Виходячи з того, що при нинішньому середньому співвідношенні 1 до 10 переважна більшість професорсько-викладацького складу ВНЗ має 900 годин аудиторного навчального навантаження, перехід на співвідношення 1 до 18 приведе до скорочення кількості викладацьких посад в 1,8 рази, що у свою чергу вимагатиме від скороченого професорсько-викладацького складу збільшення аудиторного завантаження кожного викладача у межах до 1620 годин, що навіть фізично неможливо, оскільки навчальний рік, який триває лише 10 місяців, містить у собі при нормативному для викладачів за законом 36-годинному робочому тижні лише 1550 годин.

Неможливо буде при скороченні в 1,8 рази числа викладачів і завантаженні їх до 1550 годин за навчальний рік скласти і такий щоденний розклад занять, який умістився б для кожного студента і кожного викладача хоча б у дві 6-годинні зміни. Тож і студентам і викладачам за таких умов потрібно буде не покидати університет протягом не менше 12 годин, що вступає в жорстке протиріччя з Кодексом законів про працю.

А тому керівництво ВНЗ в разі скорочення в 1,8 рази кількості штатних викладацьких посад змушене буде для нормального забезпечення навчального процесу не скорочувати у такій же мірі число викладачів, а пропонувати тим із них, хто працював на повній ставці, перейти на півставки, а тим із них, хто працював на півставки, пропонуватиме перейти на чверть ставки, не зменшуючи при цьому їхнього нинішнього навчального навантаження у межах до 900 годин для майбутніх півставочників та в межах до 450 годин для майбутніх чвертьставочників.

Та й кафедри з нормальним психологічним кліматом не підуть на те, щоб викинути когось із колег «на вулицю», на якій сьогодні не те що викладацькі, але і будь-які робочі місця «не валяються», а голосуватимуть за те, щоб більшість викладачів перейшла на неповні ставки, аби лише нікого не звільняти зовсім.

Тож, виконуючи нинішній обсяг навчального навантаження, нинішні викладачі ВНЗ (після введення співвідношення 1 до 18) отримуватимуть за це вдвічі меншу заробітну плату, тобто, більшість поважних професорів щомісяця замість нинішніх 5000 гривень почне отримувати 2500, а більшість поважних доцентів замість нинішніх 4000 гривень отримуватиме 2000. І кожний із них – нині представників так званого середнього класу – одразу ж випаде у клас бідних людей, котрі бояться втратити роботу, а тому виконують будь-які накази керівників і без їхнього дозволу не йдуть ні на які мітинги, і якщо керівник накаже, то й покажуть його представникові свій виборчий бюлетень перед тим, як опустити його в урну.

Схема звичайно геніальна за критеріями Остапа Бендера, адже величезній кількості фахівців високого рівня буде вдвічі зменшена зарплата і буде забезпечено їхній перехід в розряд покірних виконавців чужої волі, і при цьому не буде порушено жодної статті Кодексу законів про працю і не здійснюватиметься ніякого примусу з боку владних інституцій.

Однак тим із владних структур, хто стоїть за цією ідеєю, слід пам’ятати, що на працівника, який невдоволений умовами роботи і бореться за виживання, у час потрясінь покластись не можна, оскільки він обов’язково поповнить протестні ряди і намагатиметься під час політичного катаклізму у повній мірі помститись за своє багаторічне приниження. Тож, навпаки, владі треба робити усе можливе для поповнення і зміцнення середнього класу, адже його представники, внаслідок того, що у них є все для небідного і наповненого змістом життя, не люблять потрясінь і катаклізмів, під час яких можна усе втратити, і в жорстке протистояння з владою не підуть до тих пір, поки не виникне загроза з боку влади їхньому середньому благополуччю.