Тож віднині уже немає ніяких перепон для реалізації в Україні однієї із ідей, досить давно озвученої владою, стосовно об’єднання в регіонах різнопрофільних вищих навчальних закладів у багатотисячні регіональні університети з метою зменшення загальної кількості вищих навчальних закладів в Україні на порядок і переходу від нинішніх більше ніж 800 ВНЗ I-IV рівнів акредитації до порядка 80 потужних університетів, що урівняє Україну за цим параметром з такими європейськими країнами як Франція і Німеччина, котрі за територією є меншими за Україну, але за кількістю населення дещо більшими.

Оцей міф, що в Україні створено на порядок більше вищих навчальних закладів ніж у провідних європейських країнах, повторюється як догма чи заклинання із року в рік усіма нашими освітніми міністрами і президентами, незалежно від кольору їхніх політичних прапорів.

Але давайте ми з вами прочитаємо, що пише Дмитро Шулікін в головній нашій освітянській газеті «Освіта України» у №93-94 за 5 грудня 2011 року у рубриці «Освіта у світі» у статті «Побачити Париж і…отримати диплом. Вища французька освіта користується стабільним попитом у всьому світі. Не виняток і Україна…». Я наведу три цитати із цієї статті.

Цитата перша зі «Вступу»: «На відміну від Великої Британії і США, де система освіти значною мірою комерціалізована, у Франції вона залишається в основному бюджетною. Ця країна посідає третє місце у світі за кількістю студентів вищих навчальних закладів».

Цитата друга із розділу «Сорбонна не для всіх»: «Здебільшого університети, яких у країні 84, багатопрофільні і мультидисциплінарні. Університетська освіта в державних ВНЗ, як ми уже згадували, безкоштовна. Держава виділяє з бюджету від 8 до 14 тисяч євро на рік на кожного студента, незалежно від того, француз чи іноземець».

Цитата третя із розділу «Вищі школи – елітарна освіта»: «Особливість освіти у Франції – існування так званих вищих шкіл. Більшість з них було засновано на початку ХІХ століття як альтернативу університетській освіті. Потрапити до них складніше, ніж до університету. Диплом вищої школи дає найширші можливості, адже ці заклади, тісніше, ніж класичні університети, співпрацюють з роботодавцями, тому й рівень працевлаштування вищий. Є різноманітні вищі школи: інженерні, аграрні, мистецькі, бізнес-школи, архітектурні тощо – загалом понад три тисячі. Традиційно навчання тут триває три роки. Та спершу потрібно закінчити дворічні підготовчі класи до проходження конкурсу. Здебільшого такі класи діють при ліцеях, але є й інтегровані в самих школах. Мабуть, це найліпша і найякісніша французька освіта… Адже, якщо подивитись, хто очолює найбільші світові корпорації, там буде чимало випускників французьких вищих шкіл, зокрема інженерних».

Я, до речі, кілька років тому, ще будучи ректором Вінницького національного технічного університету, перед поїздкою до Дрезденського університету, з яким ми виконували спільний проект за програмою Темпус, цікавився структурою вищої освіти у Німеччині і можу відповідально стверджувати, що у Німеччині вищих шкіл з інженерії, агрономії, архітектури, бізнесу тощо, які там називаються Hochschule і функціонують по типу французьких профільних вищих шкіл, не менше, ніж у Франції.

У зв’язці з наведеними цитатами я хочу звернути вашу увагу, шановні читачі, на таку деталь. Ознайомлення з програмами дворічних підготовчих класів, інтегрованих до трирічних французьких вищих шкіл, дає мені підставу стверджувати, що в цих класах майбутні студенти профільних вищих шкіл вивчають вищу математику, фізику, хімію, нарисну геометрію, історію, філософію, культурологію, іноземні мови, право та інші природничі і гуманітарні дисципліни у тих же обсягах, у яких ці дисципліни вивчаються у наших профільних вищих навчальних закладах, таких, наприклад, як технічні університети, в яких на ці дисципліни разом з фізкультурою припадає до 40% навчального часу, виходячи з п’ятирічного терміну навчання. Тобто, і у наших вищих навчальних закладах на вивчення природничих і гуманітарних дисциплін витрачається два роки, а на вивчення дисциплін, які формують спеціальність, сумарно витрачається лише три роки. А звідси висновок – за переліком дисциплін, програмами і часом їх вивчення та статусом диплома наші профільні університети з п’ятирічним терміном навчання нічим не відрізняються від французьких трирічних профільних вищих шкіл з інтегрованими дворічними підготовчими класами.

Із вище викладеного однозначно витікає, що заяви українських високих державних діячів стосовно того, що в Україні вищих навчальних закладів більше, ніж у Франції і Німеччині, не мають ніякого об’єктивного підґрунтя, оскільки у дійсності вищих навчальних закладів в Україні у чотири рази менше, ніж, наприклад, у Франції, по якій конкретні цифри навів у цитованій мною статті Дмитро Шулікін. А класичних університетів, до переліку яких в Україні можна віднести не більше десяти вищих навчальних закладів типу Київського чи Львівського національного університетів, у нашій державі взагалі у вісім разів менше, ніж у Франції.

І уся біда наша полягає не у завеликій кількості вищих навчальних закладів в Україні, а у тому, що після проголошення незалежності ми кинулися не лише політехнічні інститути, яких в УРСР було лише сім, а і усі профільні інститути типу медичних, педагогічних, аграрних, машинобудівних тощо теж перейменовувати на університети, довівши у такий спосіб число університетів в Україні до трьох сотень. А перейменувавши технікуми та деякі профтехучилища, що дають середню спеціальну освіту, у вищі навчальні заклади I-го та II-го рівнів акредитації, ми абсолютно не об’єктивно і безпідставно вивели число вищих навчальних закладів в Україні на рівень 800.

Тож, якщо ми повернемо профільним вищим навчальним закладам ті назви, які вони мали в УРСР, наприклад, у Вінниці Вінницькому національному технічному університету повернемо назву Вінницький політехнічний інститут, Вінницькому національному медичному університету повернемо назву Вінницький медичний інститут, Вінницькому державному педагогічному університету повернемо назву Вінницький державний педагогічний інститут, Вінницькому національному аграрному університету повернемо назву Вінницький аграрний інститут, а технікуми виведемо за межі вищої освіти, то і Францію і Німеччину нам доведеться ще дуже довго доганяти і по кількості класичних університетів і по кількості вищих навчальних закладів взагалі.

До речі, в Європі у назві вищого навчального закладу слово «інститут» теж не є рідкістю. Наприклад, 15 років тому наш тоді ще Вінницький державний технічний університет в рамках виконання проекту по програмі Темпус успішно співпрацював з Лундським технологічним інститутом із Швеції, який за переліком спеціальностей та кількістю студентів був майже тотожним нашому.

Але в рамках руху нашої держави в європейському напрямку можна перейменування українських профільних університетів здійснити і на французький чи німецький манер, тобто, Вінницький національний технічний університет, наприклад, назвати Вінницькою вищою політехнічною школою чи Вінницькою вищою школою політехніки, Вінницький державний педагогічний університет назвати Вінницькою вищою школою педагогіки, Вінницький національний медичний університет назвати Вінницькою вищою школою медицини, а Вінницький національний аграрний університет назвати Вінницькою вищою школою агрономії і агротехніки.

І тоді відпаде необхідність в штучному об’єднанні нинішніх різнопрофільних університетів в регіональні, тим паче, що, наприклад, десяток різнопрофільних університетів у Дніпропетровську об’єднувати в один все одно недоцільно, а 38 вищих навчальних закладів III та IV рівнів акредитації у Харкові об’єднувати в один взагалі безглуздо.

Але, якщо метою передачі у підпорядкування МОНМС аграрних університетів і наділення їх статусом структурних підрозділів регіональних університетів є відчуження і продаж тих сотень гектарів землі, якими кожен із них сьогодні володіє як лабораторною базою, метою передачі у підпорядкування МОНМС медичних університетів і наділення їх аналогічним статусом є відчуження і приватизація університетських клінік, а метою створення регіональних університетів шляхом об’єднання нинішніх різнопрофільних вищих навчальних закладів з одночасним зменшенням державного замовлення з непрестижних спеціальностей є відчуження і приватизація навчальних корпусів, які стануть «лишніми» для регіональних університетів за критерієм забезпечення нормативних значень площі в перерахунку на одного студента, то навряд чи наведені мною аргументи справлять якесь позитивне враження на керівників нашого міністерства.

І якщо ця мета з часом проявиться насправді, то українські регіональні університети почнуть штампувати агрономів, які землю бачитимуть лише у кімнатних вазонах, та лікарів, які оперуватимуть пацієнтів, маючи лише практику вирізання ножицями шматків людських органів із анатомічних атласів.