Нагадаю, що між Житомиром і Києвом автомобільна дорога, що побудована до Євро-2012, продовжує і сьогодні нагадувати нам європейські дороги, їхати якими завжди в радість, чого не скажеш про дорогу з Вінниці до Житомира та про об’їзну дорогу навколо Житомира, а тепер уже у якійсь мірі і об’їзну навколо Вінниці.

Стосовно об’їзної навколо Житомира, то її взагалі дорогою називати не можна – це скоріше полігон для дослідження ходової частини автомобілів «на виживання» в умовах їзди по екстремальному бездоріжжю.

Об’їзна навколо Вінниці, що з’єднує київський та хмельницький напрямки, на більшості ділянок не така уже й погана, але в околі лісового з’їзду на Стрижавку її ямковість нічим не відрізняється від тієї, яку доводиться долати, рухаючись по об’їзній навколо Житомира.

Але особливо доводиться хвилюватись за ходову частину автомобіля на ділянках, що колись були дорогою і пролягли у межах міста Хажин та між Бердичевом і Житомиром з піковим відрізком на під’їзді до Двірця. І, незважаючи на телевізійні запевнення нашого прем’єр-міністра Миколи Азарова про те, що ямковий ремонт доріг уже виконано майже по усій Україні, на відзначених мною ділянках він ще й не розпочинався.

І щоб щось змінити, на мій погляд, прем’єр-міністру потрібно призначити виїзне засідання Кабміну за участю губернаторів у Вінниці, щоб губернатору Житомирщини довелось на нього їхати не по звичній комфортній дорозі з Житомира до Києва, а по екстремальному бездоріжжю від Житомира до Вінниці – от тоді цей губернатор, розтрусивши у цій поїздці своє нутро, змусив би керівників обласного відділення «Укравтодору» негайно приступити до перетворення цього екстремального бездоріжжя, принаймні, хоча б у подібність дороги з тисячею «лежачих поліцейських», як це має місце на інших ділянках доріг, на яких уже здійснено ямковий ремонт, і усі ямки перетворено на горбики, але з терпимою для амортизаторів висотою.

До речі, на фоні екстремального бездоріжжя за межами Житомира радує відносно гарний стан доріг у самому Житомирі, через який я поїхав, вертаючись з Києва до Вінниці. Не попав я у Житомирі і в «пробки», тож, навіть дотримуючись швидкості, визначеної правилами дорожнього руху по місту, Житомир я проїхав комфортно за 17 хвилин. І у питанні підтримання відносно гарного стану доріг губернатору Житомирщини варто було б брати приклад зі свого бюджетного підлеглого – мера Житомира.

А під час перебування у Києві 14 березня вранці перед початком засідання я отримав посвідчення за підписом Президента Національно академії педагогічних наук України В.Г. Кременя, у якому засвідчено, що МОКІН Борис Іванович є радником Президії Національної академії педагогічних наук України. Тож віднині я, як повноважний представник Президії НАПН України, пред’явивши це посвідчення, маю право брати участь у роботі усіх зібрань освітян, які проводитимуться Вінницьким обласним управлінням освіти і науки, та у сесіях Вінницької обласної ради народних депутатів під час розгляду питань освіти і науки.

Увечері 14 березня, повернувшись із Києва до Вінниці, я одразу ж зайшов в інтернет і на сайті LB.ua наткнувся на інформацію про те, що – цитую: «Янукович определил план образовательных реформ на 2013 год».

У цій інформації крім іншого сказано – цитую: «Согласно плану Президента, одним из первоочередных заданий в области совершенствования системы управления образованием является сопровождение в парламенте новой редакции проекта Закона «О высшем образовании», принятие которого должно способствовать интеграции Украины в Европейское пространство высшего образования в соответствии с принципами Болонского процесса. Ответственными за выполнение парламентского сопровождения законопроекта назначен премьер-министр и Министерство образования и науки. Реализация задачи запланирована на июнь этого года» – кінець цитати.

Таким чином, навіть за президентським планом прийняти у парламенті нову редакцію Закону України про вищу освіту намічено не раніше червня 2013 року, а директори усіх наших навчально-наукових інститутів у структурі університету призначені ректором у статусі виконувачів обов’язків на термін з 3-го вересня 2012 року по 30-е червня 2013 року. Але цілком імовірним є те, що (із-за частих блокувань парламенту опозицією) до 30-го червня 2013 року нова редакція Закону України про вищу освіту ще не буде прийнятою, а термін виконання обов’язків у наших директорів спливе. І ректор змушений буде (аби дотриматись чинного законодавства) з 1-го липня 2013 року призначити інших осіб виконувачами обов’язків директорів навчально-наукових інститутів. Або ж призначити вибори директорів цих інститутів ще до прийняття нової редакції Закону України про вищу освіту, закривши при цьому очі на те, що сьогодні ще неясно, у якому статусі (науково-педагогічного чи адміністративного працівника) та з яким колом обов’язків повинні обиратись директори інститутів – нагадаю, що чинна редакція Закону України про вищу освіту до категорії науково-педагогічних працівників посаду директора інституту у структурі університету не відносить.

А до висловленого вище нині діючі виконувачі обов’язків директорів інститутів не є байдужими, оскільки, як мені відомо, кожен із них збирається брати участь у конкурсному обранні на ту посаду, яку він нині посідає на умовах виконання обов’язків.

Причому, як мені відомо, збирається брати участь у конкурсі навіть той із них, хто ще у 2007 році обіцяв ректору, що до 2010 року підготує до захисту кандидатської дисертації хоча б одного аспіранта і сам захистить докторську дисертацію та стане одним із наукових лідерів в очолюваному навчально-науковому інституті, однак, незважаючи на те, що на календарі у нас сьогодні уже 2013 рік, жодної з цих обіцянок він ще не виконав. – То як же він, в разі обрання директором на конкурсних засадах, вимагатиме від підлеглих завідувачів кафедр нести відповідальність за прорахунки в роботі за цими ж координатами? – І що він почує від них у відповідь!

Більше того, збирається брати участь у конкурсі і навіть той із них, який не лише не підготував за майже 40 років роботи в університеті жодного кандидата наук, а навіть і не керував жодним аспірантом, і який до того ж уже давно переступив 60-річний поріг, за яким навіть від науково активних у молоді роки викладачів уже не доводиться очікувати наукових результатів докторського рівня, не кажучи уже про таких, як цей майбутній конкурсант, який ніколи не входив до групи наукових лідерів інституту, оскільки навіть не робив спроби написати докторську дисертацію, і навіть не вийшов на рівень вимог, достатніх для представлення його у міністерство до присвоєння вченого звання професора в порядку виключення. Тож цілком очевидно, що такого, далекого від науки претендента на посаду директора навчально-наукового інституту (підкреслюю – не лише навчального, але водночас і наукового), який у 2010 році був призначений тимчасово на період до завершення докторантури молодим перспективним попередником, ректор, який зобов’язаний думати про перспективу, не повинен підтримувати в його бажанні посісти посаду, круг обов’язків за якою вимагає у тому числі і здійснювати контроль та жорстко вимагати від завідувачів кафедр своєчасної підготовки кандидатів наук через аспірантуру та виконання наукових досліджень за конкурсною тематикою, затвердженою міністерством, а також публікування за результатами цих досліджень такої кількості наукових статей, якої буде достатньо для формування тематики досліджень студентів магістерських програм підготовки і аспірантів та підтримання пристойного наукового авторитету інституту. Адже, якщо ректор підтримуватиме під час виборів на посаду директора інституту, в якому працює багато викладачів, що мають науковий ступінь доктора наук, претендента, який не є доктором наук, не вміє готувати наукові кадри, майже не пише наукових статей, не є керівником чи відповідальним виконавцем дербюджетної чи госпдоговірної тем, має вік далеко за 60, а головними якостями його є лише бажання ні з ким не сваритись і ні від кого не вимагати того, чого в його власному доробку немає, то це означатиме, що або ректора не хвилює подальша доля цього інституту, а значить і університету, або він має якогось роду борги саме перед цим претендентом.

А тепер я наведу ще одну цитату з вище згаданого плану освітніх реформ Президента, опублікованого в інформації на сайті LB.ua – цитую: «Также в 2013 году запланировано вернуться к практике формирования единого образовательного пространства путем передачи в управление Минобразования государственных высших учебных заведений, находящихся в управлении других центральных органов исполнительной власти. В течение 2013 года министерству должны передать 90% вузов, находящихся в управлении других министерств и ведомств. Будет продолжено и создание укрупненных региональных государственных вузов» – кінець цитати.

Цей пункт президентської програми освітніх реформ говорить про те, що і Вінницький національний аграрний університет, і, скоріш за усе, Вінницький національний медичний університет також, будуть-таки передані протягом 2013 року до нашого міністерства, і знову стане актуальним для обласної і міністерської влади питання об’єднання усіх чи якоїсь частини вінницьких державних університетів в один чи два різнопрофільні регіональні університети. І, якщо під об’єднання попаде і наш університет, то, скоріш за усе, наші інститути знову стануть факультетами, і обирати нам доведеться не директорів інститутів, а деканів факультетів, якими у цьому випадку також повинні стати не особи рівня лише приємних у спілкуванні людей, а ті члени цих колективів, які не пасуть задніх як у питанні підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, так і у питанні суттєвого особистого вкладу в наукову роботу та публікацію досягнутих наукових результатів.

І наостанок я наведу та прокоментую ще одну цитату із президентської програми освітніх реформ, яка звучить так: «В августе министерством должны бать утверждены новые типовые штатные нормативы для вузов всех уровней аккредитации. До конца года Минобразования, Минфин и Минэкономразвития должны подготовить решение о приведении в соответствие с Европейскими стандартами нормы учебной нагрузки преподавателей вузов и увеличение показателя количества студентов на одного преподавателя до 18» – кінець цитати.

Давайте розберемось, шановні читачі, що криється за цим показником «1 до 18».

Сьогодні цей показник є гнучким і знаходиться в межах «1 до 6-13» в залежності від спеціальності підготовки студентів, тобто, є спеціальності, для яких він дорівнює «1 до 6», є спеціальності (їх більшість), для яких він дорівнює «1 до 10», а є й такі спеціальності, для яких він дорівнює «1 до 13».

Тож, якщо у якомусь ВНЗ (як і у нашому університеті) навчається десь в околі 5000 студентів стаціонару за спеціальностями з середнім показником «1 до 10», то міністерство затверджує професорсько-викладацький штат цьому ВНЗ в кількості 5000/10=500 одиниць (з відповідним цій кількості викладачів фондом заробітної плати). Якщо ж цей ВНЗ матиме показник «1 до 18», то міністерство затвердить йому професорсько-викладацький склад в кількості 5000/18=277 одиниць. Тобто, в разі переведення нашого університету на це нове співвідношення кількості студентів на одного викладача, професорсько-викладацький склад університету втратить 500-277=223 посади. Враховуючи неповні ставки декого з викладачів, це означає, що під скорочення попадуть із нинішніх 550 викладачів до 250 осіб і залишиться в університеті біля 300.

Виникає запитання: «А як же ці 300 викладачів, що залишаться, зможуть виконати планове для спеціальностей аудиторне навчальне навантаження?» – Адже і зараз, коли викладачів 550, більшість із них мають щороку по 900 годин аудиторного навчального навантаження. Скорочення майже удвічі числа викладачів приведе до збільшення їхнього аудиторного навчального навантаження теж майже удвічі, що фізично не може бути виконаним, оскільки при унормованому для викладачів 36-годинному робочому тижню за академічний рік можна відпрацювати не більше 1554 годин.

Тож в разі реалізації міністерством вище вказаної президентської ініціативи вихід із ситуації буде лише один – як і у більшості західних університетів доведеться визначити для наших викладачів обумовлений контрактними зобов’язаннями жорстко-унормований робочий день, протягом якого викладач без письмового дозволу керівника не має права покинути університет, а кожного студента наділити правом протягом кожного робочого дня звернутись до будь-якого викладача, що викладає певну дисципліну, з проханням роз’яснити йому щось таке, в чому він самостійно розібратись не зміг. І викладач зобов’язаний цього студента вислухати і надати йому потрібну допомогу, незалежно від того, чим він займався перед тим, як до нього підійшов зі своїм запитанням цей студент, і незалежно від того, у якій точці університету студент підійшов до нього. І читати лекції викладач в аудиторії зобов’язаний буде лише оглядового характеру у невеликій кількості, а студенти його дисципліну зобов’язані вивчати самостійно, користуючись електронними версіями його конспектів і підручниками. Такий режим буде набагато тяжчим і для студентів, оскільки їм майже в усьому навчальному матеріалі доведеться розбиратись самостійно, і для викладачів, оскільки, по-перше, легше щодня по кілька годин читати лекції в аудиторії за накатаною методикою, ніж протягом повного робочого дня відповідати студентам на їхні запитання з будь-якої теми навчальної дисципліни, а по-друге, якщо ти працюєш в університеті на повну ставку, втрачається можливість за сумісництвом працювати ще й в якомусь іншому університеті. І якби платили зарплату викладачам у наших університетах таку ж, як у західних, то, мабуть, і вони не ремствували б з приводу такої жорстко-унормованої організації їхньої роботи зі студентами, як не ремствують з цього приводу західні професори.

Але слід очікувати, що формальний одномоментний перехід на новий, збільшений до «1 до 18», показник у наших ВНЗ державної форми власності у перші роки після його введення приведе і до погіршення якості підготовки фахівців, і до перетікання викладацьких кадрів вищої кваліфікації до ВНЗ не державної форми власності, на які ці нормативи не розповсюджуються, і до збільшення безробіття серед викладачів ВНЗ, і до масової відмови працювати у ВНЗ викладачам пенсійного віку нижчого та середнього рівнів кваліфікації.

Радує, правда, те, що показник кількості студентів на одного викладача пропонується у президентському плані освітніх реформ не фіксований, а у межах до 18. Це означає, що якомусь ВНЗ встановлять «1 до 18», якомусь «1 до 15», а якомусь залишать і нинішні «1 до 10» – це залежатиме від «вагової категорії» ректора та його «пробивної здатності». Тож в процесі реалізації запланованих Президентом освітніх реформ наш ректор, професор Грабко матиме можливість продемонструвати усім нам і те, наскільки він уже підняв свою «ректорську вагу», і те, наскільки він підсилив свою «пробивну здатність».