибіру за допомогу воякам УПА? Не думаю, що диктатуру можна установити і у Криму, де сьогодні проживають в основному представники двох різновекторних національностей – росіяни воєнно-морського походження з їх бажанням приєднати Крим до Росії і кримські татари з їх бажанням у майбутньому бачити Крим незалежною кримсько-татарською державою. А Одеса, де особливий склад населення з густо-змішаною кров’ю від браків, укладених між представниками різних національностей, яке взагалі не хотіло б підкорятись будь-якій владі, – це місто сьогодні ігноруватиме будь-кого, хто пропагуватиме диктатуру. І навіть Донбас – базовий регіон нині правлячої Партії регіонів теж не є таким же однорідним як Білорусія. Там і за радянської влади не було абсолютної єдності між луганчанами і донеччанами, а нині луганчани у ще більшій мірі заздрять донеччанам, оскільки в останніх рівень життя вищий і, до того ж, після звільнення віце-прем’єр-міністра Тихонова тепер усе вище начальство у виконавчій владі України із Донецька. Тож і у цьому регіоні уже такої диктатури, яка подобатиметься більшості населення, не встановиш. Що ж до центральних областей України, то тут усі уже звикли до демократії, а тому ніхто всерйоз спроб встановити диктатуру не сприйме. І треба не забувати ще й про те, що і у відділеннях міліції, і в спецназах ВВ, і у спецназах СБУ служать вихідці із усіх цих різноментальних регіонів України, тож команду «Вогонь!» бойовими патронами, яку віддаватиме командир із Донбасу, навряд чи виконуватимуть рядові спецназу із Галичини чи Закарпаття і навпаки. А тому за допомогою загонів спецназу диктатуру в Україні на відміну від Білорусі не утримаєш. Тож не варто владі пробувати її і встановлювати.

А тепер кілька слів щодо «бумерангу переслідувань» і можливості нанесення ним удару по особам, що його запустили. Спочатку два хрестоматійних приклади. Приклад перший – після Великої Французької революції її вожді Робесп’єр, Марат і Дантон першими запропонували використати гільйотину для покарання ворогів народу. Конвент проголосував, і з-під гільйотини покотилися сотні голів, відтятих у людей, котрих було названо ворогами революції. Але, оскільки конвент був інституцією виборною, то досить скоро його склад став таким, який назвав спочатку Робесп’єра, через деякий час Марата, а ще згодом і Дантона теж ворогами революції. Тож з невеликими проміжками часу одна за одною з-під гільйотини покотились і їхні голови. Приклад другий – після Великої Жовтневої соціалістичної революції чекісти першої хвилі, які вважали себе людьми з холодним розумом, гарячим серцем і чистими руками, оголосили червоний терор і почали масово розстрілювати людей, названих ворогами революції. Через деякий час чекістами другої хвилі усі чекісти першої хвилі теж були розстріляні за звинуваченнями в розстрілах людей, незаконно названих ворогами революції. А ще через деякий час чекісти третьої хвилі уже розстрілювали чекістів другої хвилі. І накочувались ці хвилі з безпощадністю цунамі аж до початку Великої Вітчизняної війни.

І так було, і так є у кожній недемократичній державі – як тільки наступна влада розпочинала терор проти попередньої, так рано чи пізно караючий меч руками тих, що прийшли після неї, опускався і на її голову. Тож, розпочинаючи кримінальні переслідування екс-прем’єра Юлії Тимошенко і її оточення, нинішня влада повинна розпочинати морально готуватись і до того, що наступить час, коли переслідуватимуть її. І це може статися достатньо швидко, якщо після ув’язнення Юлії Тимошенко, очолювана нею політична сила дістане настільки потужну підтримку обуреного її ув’язненням народу на виборах до Верховної Ради України, що зможе провести у парламенті поправку до Закону про вибори Президента України, згідно з якою Юлії Тимошенко, як політичному в’язню, буде надане право брати участь у наступних президентських виборах 2015 року. І вона, як і у свій час Нельсон Мандела у Південно-Африканській республіці, змінить після виборів в’язничну камеру на президентський кабінет.

Мені залишилося лише дати відповідь на останнє запитання: «Хто зацікавлений у тому, щоб у нинішньої нашої влади притупився інстинкт самозбереження?» Адже цей інстинкт підказує, що в разі, якщо ти хочеш, щоб та влада, яка прийде після тебе, не переслідувала тебе, то не переслідуй представників тієї влади, від яких вона перейшла до тебе. І для розуміння логіки моєї відповіді я спочатку нагадаю деякі відомі речі. Після перемоги на виборах у 1999 році у своїй тронній доповіді Леонід Кучма пообіцяв, що країна побачить зовсім іншого президента, який твердо бере курс на євроінтеграцію. А після цього, як ви усі пам’ятаєте, було вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, був касетний скандал за плівками президентського майора-охоронця Миколи Мельниченка, було повне несприйняття Леоніда Кучми політиками Заходу і повна політична ізоляція України від Європи та повернення їй ролі молодшої сестри у взаємовідносинах з Росією, котра у ці важкі часи єдина із великих держав не відвернулась від України. Сьогодні Президент України Віктор Янукович теж взяв курс на євроінтеграцію, тож, аби Україна залишалась молодшою сестрою Росії, знову повинен виникнути якийсь міжнародний скандал такого рівня, який відштовхнув би політиків Заходу від Віктора Януковича і знову створив навколо України атмосферу ізоляції. Ось заради досягнення цієї мети і народилась у чиїйсь недружній Україні голові ідея посадити Юлію Тимошенко до в’язниці, яка через когось із тих людей з оточення президента, яким він абсолютно довіряє, і була імплементована в його мозок. І щоб там сьогодні не говорили зацікавлені в ув’язненні Юлії Тимошенко люди із оточення президента, якщо це станеться, ніхто на Заході не повірить у демократичний розвиток України, і ми не лише остаточно втратимо надію хоча б колись стати членом об’єднаної Європи, але і матимемо заборону нашим наділеним владними повноваженнями посадовцям отримувати візи у країни Європи і США та користуватись тими мільйонами, які вони розмістили в закордонних банках. І тоді з нами Росія буде себе вести так, як вона сьогодні веде себе з Білоруссю, яка завдяки встановленню президентом Лукашенком диктатури попала в міжнародну ізоляцію. Фактично, йде поглинання Росією Білорусі. І такий же сценарій Росія готує і Україні. Тож нашому президенту, аби Україні не попасти в колію поглинання Росією, в процесі якого навіть наші олігархи перетворяться на представників середнього класу, варто сьогодні зробити усе для того, щоб уникнути міжнародної ізоляції. І перше, що йому для цього треба зробити – це продемонструвати реально усім прокуратурам і судам, що він не бачить у діях Юлії Тимошенко складу злочину, і що вони, пресуючи її, нічого доброго ні для нього, ні для України не роблять. І тоді в України дійсно збережеться перспектива євроінтеграції, а у нинішньої влади з’явиться надія уникнути переслідувань наступниками після того, як вона зійде з владного Олімпу.

Завтра День Конституції, тож, розміщуючи сьогодні на своєму персональному сайті викладений вище матеріал, я у такий спосіб хочу ще раз підкреслити мою відданість принципам, закладеним у цей основний для нашої держави документ.