Події 3-го липня 2012 року у Верховній Раді України розвивались у такій послідовності: через годину після обідньої перерви, коли зал засідань ще був наполовину пустий, перед народними депутатами виступив прем’єр-міністр Микола Азаров, після закінчення виступу якого Адам Мартинюк за пропозицією, яка пролунала із залу, запропонував поставити на голосування у другому читанні і в цілому без обговорення поправок проект мовного закону Колесніченка-Ківалова, яким в регіонах компактного проживання росіян, татар, угорців, молдаван, греків, болгар та інших національних меншин дозволяється користуватись у державних установах, у судах, в органах місцевого самоврядування, в освіті, у діловодстві наряду з державною мовою, якою в Україні є українська, також мовами цих національних меншин, котрим цим законом надано статус регіональних. Голосування виявилось негативним – «За» проголосували лише 219 народних депутатів, оскільки для частини депутатів провладної більшості це голосування виявилось несподіванкою, адже планувалось воно лише завтра, тож не всі із них встигли мобілізуватись і натиснути на кнопки потрібної кількості відсутніх депутатів. Але Адам Мартинюк не розгубився і одразу ж поставив на голосування питання про повернення до голосування про постановку на голосування проекту мовного закону – і тут уже депутати від провладної більшості проявили проворство – вони натиснули на необхідну кількість кнопок. Після цього хтось із опозиціонерів, кинувшись до президії, зламав мікрофон Адама Мартинюка, але він знову не розгубився і, скориставшись вільним мікрофоном Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, поставив-таки на голосування мовний закон. І цього разу народні депутати від провладної більшості – регіонали, комуністи і народники – не сплохували, а натиснули потрібну кількість депутатських кнопок, причому навіть тих, про яких точно було відомо, що вони знаходяться за межами Києва, наприклад, молодшого Януковича, Ахметова чи Горбаля. Що цікаво, кнопка Володимира Литвина, який відмовився брати участь у цьому заході і покинув зал засідань ще до постановки проекту мовного закону на голосування, теж проголосувала «За». Звичайно, її міг натиснути хтось із об’єднаного загону регіоналів і комуністів, які встали на захист Адама Мартинюка, оточивши президію, але не нульовою є імовірність і того, що її натиснув і сам Адам Мартинюк.

Комуніст Адам Мартинюк своєю поведінкою під час проведення голосування по цьому мовному закону надав «ведмежу послугу» Комуністичній партії України, оскільки тепер уся Україна переконалась у тому, що заради досягнення поставленої мети керівники сьогоднішніх комуністів готові переступати через нормативні документи і суспільно визнані норми точно так же, як це робили і їхні попередники в Українській Радянській Соціалістичній Республіці. Тож в разі приходу їх до влади вони будуть нічим не кращими від своїх радянських попередників. І це відштовхне від комуністів на жовтневих парламентських виборах багато кого із тих, хто сьогодні їх ще підтримує, особливо із числа тих, які є патріотами незалежної України і підтримував їх лише тому, що на словах вони «борються» з олігархами. А вчорашнє голосування разом з олігархами і їхніми прислужниками за закон, який дає право громадянам України відмовлятись від використання державної української мови в регіонах, де проживають 10% представників не титульної нації, відкрило їм очі і дало змогу переконатись у тому, що комуністи є не борцями з олігархами, а борцями проти зміцнення українського в Україні, адже зрозуміло, що на Донбасі та у Криму віднині звучатиме скрізь лише російська мова, а державної української ніхто ніде використовувати не буде, тому і вчити її перестануть.

Але комуніст Адам Мартинюк може втішати себе тим, що народні депутати від Партії регіонів Колесніченко і Ківалов своєму лідеру і одночасно Президенту України Віктору Януковичу їхнім мовним законом надали «ведмежу послугу» набагато більших масштабів, ніж він своїм соратникам по партії.

Посудіть самі – якщо президент підпише цей закон, то після його опублікування у ЗМІ, його зобов’язані будуть дотримуватись усі громадяни України. А це означає, що коли на Закарпатті у міську раду чи до суду звернеться громадянин України угорської національності з заявою, написаною угорською мовою, то і чиновник міської ради і суддя зобов’язані цю заяву прийняти і дати їй хід. Але задамося запитанням: «А хто сьогодні при владі і в судах на Закарпатті володіє угорською мовою? Чи хто із чиновників чи суддів на Буковині взагалі чи хоча б у Чернівцях сьогодні готовий вести справи молдавською мовою? Чи хто із чиновників чи суддів сьогодні готовий вести діловодство і засідання татарською мовою у Криму, чи грецькою мовою у Маріуполі або болгарською мовою на Одещині?» Та, практично, ніхто, оскільки навіть ті небагаточисельні представники перерахованих вище національних меншин професійні терміни вчили в україномовних чи російськомовних вищих навчальних закладах, тому на мові своїх предків вони цими термінами у мірі, достатній для ведення діловодства, не володіють.

А тепер уявіть собі, шановні мої читачі, як буде сприйматись чиновниками чи суддями із Криму необхідність вивчити у короткі терміни татарську мову, якщо вони за 20 років проживання в Україні не змогли оволодіти державною українською мовою? Або як буде сприйматись чиновниками і суддями на Закарпатті необхідність вивчити професійно угорську мову, а на Буковині молдавську чи у Маріуполі грецьку, а на Одещині болгарську? Звичайно ж відношення у них до цієї необхідності буде негативним. А це ж яка смута вноситься в ряди членів Партії регіонів та їх прихильників, оскільки саме вони сьогодні і при владі і здійснюють судочинство! Та ще й перед виборами до Верховної Ради України! Хіба зможе за це почесний лідер Партії регіонів і одночасно Президент України Віктор Янукович подякувати народним депутатам Колесніченку і Ківалову? Тим паче, що він то обіцяв у своїй передвиборній програмі зовсім інше – він обіцяв надати російській мові статус другої державної мови, яку усі чиновники і судді і в Криму, і на Донбасі, і в Одещині, і у Чернівцях, і в Ужгороді, і в інших регіонах компактного проживання національних меншин в Україні і так знають.

Але якщо, зрозумівши усі негативні сторони мовного закону Колесніченка-Ківалова, президент його не підпише, то він ризикує погіршити свої відносини з керівниками Росії, які уже висловились у підтримку цього закону. І у цьому випадку Віктор Янукович теж не може бути вдячним авторам вище вказаного мовного законопроекту, адже вони його, фактично, підставляють цим законом так само, як його підставила у свій час народний депутат Інна Богословська, яка запропонувала Генеральній прокуратурі України допитати прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна на предмет змови з прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко під час підписання газових контрактів.

Але якщо в угоду керівникам Росії президент усе-таки підпише цей закон, то навряд чи його прийняття з такими порушеннями, які відбулися під час голосування у Верховній Раді України, буде позитивно сприйняте у Європі, договір про асоціацію з якою ми хочемо підписати якнайшвидше. Тим паче, що за нами, фактично, не стоїть Європейська Хартія, яка складена для захисту міноритарних мов національних меншин, що знаходяться на межі зникнення із вжитку, у той час як захищені законом Колесніченка-Ківалова російська, угорська, молдавська, болгарська, грецька, будучи в Україні мовами національних меншин, одночасно є державними мовами в інших країнах, і їх використанню у цих країнах нічого не загрожує.

Тож можна стверджувати, що вчорашня перемога у Верховній Раді України регіоналів, комуністів і народників під час голосування по мовному закону Колесніченка-Ківалова є «Пірровою», оскільки вона нічого, окрім смути в рядах їхніх чиновників в регіонах, викликаної створенням їм додаткових мовних труднощів, та лишнього головного болю у президента держави, не принесе.

Більше того, за літо усі про цю перемогу забудуть, а у вересні і жовтні, коли потрібно буде агітувати за підтримку на парламентських виборах, знову на перший план вийдуть економічні питання. Та й ігнорування чиновниками при спілкуванні регіональних мов і заяв від носіїв цих регіональних мов, швидко переорієнтують національні меншини з рейок вдячності за прийняття закону про регіональні мови на рейки обурення з приводу ігнорування чиновниками і суддями вимог цього закону. Тож, панове із провладної більшості, завершувати ці роздуми я буду констатацією не лише досягнутої вами «Піррової перемоги», але ще й фальстарту та втрати легітимності парламентських рішень після добровільної відставки Володимира Литвина з посади Голови Верховної Ради України, Миколи Томенка з посади його заступника та відмови опозиційних фракцій від участі в роботі парламенту.