На мій погляд, Михайло Згуровський опублікував цю статтю саме зараз, аби завчасно нагадати свою позицію освітянам і парламентарям перед 27 лютого 2013 р., яке наступить через десять днів, і на яке Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України призначив парламентські слухання, присвячені темі законодавчого забезпечення розвитку вищої освіти в Україні, під час яких, як вказано в розділі «Освіта» сайту LB.ua, планується обговорити три проекти нової редакції Закону України «Про вищу освіту», авторами яких є: першого – народні депутати України Сергій Ківалов, Григорій Калетнік, Микола Сорока, які на громадських засадах посідають водночас посади ректорів університетів в Одесі, у Вінниці та у Рівному відповідно; другого – народні депутати України Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок, Віталій Кличко, які є лідерами опозиційних фракцій у парламенті; третього – група провідних українських освітян і вчених під керівництвом екс-міністра освіти і науки України, ректора НТУУ «КПІ», академіка Згуровського, що була створена рішенням Кабміну України, але до проекту якої після відставки її куратора Сергія Тигіпка з посади віце-прем’єр-міністра Кабмін втратив інтерес, а тому цей проект був зареєстрований у Верховній Раді України народним депутатом України Віктором Балогою.

Я не входив до складу групи розробників проекту закону, очолюваної Михайлом Згуровським, і до деяких статей цього проекту у мене – професора університету, який 21 рік обіймав посаду ректора цього університету і вивів його до когорти національних, а також відпрацював у якості народного депутата України 4 роки у Комітеті з питань науки і освіти Верховної Ради України 1-го скликання, є певні зауваження, однак що стосується тих 11 концептуальних засад, що опубліковані Михайлом Згуровським у вказаній вище статті та лягли в основу проекту закону, розробленого очолюваною ним групою, то я їх підтримую у повному обсязі.

Більше того, я хочу додати деякі свої коментарі до 4-ї, 9-ї та 11-ї концептуальних засад Михайла Згуровського, аби додатково підсилити його аргументацію і шляхом публікації цих коментарів на моєму персональному сайті допомогти йому переконати народних депутатів та керівників міністерства і ректорів університетів, що будуть брати участь у парламентських слуханнях, аби вони підтримали і рекомендували Верховній Раді України проголосувати за проект закону, розроблений саме його групою.

У засадничому пункті №4 статті Михайла Згуровського читаємо: «Доцільно відійти від практики видачі випускникам усіх ВНЗ дипломів державного зразка. Потрібно дозволити ліцензованим ВНЗ видавати дипломи від свого імені, трансформувавши систему акредитації в інститут контролю якості освітніх послуг, а не її гарантування. Будучи відпущеним «у вільне плавання», кожний ВНЗ дуже швидко знайде свою «нішу» і здобуде свою оцінку на ринку праці» – кінець цитати.

В доповнення до процитованого вище я хочу звернути увагу на те, що зовнішній критерій оцінки кожного українського ВНЗ ми уже маємо – це наявність і кількість іноземних студентів та аспірантів у цьому ВНЗ та кількість країн, громадянами яких є ці іноземні студенти та аспіранти. Адже до ВНЗ, який не надає якісні освітні послуги і дипломи бакалавра, магістра та доктора філософії якого не визнаються в інших державах, громадяни цих держав вступати не стануть і свої долари в якості оплати за отримання освітніх послуг відповідного рівня до цього ВНЗ не принесуть. І, наприклад, науково-педагогічний колектив Вінницького національного технічного університету, як і колектив НТУУ «Київський політехнічний інститут», видавати дипломи від свого імені не боїться, оскільки нині фахівці з його дипломами працюють на інженерних, менеджерських та університетських посадах у 80 країнах, і не лише розташованих в Африці, Азії, Східній Європі та Південній Америці, але і у таких країнах Північної Америки як США та Канада та у таких країнах Західної Європи як Федеративна Республіка Німеччина та Швейцарія. Та й на ринку праці України випускники Вінницького національного технічного університету на рівних конкурують з випускниками таких провідних технічних університетів України як НТУУ «Київський політехнічний інститут», НТУ «Харківський політехнічний інститут», НУ «Львівська політехніка», Донецький національний технічний університет, Одеський національний політехнічний університет, Національний транспортний університет України, Київський національний університет будівництва та архітектури, Харківський національний університет радіоелектроніки, колективи яких, я впевнений, теж з задоволенням підтримають ідею ректора НТУУ «КПІ» Михайла Згуровського видавати дипломи від імені свого ВНЗ. Підтримати цю ідею, на мій погляд, вигідно і керівникам нашого міністерства, адже її реалізація знімає протестну гостроту з висунутої нині на порядок денний проблеми об’єднання ВНЗ у потужні університетські комплекси, оскільки ті ВНЗ, дипломи яких не будуть поціновані на ринку праці, для виживання самі ініціюватимуть приєднання їх до якихось інших ВНЗ, що уже забезпечили собі міжнародний авторитет або, принаймні, є більш авторитетними на ринку праці у їхньому регіоні чи у галузі підготовки.

А далі я процитую витяг із засадничого пункту №9 статті Михайла Згуровського, який звучить так: «Мають розширюватись гарантії рівного доступу громадян до вищої освіти за рахунок удосконалення зовнішнього незалежного оцінювання в напрямі надання цій системі чутливості до креативних здібностей абітурієнтів». І звернути увагу я хочу у першу чергу на останні 8 слів цієї цитати, оскільки чомусь ні у кого не викликає сумніву – і це справедливо, що до ВНЗ, де навчають художньому мистецтву, повинні вступати молоді люди, що мають здібності до малювання, наявність яких при вступі необхідно перевірити. Як не викликає сумніву і те, що до ВНЗ, де навчають вокалу, повинні вступати молоді люди, що мають слух і голос, наявність яких теж при вступі необхідно перевірити. Але чомусь загальноприйнятим є те, що до ВНЗ, де навчають інженерному мистецтву, може вступати будь-хто без будь-якої перевірки на наявність якщо не здатності, то хоча б потягу до інженерної творчості. Тож не дивно, що в інженерних ВНЗ нині навчаються багато тих молодих людей, які не мають ні здібностей, ні потягу до інженерної творчості, а попали вони у ці ВНЗ лише тому, що їм не вистачило балів, отриманих на зовнішньому незалежному оцінюванні, для того, щоб вступити до ВНЗ, де готують економістів, юристів, істориків чи дипломатів, по відношенню до яких і киплять усі пристрасті щодо ефективності зовнішнього незалежного оцінювання як засобу боротьби з корупцією та забезпечення рівних прав абітурієнтів.

Оскільки згідно з «Філософським енциклопедичним словником» усі науки діляться на «природознавчі», «суспільствознавчі» та «технікознавчі», то доводиться констатувати, що система зовнішнього незалежного оцінювання є ефективним засобом боротьби з корупцією та забезпечення рівних прав абітурієнтів лише при вступі на спеціальності ВНЗ, які базуються на «суспільствознавчих» науках. Водночас ця система у нинішньому вигляді є індиферентною до спеціальностей ВНЗ, які базуються на «природознавчих» науках, і шкідливою по відношенню до спеціальностей ВНЗ, які базуються на «технікознавчих» науках, оскільки вона зруйнувала систему профорієнтації, яка у минулі роки забезпечувала вступ до ВНЗ на технічні спеціальності саме тих молодих людей, які мають здібності і потяг до інженерної творчості.

Старше покоління людей ще пам’ятає, що Радянський Союз займав лідируючі позиції у світі в галузі освоєння ядерної енергії у мирних та військових цілях, а також у галузі освоєння Космосу і ракетобудування саме тому, що у Московському інженерно-фізичному інституті, Московському фізико-технічному інституті та у Московському вищому технічному училищі імені Баумана – головних центрах підготовки фахівців для цих галузей, були створені потужні системи профорієнтації, що базувались на очних і заочних фізико-математичних школах, в яких майбутнім абітурієнтам доводилось розв’язувати математичні, фізичні та технічні задачі такої складності, яка була «не по зубам» навіть для більшості вчителів, випущених педагогічними інститутами. І відмінні оцінки та гарні знання шкільного матеріалу не гарантували випускникам шкіл, які не пройшли підготовку в системі профорієнтації МІФІ, МФТІ чи МВТУ, вступ до цих провідних ВНЗ. Тому-то у цих ВНЗ не навчались випадкові люди, не здатні засвоїти їхні програми, та не було не бажаючих після закінчення працювати за обраною спеціальністю. Тому-то і успіхи у держави там, де використовувались ці випускники, були світового рівня. А сьогодні варто лише якомусь технічному університету відкрити підготовчі курси для навчання саме у цьому університеті чи заочну фізико-математичну школу, задачі якої орієнтують майбутнього абітурієнта на рівень складності навчання саме у цьому університеті, і додати з десяток балів до сумарного багатосотенного балу зовнішнього незалежного оцінювання, щоб сприяти вступу до університету саме тих, хто професійно орієнтований, хто навчання у ньому не кине і, отримавши інженерну спеціальність, піде працювати за її профілем, як одразу ж формується «хор голосів» у ЗМІ, який оголошує цей університет таким, у якому процвітає корупція при вступі і не забезпечується рівність прав абітурієнтів. А потім цей «хор» дивується, чому це і наші автомобілі гірші за німецькі та японські, і наші холодильники гірші, а вітчизняної електроніки так уже взагалі немає. А дивуватись нічого, тому що в технічних університетах навчаються не ті, що мають хист до інженерної справи і бажають працювати інженерами, а ті, хто отримав вищий бал на зовнішньому незалежному оцінюванні і пішов до технічного ВНЗ, як до останнього пристанища, тільки тому, що його балу для вступу у юридичний чи економічний ВНЗ, куди він теж подавав заяви, не вистачило. І, розуміючи, що позбавляти абітурієнтів можливості одночасно вступати у декілька ВНЗ не можна, оскільки це буде кроком назад у формуванні громадянського суспільства, я, усе-таки, радив би нашому міністерству, яке формує і затверджує правила прийому до ВНЗ, ввести у ці правила вимогу дозволяти абітурієнтам вступати у різні ВНЗ лише на споріднені спеціальності. Це дасть шанс їм попасти на навчання до кращого з їхньої точки зору ВНЗ вибраного профілю, але і в разі, якщо за конкурсом вони у найкращий ВНЗ вибраного профілю не попадуть, то навчатимуться у іншому ВНЗ аналогічного профілю, причому теж навчатимуться тому, до чого є здібності і тяга.

А перед завершенням моїх доповнень я процитую витяг із засадничого пункту №11 статті Михайла Згуровського, який звучить так: «В університетах має бути запроваджена дійова система противаг і стримувань між керівником, вченою радою, органами громадського самоврядування, громадськими організаціями. За європейською традицією повноваження ректора і вченої ради ВНЗ мають бути розмежованими». Саме тому мені, наприклад, який слідкує за допомогою інтернету за усіма резонансними подіями, що мають місце в європейській і північноамериканській системах вищої освіти, не відомо ні одного випадку арешту ректора ВНЗ там взагалі, у той час як у вітчизняній системі вищої освіти лише за останні 10 років мали місце 4 випадки притягнення до кримінальної відповідальності ректорів університетів із Луцька, Києва, Кривого Рогу та Донбасу за зловживання службовим становищем і нецільове використання коштів, причому ректора із Луцька заарештовано лише кілька днів тому. І, я думаю, що так сталося саме тому, що ці ректори, будучи водночас і головами вчених рад, керували ввіреними їм університетами без контролю з боку вчених рад, і ця безконтрольність стала однією із ключових причин вчинення ними протиправних дій кримінального характеру. А керували б вченими радами у цих університетах не ці ректори, а авторитетні, принципові професори, то і вчинки цих ректорів і витрачання ними коштів знаходились би під постійним і гласним контролем вчених рад, обраних із числа науково-педагогічних працівників та студентства, що відбило б охоту у цих ректорів навіть думати про зловживання, не кажучи уже про втілення цих зловживань у життя. І обіймали б за умов розмежування повноважень ректора і вченої ради ці ректори свої посади і по-сьогодні, адже сам факт обрання їх у свій час ректорами свідчить про те, що Конференції трудових колективів цих університетів якості, притаманні керівникам, у них побачили.

Я міг би сформулювати додаткові аргументи у підтримку і інших 8-и концептуальних засад реформування вищої освіти, запропонованих ректором НТУУ «КПІ» Михайлом Згуровським, але тоді моя аргументація стала б занадто довгою, тобто такою, яку багато хто із моїх читачів до кінця не дочитав би, адже довгі тексти мало хто любить, а тому на цьому я ставлю крапку.

На закінчення додам лише те, що в разі, якщо когось із читачів зацікавить мій аналіз проекту Закону України «Про вищу освіту», запропонованого народними депутатами Ківаловим, Калетніком і Сорокою, то з ним можна ознайомитись тут.