Але звертаюсь я до вас, шановні мої читачі, не як пересічний блогер, а як депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання, у складі якої на пленарному засіданні 24 серпня 1991 року віддав свій голос за те, щоб Україна стала незалежною державою, тобто звертаюсь я до вас як державний діяч, причетний до створення нашої держави і до її законодавчого становлення на протязі перших трьох років завдяки законотворчій діяльності у складі Верховної Ради України 1-го скликання.

І у своєму зверненні я хочу не лише поздоровити усіх вас зі святом 20-річчя незалежності України, а хочу ще й віднайти для вас такі слова, які вселили б надію і впевненість у тому, що, незважаючи на усі нинішні негаразди, і ви, і я ще дочекаємося тих світлих днів, коли Україна стане такою державою, з якої молодь не намагатиметься кудись виїхати за кращим життям, а розбудовуватиме це краще життя тут, в Україні, нікуди не виїжджаючи.

Звичайно, на фоні зростаючих з наростаючою швидкістю цін і майже непомітного зростання зарплати, на фоні переслідувань під лозунгами боротьби з корупцією справжніх лідерів Помаранчевої революції і відмов у порушенні кримінальних справ проти корупціонерів, наділених владою, навіть за зверненнями опозиційних депутатів Верховної Ради України, на фоні тривожних повідомлень із-за кордону про насування другої хвилі всесвітньої економічної кризи і прийняття законів, що не сприяють становленню в Україні потужного середнього класу заможних, самодостатніх, а тому незалежних від влади людей, на фоні зростання цін на російський газ і подальшого культивування затратних принципів і енергоємних технологій в українській економіці, на фоні масового скорочення робочих місць з пристойною зарплатою в Україні і адекватно масового виїзду українців за кордон на заробітки — на фоні усього цього важко повірити у те, що можна віднайти у передсвятковому поздоровленні обнадійливі слова, але я, усе-таки, спробую їх віднайти.

Сьогодні передсвяткові випуски ЗМІ рясніють матеріалами, в яких автори намагаються нас переконати у тому, що Україна як незалежна держава не відбулася, що у більшості країн світу Україну як незалежну державу не знають, що ми створили державу на кшталт Гондурасу чи Зімбабве — тобто країн, які на думку цих авторів є антиподами розвинених країн Західної Європи і в яких, до речі, більшість із цих авторів ніколи не були і реального уявлення про життя там не мають, а використовують штампи, запозичені із аналогічних матеріалів, теж опублікованих у яких-небудь ЗМІ їм же подібними авторами. Я дозволю собі не погодитись із цими авторами і заявляю, що Україна як незалежна держава уже відбулася і що про це знають у самих найвіддаленіших куточках Землі. Знають уже хоча б тому, що в усіх країнах чисельні прихильники боксу дивляться на екранах телевізорів поєдинки за звання абсолютних чемпіонів світу по боксу і знають, що уже багато років найсильнішими боксерами нашої планети є брати Віталій і Володимир Клички з України. Знають, тому, що телебачення донесло усім прихильникам наймасовішого в усіх країнах світу виду спорту — футболу інформацію про визнання українця Андрія Шевченка найкращим футболістом і дало можливість побачити його красиві голи під час виступів за італійський суперклуб «Мілан». Знають, тому що бачили як на олімпіадах і чемпіонатах світу з легкої атлетики українець Сергій Бубка, стрибаючи із жердиною, перемагав усіх своїх суперників і завойовував чемпіонські титули. І багато інших наших видатних спортсменів і команд, виборюючи нагороди на олімпіадах і чемпіонатах з різних видів спорту, що супроводжувались підняттям українського прапора і виконанням українського гімну, вносили і свій вклад у те, щоб про Україну як незалежну державу ставало відомо усе більшій масі людей у світі. З цього приводу показовим є і мій власний приклад — коли у 1994 році в італійському Туріні під час виступу з науковою доповіддю на Всесвітньому конгресі ІМЕКО мені задали питання, звідки я, а я відповів, що із Вінниці, то у відповідь почув: «А, Раша!» А коли у 2008 році, прибувши до американського Пітсбургу для виступу з науковою доповіддю на світовий конгрес інженерів-електриків і відповідаючи на запитання, звідки я, я повідомив, що із Вінниці, то у відповідь почув: «О, Юкрейн!». Тож, як бачите, про Україну як незалежну державу знають в усьому світі і уже не плутають її жителів з росіянами. Особливо ж після Помаранчевої революції, за якою спостерігав увесь світ, і яка, на жаль, стала класичним підтвердженням справедливості відомого твердження, що революції задумують генії, здійснюють романтики, а плоди їх використовують пройдисвіти, але те, що Віктор Ющенко виявився постаттю, неадекватною Помаранчевій революції, не зменшує видатної ролі цієї революції, як геніальної і всеохоплюючої реклами світового масштабу незалежної української держави.

Так, я згоден, що живемо ми сьогодні у своїй незалежній Україні не так заможно, як живуть люди в США, Японії чи країнах Європейського співтовариства. Але задаймося питанням: «А чи зробив кожний із нас усе можливе для того, щоб жити заможно?» І майже кожен дасть відповідь, якщо буде чесними перед самим собою, що: «Ні, не зробив!» Більше того, переважна більшість скаже, що навіть і не пробували зробити, а чекали, що хтось щось побудує і покличе їх за гарну зарплату або будувати це «щось», або працювати на ньому. У розвиток цієї тези нагадаю, що у 1990 році я на запрошення професора Івана Винницького відвідав Канаду і протягом 9 днів вивчав життя канадців взагалі і канадських українців зокрема, що описав у своїй першій публіцистичній книзі «Щоб не було соромно перед дітьми, або рік у політиці», яка була опублікована у 1991 році. Під час зустрічі з матір’ю Івана Винницького, якій уже було більше 80 років, але яка жила окремо від дітей, сама себе обходила і володіла ясним розумом, я почув від неї таку фразу: «Ви в Україні не лише не вмієте боротись за те, щоб досягти успіхів у чомусь, але відвикли навіть хотіти досягти цих успіхів. Ви всі чекаєте, що вам усе дасть держава, яку ви до цього часу ще навіть не спромоглися створити, адже не можна вважати вашу республіку в складі Радянського Союзу повноцінною державою. Але навіть якщо ви свою державу створите, то спочатку це буде мале дитя, яке нікому нічого не зможе дати, бо йому самому після народження ще не один рік потрібно буде вставати на ноги. Тож кожен із вас повинен подбати про себе у першу чергу сам. Ось я, наприклад, перед поверненням до Галичини радянської влади, будучи дружиною вояка УПА, аби не попасти до Сибіру, виїхала з України з двома дітьми, і покинула корабель, який мене і моїх дітей доставив до Канади, з 2-ма доларами в кармані. Я працювала з раннього ранку до пізнього вечора де тільки могла, аби поставити дітей на ноги. І вони, будучи школярами, теж після школи байдики не били. Старший підпрацьовував у велосипедній майстерні, а молодший розносив газети. І допомоги від чоловіка, якого у цей час гноїли у сибірському концтаборі, я не мала. Але і я, і мої діти хотіли досягти успіхів у житті. Тож старший син після закінчення коледжу спочатку викупив майстерню у свого господаря, потім побудував велосипедний завод, а нині володіє фірмою по виробництву комп’ютерів, а молодший син після закінчення університету і сам став професором університету — усі мають квартири, машини і гроші і для поїздок за кордон, і для приймання у себе закордонних гостей. І будете з Іваном їздити по Канаді, зверніть увагу на те, що серед української діаспори немає бомжів і безробітних — усі чогось досягли у своєму житті, тому що вони хотіли досягти і боролись за це, не покладаючи рук. Тож хотілось би, щоб і ви в рідній Україні не були бомжами і безробітними, а щоб своїми руками і головами створювали собі добробут». І я думаю, що над цими словами матері Івана Винницького варто задуматись кожному із нас — громадян незалежної України, і, перш за все, почати по-справжньому «хотіти» чогось досягти у своєму житті та навчитись «боротись» за те, щоб його досягти. І треба не заздрити тим, хто уже чогось досяг, а брати з них приклад, пам’ятаючи, що у кожного із нас є якийсь талант від народження, і важливо віднайти його в собі і використати по максимуму, як це зробили ті, кого ми сьогодні небезпідставно вважаємо успішними людьми. І пам’ятайте, шановні мої читачі, що багатим у чомусь без прояву відповідного таланту і наполегливої праці в його розвитку можна стати лише у казках. А ще пам’ятайте — це особливо стосується тих, хто щиро вірить у Бога, що люди успішними стають лише з його дозволу, а тому навіть мільярди Ріната Ахметова є богоугодними. Я розумію, що остання теза не задовольнить багатьох із вас, навіть у Бога віруючих, але, погодьтесь, що вона не входить у протиріччя з логікою віри у Бога. Як не входить у протиріччя зі звичайною логікою те, що відібрати у багатих і розподілити між бідними, зробивши цих бідних відносно заможними на деякий час, можна лише один раз, а потім, проївши відібране, ці відносно заможні знову перетворяться на бідних, яких стане більше, оскільки до них приєднаються і колишні багаті, тому шлях відбирання веде до побудови суспільства рівної бідності, тоді як шлях «хочу теж бути багатим» веде до побудови суспільства заможних — ось ним і треба йти по життю кожному із нас.

Звичайно, багато хто з вас в якості контраргументу відносно сказаного мною висуне тезу, мовляв, «як в Україні можна чесній людині проявити свої таланти і досягти чогось у житті, якщо її оточують владні структури і правоохоронні та судові органи, в яких або колективи у цілому або окремі їх впливові члени пов’язані між собою корупційною круговою порукою і хабарництвом?» Для спростування цього, убиваючого мрії і надії контраргументу, я, як спеціаліст в області моделювання динамічних систем, нагадаю, що після стрибкоподібного «вприску» в динамічну систему енергії постійного збурення амплітуда головної її координати спочатку стрімко «здибиться» вгору, а досягши максимуму і витративши для його досягнення значну кількість «вприснутої» енергії, почне зменшуватись, стабілізуючись затухаючою хвилею навколо певного стаціонарного стану системи. Переходячи до українського суспільства як аналога такої динамічної системи, можна стверджувати, що після збурення суспільства приватизацією 90-х років минулого століття розпочався масовий замовний відстріл один одного конкурентами за ласі шматки всенародного добра, який на зламі тисячоліть плавно перейшов у рейдерський захват власності з набагато меншою амплітудою, котрий у свою чергу у наш час переходить до малопомітного економічного знищення слабших цілком цивілізованим конкурентним способом без стрільби і фізичного насильства. Через кілька років і цей процес закінчиться, і левова частка усієї державної власності перейде під контроль тих, кому все одно, хто у нас працює президентом, хто прем’єр-міністром, хто міністром внутрішніх справ, а хто генеральним прокурором. І саме ці люди і компанії стануть зацікавленими у стабілізації держави. А оскільки вони економічно і політично ерудовані, то знають, що стабільність має місце лише у тих державах, в яких більше половини населення становить заможний середній клас. Тож заради збереження своїх капіталів і свого впливу на владу ці люди і компанії робитимуть усе, що необхідно, для розбудови в Україні середнього класу, тобто сприятимуть збільшенню кількості людей, які мають такий рівень життєвих благ, який не стимулює брати участь у революційних процесах. І заради створення умов для розбудови середнього класу ці люди і компанії зажадають від влади створення відділів контролю в усіх правоохоронних органах і судах, працівники яких матимуть високі, індиферентні до корупції зарплати і будуть наділені правом розслідувати прояви корупції в усіх правоохоронних органах і судах. І завдяки діяльності цих відділів будуть розірвані усі корупційні зв’язки, з правоохоронних органів та судів будуть виметені корупціонери-рецидивісти, а корупціонери-початківці припинять займатись корупційною діяльністю і займуться викорчовуванням корупціонерів із усіх інших структур суспільства, включаючи владу. І оскільки стабілізація в суспільстві потрібна об’єктивно не лише олігархам-соратникам Президента України Віктора Януковича, таким як Рінат Ахметов, і олігархам-нейтралам, таким як Пінчук, Коломойський чи Ярославський, а і Януковичу-молодшому, то процес створення середнього класу набуде незворотного характеру ще за президентства Віктора Януковича, хоча, звичайно ж, спроби втягнути в корупційні тенета тими, хто їх плете, не припинятимуться і по відношенню до працівників цих відділів контролю. Але якщо у ці відділи будуть підбиратися співробітники, які сповідують принцип, що «щасливий не той у кого багато, а той кому вистачає», то ці спроби масового характеру не набудуть, і процес очищення суспільства від корупції не зупинять. А прихід нового президента цей процес лише прискорить, особливо ж, якщо президентом стане представник опозиційної політичної сили.

Сьогодні багато хто з вас, шановні читачі мого сайту, боїться, що Президент України Віктор Янукович лише декларує орієнтацію на Європу, а сам готує підґрунтя для поглинання нашої держави Росією. Хоч я досить критично налаштований до постаті Віктора Януковича, але з цього приводу готовий впевнено стверджувати, що перетворювати незалежну Україну на протекторат Росії він не буде. І не тому, що він такий уже великий патріот, а перш за усе тому, що цьому амбітному чоловікові і самому не вигідно з крісла глави незалежної держави пересідати на табуретку російської маріонетки, і, крім того, і він, і його соратники, і його сини добре розуміють, що зверхньо налаштовані російські правителі та олігархи за допомогою своїх спецслужб і судів швидко відберуть в українських олігархів найкращі шматки власності і переведуть їх або до лав середнього класу, або до в’язниці. Але мало хотіти до Європи, треба ще й заслужити право бути у Європі. І сьогоднішні суди над Юлією Тимошенко — опонентом Віктора Януковича на останніх президентських виборах, на яких вона набрала голосів виборців лише на декілька процентів менше, та над її соратниками під лозунгом боротьби з корупцією за принципом « в чужому оці бачу пилинку, а у своєму колоду не помічаю» роблять шлях до Європи для Віктора Януковича дуже складним і тернистим. Фактично усі ці суди — це заряд вибухівки під мостом через прірву на шляху Віктора Януковича і його соратників до Європи, і якщо люди з його команди підірвуть цей заряд, то на шляху до Європи в України можуть виникнути труднощі непереборного характеру для нинішньої влади. Але, оскільки я вірю в те, що Віктор Янукович і його соратники це розуміють, то вірю і в те, що із нинішньої судової ситуації влада знайде достойний вихід, який нейтралізує вибухівку під мостом до Європи. А щоб владі допомогти якомога скоріше прийняти правильне рішення, потрібно стимулювати її до цього масовою підтримкою Юлії Тимошенко і її соратників навіть тими громадянами України, яким вона не симпатична і які «проти всіх».

Окремо слід сказати декілька обнадійливих слів стосовно стану справ з вживанням української мови в Україні та мов інших національностей. Я не вірю тим політикам і політологам, які волають про те, що українська мова вмирає. Навіть якщо більшість населення в Донбасі, в Криму і в Одесі буде розмовляти російською мовою, на мій погляд, це не приведе до вимирання української мови в усіх інших регіонах України, оскільки переважна більшість населення України проживає у невеликих обласних центрах типу Вінниці чи Тернополя та в районних центрах і селах, де усі школи є україномовними. І підтвердження цій тезі можна побачити на прикладі Вінницького національного технічного університету, в якому у 1990 році на перервах між лекціями в коридорах я чув виключно лише російську мову, у 2000 році чув суміш російської та української мови в пропорції 50% на 50%, а нині чую лише українську мову, що свідчить про те, що українська мова для усіх студентів нашого університету нині є основною мовою спілкування, що могло статися лише за умови, що українська мова була мовою їх спілкування і до вступу в університет. Тож не треба розколювати наше суспільство боротьбою проти використання російської мови в Донбасі, у Криму та Одесі. Хочуть там говорити російською мовою, нехай говорять. Головне, що в школах, навіть російськомовних, вони вивчають українську мову, і їм не складе труднощів, поступивши у Київський національний університет ім. Шевченка, Вінницький національний технічний університет чи у Львівський національний університет ім. Франка, слухати лекції українською мовою. А після закінчення україномовних університетів усі випускники, хочуть вони того чи ні, незалежно від того, якою є їхня рідна мова, змушені будуть використовувати українську мову у своїй професійній діяльності, оскільки вони стали фахівцями з використанням саме української професійної термінології, що додатково сприятиме утвердженню української мови у суспільстві в якості домінуючої і без директив влади. Окремо хотів би звернути увагу на негативний вплив у питанні єднання українського народу лозунгів типу «Спасибо жителям Донбасса за президента…», що прозвучав нещодавно на одній із трибун стадіону під час трансляції футбольного матчу. На мій погляд, на таке скандування здатні лише маргінали, котрі не задумуються над наслідками, або провокатори, котрим за це заплатили ті, хто не хоче аби український народ не був розшматованим. У мене є багато друзів серед донецької професури — усі вони люблять незалежну Україну — навіть ті, для кого рідною є російська мова, і від них я знаю, що в Донбасі живуть і працюють у суворих умовах шахт та металургійних заводів розумні люди, які теж люблять Україну. А тому я вірю у те, що вони не піддаватимуться на провокаційні чи маргінальні лозунги, метою яких є посилення розколу в нашій державі, а віритимуть, що нормальні українці в усіх інших регіонах України поважають їх, щиро співчувають тим із них, у кого загинули рідні під час чергової аварії в шахті, і готові приєднатись до них у їхній боротьбі за забезпечення їм безпечних умов праці і кращого життя.

На завершення я хочу звернутись до такої специфічної категорії моїх читачів, якими є працівники правоохоронних органів, хоча розумію, що їх небагато, і, скоріш за усе, із цієї категорії громадян України на мій сайт виходять лише ті, хто зобов’язаний це робити згідно з посадовою інструкцією. Звертаю вашу увагу, шановні правоохоронці, що саме від вас у найбільшій мірі залежить ступінь імовірності виникнення в Україні громадянської війни. Чим жорсткішими заходами ви подавлятимете мітингові протести громадян України, тим вищим ставатиме ступінь імовірності масового протистояння в нашій державі, протистояння влади і правоохоронців з одного боку і народу з іншого. І пам’ятайте, якщо ви виконаєте чийсь злочинний наказ і відкриєте стрільбу бойовими патронами, розганяючи мітинг чи демонстрацію, ви цим самим протиставите себе не лише рідному народу, але і його збройним силам. Адже історія свідчить, що офіцери збройних сил завжди і в усіх країнах з насторогою відносились до офіцерів жандармерії, поліції, НКВС, міліції, СМЕРШУ, КДБ, СБУ та інших підрозділів правоохоронних сил, і завжди виступали на стороні народу в разі, якщо правоохоронці відкривали вогонь по демонстрантам. Самий свіжий приклад — це, образно висловлюючись, вчорашні події у Тунісі і Єгипті та сьогоднішні у Лівії — в країнах, в яких ще не так давно був високий ступінь єдності народу і достатньо високий рівень життя, і в яких, незважаючи на це, армія вступилась за народ і подавила спроби правителів за допомогою спецслужб утриматись при владі. А тепер там уже розпочались суди над тими, хто стріляв у демонстрантів. Так! Вашою задачею є боротьба за наведення порядку в державі, але пам’ятайте, що це повинна бути боротьба із злочинцями, а не з мирними жителями, які вийшли на мітинг чи демонстрацію, щоб захистити свої конституційні права. Тож я вірю у те, що і наказ вам ніхто не дасть стріляти по демонстрантах, і ви, якщо такий наказ вам усе-таки якийсь ідіот з великими зірками на погонах віддасть, не станете його виконувати, пам’ятаючи про наслідки, як для вас особисто, так і для України в цілому.

Зі святом вас, шановні читачі мого сайту! Будьте здорові, щасливі і вірте у світле майбутнє нашої незалежної України!

З повагою,
Борис Мокін