Перш за усе, я хочу принести вам вибачення за те, що не відповів вам одразу, а даю відповідь лише зараз, тобто через півтора місяці після отримання і ознайомлення зі змістом вашого листа.

Затримка у наданні відповіді обумовлена, по-перше, тим, що у липні-серпні йшла вступна кампанія, і мені не хотілось своїм критичним аналізом шкодити іміджу університету в очах абітурієнтів та їхніх батьків, а по-друге, ще й тим, що, йдучи у літню відпустку, я пообіцяв читачам сайту, що з вересня почну втілювати в життя новий журналістський проект, ідея якого полягає у тому, що я на своєму сайті почну давати відповіді на усі ті листи, які мені надходять електронною поштою, і в яких ви ставите мені запитання або висловлюєте вашу оцінку піднятих мною проблем. Тож з відповіді на ваш лист я і починаю реалізацію обіцяного журналістського проекту.

І побудую я свою відповідь вам, шановний Андрію, з аналізу двох цитат з вашого листа, в яких зосереджена його суть, і які я приведу дослівно, зберігаючи вашу орфографію.

Цитата перша: «Дайте будь-ласка мені чесну відповідь, зважаючи на те, що я знаю Олександра Борисовича, – чи заробив би він без Вас хоча б 10% від того, про що Ви пишете. Я вже не буду згадувати про те, як проходив "захист" докторської дисертації та реальних причин, за яких Олександр Борисович покинув пост директора у 2010 році».

Цитата друга: «Якщо виключити палких прихильників Леонтьева, то решта голосувала не за нього, а проти Мокіна. До речі, не здогадуєтесь, чому за нього проголосувала лише його кафедра? Якщо б замість Леонтьева був хтось інший, Олександр Борисович все одно не отримав би перемогу. І якщо Олександр Борисович не пройшов, то причина не Леонтьеву, Грабку чи комусь іншому, а саме в ньому. Я ще встиг відчути атмосферу в Інституті під керівництвом Олександра Борисовича, тому знаю, про що говорю».

Почну з аналізу першої цитати з вашого листа, шановний Андрію.

Стосовно першої її тези – чи заробив би без мене Олександр Борисович хоча б 10% від того, що він мав на момент захисту докторської дисертації – можу із впевненістю відповісти – заробив би усі 100%, оскільки навіть ті 10%, які належать мені, і які стосуються в основному редагування та правок його статей, він би і сам реалізував – ну, можливо з деякою затримкою у часі. І докторська дисертація у нього була б і без мене, але можливо захищав би він її на рік чи два пізніше.

А у підтвердження цього я наведу такі аргументи.

Аргумент перший – Олександр закінчив з медаллю фізико-математичну гімназію №17, а ви, я думаю, як і усі інші вінничани, знаєте, що з медалями закінчують цю гімназію лише талановиті учні.

Аргумент другий – саме Олександр, будучи студентом 3-го курсу університету, знайшов помилку у моїх розрахункових формулах нелінійного варіанту Фур’є-інтегрального методу ідентифікації динамічних систем, розробленого мною в 90-х роках уже після захисту докторської дисертації, і саме він вивів нові розрахункові формули для цього нелінійного варіанту, з суттєвим узагальненням яких до світового рівня, ще будучи студентом 4-го курсу, виступив з доповіддю англійською мовою на Всесвітньому науковому конгресі ІМЕКО, що проходив у Хорватії.

Аргумент третій – саме Олександр після захисту кандидатської дисертації, в якій він розробив моделі оптимального руху трамваїв за стандартним критерієм мінімуму втрат електроенергії в якірних колах тягових електродвигунів, першим прийшов до висновку, що в таких задачах більшого ефекту можна досягти, якщо використовувати не критерій мінімуму втрат електроенергії в якірних колах, а критерій мінімуму повних витрат електроенергії електричним транспортним засобом, і вперше у світі розробив цілісну методологію синтезу моделей оптимального за цим критерієм руху багатомасових електричних транспортних засобів коліями, прокладеними на місцевості зі складним рельєфом. І я ледь встигав вичитувати і правити усі ті статті, які він писав одна за одною, представляючи у кожній результати розв’язання тих задач, що виникали в процесі створення ним його методології синтезу моделей оптимального руху.

Аргумент четвертий – усі статті, в яких Олександр опублікував матеріали своєї докторської дисертації, написані ним або одноосібно, або у співавторстві лише зі мною – це якщо я вносив у цю співавторну статтю якусь правку. А це є свідченням того, що усі наукові результати, представлені Олександром у його докторській дисертації, то є його особистим науковим надбанням, до якого я маю відношення лише як перший критик, експерт і консультант. У зв’язку з цим я нагадаю вам, шановний Андрію, що вченими в галузі психології доведено, що нові ідеї генеруються науковцями лише у віці до 50 років, а після 50 років активно працювати науковець може лише як експерт і критик чужих ідей. Мені ж, коли Олександр розпочав роботу над докторською дисертацією, уже було 64 роки, а коли він закінчував написання докторської – 69 років. Тож за віком я аж ніяк не міг бути генератором тих ідей, які висунув і обґрунтував Олександр у своїй докторській дисертації. І тільки ліниві або безталанні, але заздрісні науковці у виправдання своєї ліні чи безталанності можуть ставити під сумнів отримання наукових здобутків Олександром особисто.

Тепер я перейду до аналізу другої тези з першої цитати, взятої з вашого листа, а саме – як проходив "захист" докторської дисертації.

Перш за усе, шановний Андрію, мене дивує те, що слово «захист» ви взяли в лапки, висловлюючи цим вашу недовіру процедурі захисту. Але ж ні ви, ні ваш батько, ні Леонтьєв, адвокатом якого ви виступаєте у цьому листі, ні завідувач кафедри, на якій працює ваш батько, не були присутніми на цьому захисті і не могли відчути і тим паче охарактеризувати його атмосферу.

А атмосфера була такою – проти захисту Олександром докторської дисертації у процесі її проходження у спецраді при попередньому розгляді був ректор університету, професор Грабко, який відкритим текстом пропонував Олександру, викликавши його до себе в кабінет, зняти дисертацію з розгляду, мотивуючи свою пропозицію побоюванням, що перший заступник міністра Євген Суліма, який не любить батька, може організувати негативну рецензію від «чорного опонента», що спричинить не затвердження результатів захисту та закриття спецради.

Але не допустити до захисту дисертацію ректор права не мав, і взагалі згідно з Положенням про захист дисертацій, якщо уже спецрада офіційно взяла від здобувача дисертацію, то зобов’язана заслухати її захист навіть у тому разі, коли має місце негативний відгук експертної комісії, яка дисертацію розглядала перед процедурою допуску до захисту. Тож, вірячи у добротність своєї докторської дисертації, Олександр відмовився відізвати її із спецради.

У зв’язку з науковою потужністю докторської дисертації Олександра експертна комісія у складі докторів наук Лежнюка, Лисогора і Лужецького склала відносно неї попередній позитивний відгук, а тому дисертація Олександра спецрадою була допущена до захисту в позитивному супроводі.

Після розсилки автореферату дисертації на нього було отримано 14 позитивних відгуків, у тому числі від кількох академіків та член-кореспондентів НАНУ та таких провідних наукових організацій як Інститут кібернетики НАНУ, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, НТУУ «КПІ», НТУ «ХПІ» та інші – і не було жодного негативного відгуку.

Під час захисту Олександром дисертації ні я, ні його брат, доктор технічних наук, професор Віталій Мокін, який теж є членом спецради, участі в процедурі обговорення і захисту дисертації не брали, не брали ми участі і в процедурі голосування, хоча право на це мали, але вирішили ним не користуватись, аби потім не було розмов про вплив наших голосів на результати голосування. Не брав участі в голосуванні і професор Лежнюк, який прибув на засідання спецради з запізненням. Тож захист відбувся при мінімально-допустимій кількості членів спецради. І якби в результаті голосування виявилося 4 голоси проти, то дисертація захищеною не була б. І ті, хто не хотів, щоб Олександр захистився, на це і розраховували. Аби ні у кого не виникло претензій до ректора, професора Грабка, який теж є членом цієї ж спецради, сам він у засіданні спецради, присвяченому захисту Олександром докторської дисертації, участі не взяв, поїхавши на ці дні у відрядження.

Доповідав свою дисертацію і відповідав на усі зауваження і запитання Олександр впевнено і з глибоким розумінням суті розв’язаної ним наукової проблеми, тож при голосуванні у двох із чотирьох членів спецради, які деякими моїми «друзями» попередньо налаштовувались голосувати «проти», рука проголосувати «проти» не піднялась, і вони проголосували «за». І лише двоє проголосували «проти», але ці два голоси на загальну позитивну оцінку захисту не вплинули. До речі, один із тих, хто проголосував «проти», уже після захисту у приватній розмові мені відверто зізнався, що він голосував «проти» не тому, що йому не сподобалася дисертація, а тому, що у такий спосіб він вирішив помститися мені, батькові дисертанта, за те, що я ще тоді, коли був ректором, погрожував йому відібрати кафедру, якщо він не змінить свого відношення до виконання обов’язків завідувача.

А той факт, що дисертація Олександра після захисту була позитивно оцінена «чорним опонентом» і затверджена Колегією міністерства з дотриманням нормативних термінів, свідчить про те, що ніякої настанови з боку першого заступника міністра Суліми «завалити» на захисті Олександра не було в принципі. Та й чутки, що розповсюджувались по університету напередодні захисту, про те, що в разі позитивного захисту Олександром дисертації наша спецрада буде закрита, теж виявилася лише чутками – про це свідчить, по-перше, те, що ось уже рік після захисту Олександром його дисертації у цій спецраді проходять успішні захисти дисертацій інших здобувачів, і усі ці дисертації в нормативні терміни затверджуються Колегією міністерства, а по-друге, те, що менше ніж за рік після захисту Олександром його дисертації голові спецради, професору Роману Квєтному з подачі міністерства Президентом держави присвоєне почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України», що аж ніяк не могло б відбутися в разі, якби діями Квєтного під час захисту Олександром дисертації виявився незадоволеним перший заступник міністра Євген Суліма, без узгодження з яким документи на присвоєння почесного звання міністерством в Адміністрацію Президента держави не подаються.

А тепер я перейду до аналізу третьої (останньої) тези з першої цитати, взятої з вашого листа, шановний Андрію, а саме – характеристики реальних причин, за яких Олександр Борисович покинув пост директора у 2010 році».

Спочатку я вам нагадаю, шановний Андрію, що перед тим, як призначити Олександра Борисовича виконувачем обов’язки директора Інституту електроенергетики та електромеханіки, я сам, працюючи у цей час ректором, протягом півроку паралельно на громадських засадах виконував обов’язки директора цього інституту (з дня відставки з посади директора інституту, професора Свиридова, котрий звільнився у зв’язку з виходом на наукову пенсію).

І це саме я відрахував усіх тих студентів, які мали три і більше академічних заборгованостей, чим змусив усіх інших вчитися з більшою наснагою.

І це саме я, отримавши усну інформацію від студентів про те, що дехто з викладачів виставляє оцінки за «подарунки» від батьків, попередив цих викладачів, що в разі продовження такої практики взаємодії з батьками студентів, не допущу їх до участі в конкурсі на чергове переобрання на посаду.

А навівши порядок, я вирішив передати бразди правління інститутом Олександрові Борисовичу, знаючи, що він буде дотримуватись тих же принципів законності та тих же принципів боротьби з корупцією, що і я. І він, попрацювавши майже півроку на громадських засадах виконувачем обов’язки директора інституту, теж не йшов на переговори з батьками нерадивих студентів про надання їм поблажок, теж подавав на відрахування тих, хто отримував третю академічну заборгованість, незважаючи на умовляння не відраховувати, що надходили з боку деяких викладачів та високопоставлених батьків, і слідкував, щоб викладачі не ставили позитивні оцінки «за подарунки». Але ця робота разом з керівництвом кафедрою відбирала у Олександра забагато часу, і у ці півроку суттєво уповільнилась робота над докторською дисертацією. І якби він не пішов з цієї посади, то дисертацію докторську, думаю, не представив би до захисту і по-сьогодні.

І це було саме його рішення – піти з посади директора інституту, щоб зосередитись на написанні і захисті докторської дисертації, щоб потім, після її захисту, уже коли не треба буде витрачати час на її написання, віддати той час, що вивільниться, на виконання обов’язків директора, супроводжуючи це виконання генерацією нових ідей по розвитку інституту.

Цьому рішенню сприяло ще й те, що Василь Леонтьєв, якому Олександр запропонував попрацювати директором інституту до завершення ним роботи над дисертацією, пообіцяв йому, що одразу ж звільнить для нього цю посаду, як тільки Олександр захистить свою дисертацію і буде затверджений Колегією міністерства.

Тож, шановний Андрію, категорично проти повернення Олександра на посаду директора були лише ті працівники інституту, які дозволяли собі, або планують дозволити собі «стригти купони» з нерадивих студентів чи їхніх батьків, та ті керівники, які готові «закрити очі» на наявність академічних заборгованостей у нерадивих студентів у кількості, більшої трьох, або схильні до порушення інших нормативних вимог, визначених Статутом університету, наказами міністра, Указами президента та Конституцією України.

А ті студенти, які добре навчаються, та ті викладачі, які намагаються працювати у відповідності з вимогами чинного законодавства і не люблять, коли від них вимагають ставити позитивні оцінки нерадивим студентам, не знаючим навіть на «трійку» їхній предмет, – усі вони завжди позитивно ставились до Олександра Мокіна, який проявляв принциповість у цих питаннях. До речі, про те, що Олександр Мокін у 2010 році пішов у відставку з посади директора інституту за власним бажанням, і що якби він цього не зробив, то і по-сьогодні працював би директором, свідчить той факт, що усі інші директори інститутів, які були призначені теж ще мною, працюють директорами і понині.

Я пам’ятаю вас, шановний Андрію, ви були гарним студентом, але, на жаль, батькові вашому Олександр Борисович після отримання відповідної усної інформації від кількох студентів робив певні зауваження стосовно його активної співпраці з нерадивими студентами-заочниками за рамками нормативних вимог вищої школи і попереджав, що в разі продовження ним такої практики буде ставити питання про його звільнення з займаної посади. Тож, як я розумію, ваша думка про негативне ставлення до Олександра Борисовича в інституті сформована саме вашим батьком, який, звичайно ж, не може позитивно ставитись до можливості повернення Олександра Борисовича в директорське крісло. Його, звичайно ж, більше влаштовує у кріслі директора Василь Леонтьєв, який ні в які кафедральні справи не втручається, і від якого не слід очікувати таких попереджень, які звучали із уст Олександра Мокіна.

А тепер я перейду до аналізу другої цитати з вашого листа, шановний Андрію.

Почну з першої тези, яка зосереджена у таких ваших словах: «До речі, не здогадуєтесь, чому за нього проголосувала лише його кафедра?»

Нагадаю вам, шановний Андрію, що в структурі Інституту електроенергетики та електромеханіки є 6 кафедр, кожна із яких делегувала до складу Конференції трудового колективу по 4 делегати із числа професорсько-викладацького складу. Таким чином, за Олександра Мокіна проголосувала не одна його кафедра, що була представлена 4 делегатами, а проголосували делегати ще й від інших кафедр, оскільки він набрав 8 голосів, тобто за фактичною кількістю голосів за Олександра Мокіна проголосували викладачі двох кафедр.

Тепер перейдемо до аналізу другої тези, яка зосереджена, шановний Андрію, у таких ваших словах: «Якщо виключити палких прихильників Леонтьева, то решта голосувала не за нього, а проти Мокіна. І якщо Олександр Борисович не пройшов, то причина не Леонтьеву, Грабку чи комусь іншому, а саме в ньому».

І почну я аналіз цієї другої тези з інформування про те, що ще до початку голосування Олександр Мокін знав, що 8 голосів «за» йому уже забезпечено – це голоси делегатів, які напередодні виборів у розмовах з Олександром однозначно заявляли, що вони ніколи не проголосують за Леонтьєва, оскільки вважають, що по віку і сукупності особистих та наукових характеристик він не має морального права очолювати інститут.

Але і я, і Олександр Мокін вважали, що голосів віддано за нього буде більше. Я, наприклад, вважав, що їх буде у них з Леонтьєвим порівну, і вибирати, кого призначати директором, доведеться ректору.

У своєму прогнозі я виходив з того, що, звичайно ж, проти Олександра, який не палить цигарки, проголосують усі ті делегати, які, як і Леонтьєв, закрившись в кабінетах і лабораторіях цигарки палять – вони за Леонтьєва проголосують, ну, хоча б із боязні, що Олександр, ставши директором, заборонить їм займатись тютюнопалінням в приміщеннях інституту, а Леонтьєв не лише не заборонятиме, а ще й складе компанію.

Впевнений я був і у тому, що за Леонтьєва і проти Олександра проголосують делегати від кафедри електричних станцій і систем, очолюваної професором Лежнюком, оскільки в разі не обрання Леонтьєва директором їм довелось би віддавати частину своїх ставок Леонтьєву, адже нині, працюючи виконувачем обов’язків директора, він використовує лише 0,25 ставки, а, не ставши директором, забажає мати повну ставку професора цієї кафедри. Та й якому завідувачу не хочеться мати у себе на підхваті директора інституту?!

Розумів я і те, що проти Олександра і за Леонтьєва проголосує кафедра електротехнічних систем електроспоживання та енергоменеджменту, очолювана доцентом Терешкевичем, – ну, хоча б у зв’язку з тим, що кілька років тому, коли я ще був ректором, і коли треба було вибирати – кого поставити деканом факультету – Терешкевича чи Видмиша, який набрав на виборах декана на кілька голосів менше ніж Терешкевич, я вибрав Видмиша, виходячи з того, що Видмиш уже працював деканом, а Терешкевичу необхідно було б вчитись заново, що при його віці, який наближався до пенсійного, було б уже запізно. Тож мені було зрозуміло, що Терешкевич, ображений мною раніше, відбере таких делегатів від своєї кафедри, які стопроцентно проголосують проти мого сина.

Розумів я і те, що проти Олександра будуть голосувати делегати від кафедри електромеханічних систем автоматизації, очолюваної на громадських засадах ректором Володимиром Грабком, оскільки про небажання бачити Олександра директором інституту мені напередодні виборів сказав сам Грабко, якого лякає перспектива повернення мого впливу на ректорат через Олександра Мокіна, який у разі обрання його директором інституту автоматично став би і членом ректорату, маючи погляди на те, як розвиватись університету, що співпадають з моїми, і сильний характер, аби ці погляди відстоювати. До речі, доцент цієї кафедри Андрій Видмиш на моє запитання, чи можна розраховувати Олександру на його підтримку, мені відповів, що і він, і інші члени кафедри голосуватимуть так, як скаже завідувач кафедри, тобто ректор Володимир Грабко.

Але і я, і Олександр розраховували на голоси делегатів від кафедри теоретичної електротехніки та електричних вимірювань, адже там зібрались активні науковці, на яких, на мій погляд, повинно було б справити позитивне враження те, що Олександр за 10 років після закінчення університету написав та захистив і кандидатську, і докторську дисертації, і опублікував 97 наукових праць, серед яких три монографії і 19 патентів на винаходи та авторські свідоцтва на комп’ютерні програми, а також написав і видав 4 навчальні посібники, два із яких мають гриф міністерства, тобто має такі ж досягнення, які мав у його віці колишній завідувач, а нині професор цієї кафедри Юхим Карпов. Але, судячи з результатів голосування, голосів від делегатів цієї кафедри Олександр теж не отримав – для них, як мені стало відомо від одного з них, виявилась вагомішою позиція ректора, який не хотів бачити Олександра на посаді директора інституту і відкрито підтримував Василя Леонтьєва, наголошуючи на тому, що у складі ректорату Леонтьєв є для нього найавторитетнішим радником.

Але якби ректор університету Володимир Грабко хоча б на очолюваній ним на громадських засадах кафедрі ЕМСАПТ сказав, що він хотів би, аби директором інституту був обраний Олександр Мокін, то ця кафедра у повному складі проголосувала б за Олександра – і тоді у Леонтьєва було б уже не 23 голоси, а лише 19, а у Олександра не 8 голосів, а 12.

Більше того, якби завідувач кафедри електричних станцій і систем, професор Лежнюк замість доцентів Бурикіна і Комара, які в разі не обрання Леонтьєва директором інституту втрачали частину ставок, делегував до складу Конференції професорів Кутіна і Собчука, у яких заслуг побільше, оскільки кожен із них у свій час був завідувачем кафедри, і які з великою повагою ставляться до Олександра Мокіна, а тому проголосували б за нього, то у Леонтьєва було б уже не 19 голосів, а лише 17, а у Олександра Мокіна було б не 12 голосів, а 14.

Ну і нарешті, якби завідувач кафедри електротехнічних систем електроспоживання та енергетичного менеджменту, доцент Терешкевич делегував професора Бурбелу, який ще донедавна керував цією кафедрою, замість асистента Волоцького, який дружить з Леонтьєвим ще зі студентських років і який у навчальному році, що починається, йде на пенсію і покидає університет, так і не ставши навіть кандидатом наук, та якби Терешкевич делегував найкращого спеціаліста цієї кафедри в галузі математичного моделювання, автора кількох монографій, доцента В’ячеслава Камінського замість завідувача лабораторіями з робітничої професії, інженера Захарова, який як працівник навчально-допоміжного складу за основною посадою і права не мав делегуватись від професорсько-викладацького складу, то у Леонтьєва було б уже не 17 голосів, а лише 15, а у Олександра Мокіна було б не 14 голосів, а 16.

А якби ще й завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук, професор Хома замість рядових доцентів Прищака і Зінько від секції культурології делегував до складу Конференції професорів Буяльську та Стрельбицького, заслуги яких і бачення перспектив розвитку інституту набагато глибші, то у Леонтьєва залишилося б лише 13 голосів, а в Олександра Мокіна їх стало б 18.

Як бачите, шановний Андрію, якби делегати підбирались на кафедрах їхніми завідувачами не тенденційно, не у відповідності з принципами, які сповідує Василь Леонтьєв, не йому в угоду, а підбирались, виходячи із наукових та педагогічних заслуг перед колективом, тобто виходячи з рівня талановитості, ініціативності та досягнутих результатів, то рахунок міг би бути 18:13 на користь Олександра Мокіна. Тож не треба розповідати байки про те, що Леонтьєв переміг об’єктивно. І не треба видавати себе за об’єктивного співрозмовника, оскільки із всього, що ви написали, чітко проглядається ваше вболівання за Леонтьєва і його стиль керівництва, стрижнем якого є невтручання у будь-які процеси в інституті, навіть, якщо вони пахнуть корупцією.

А тепер щодо останньої тези із другої цитати, почерпнутої мною з вашого листа, шановний Андрію, в якій ви говорите, що: «Якщо б замість Леонтьева був хтось інший, Олександр Борисович все одно не отримав би перемогу».

Цього вам краще було б не заявляти, оскільки Леонтьєв з Грабком залишили Олександру Борисовичу можливість експериментально перевірити справедливість цієї тези на повторних виборах, які, якщо він того забажає, доведеться призначати, оскільки вибори директора Інституту електроенергетики та електромеханіки, що відбулися, є нелегітимними. Їх нелегітимність обумовлена тим, що вони проведені з порушенням Статуту університету і Закону України про вищу освіту та з порушенням Конституції України, що дає право Олександру Мокіну оскаржити їх результати у судовому порядку.

Звичайно, навряд чи він буде це робити, оскільки бачити його на посаді директора інституту більше бажав я, ніж він сам того хотів.

Моє бажання пояснюється трьома причинами: по-перше, я хотів передати йому свій досвід успішного керівництва колективами різних рівнів, допомагаючи своїми порадами в процесі прийняття ним директорських рішень; по-друге, я дійсно через його участь в роботі ректорату хотів допомагати ректору Грабку не допускати тих прорахунків у роботі, що уже мали місце і, думаю, ще будуть мати місце і у майбутньому; а по-третє, я хотів, щоб та значна кінетична енергія мозку, що утворилась в Олександра Мокіна під час роботи над докторською дисертацією, не розсіювалась у-подальшому лише на кафедральних справах чи за межами університету, а була використана і на розвиток Інституту електроенергетики та електромеханіки в цілому, а через участь у роботі ректорату і на розвиток університету в цілому, від чого мені – екс-ректору і патріоту університету, який віддав йому 42 роки свого життя, половину із яких працюючи ректором – було б дуже відрадно на душі.

Але незалежно від того, побажає Олександр Мокін чи ні в судовому порядку домагатись скасування результатів виборів директора Інституту електроенергетики та електромеханіки, я думаю, шановний Андрію, вам буде цікаво знати, в чому полягають ті порушення, допущені напередодні виборів їх організаторами, завдяки яким я отримав право стверджувати, що ці вибори є нелегітимними.

Щодо порушення Статуту університету і Закону України про вищу освіту, то нагадаю вам, шановний Андрію, що згідно з цими документами не менше 75% делегатів Конференції трудового колективу, яка обирає директора інституту, повинні складати члени професорсько-викладацького складу, у трудових книжках яких записано, що їхньою основною посадою є саме одна із професорсько-викладацьких посад.

Оскільки згідно зі Статутом університету Конференція трудового колективу інституту, як структурного підрозділу університету, обирається у складі 31 делегата, то для того, щоб ця вимога виконувалась, необхідно, щоб 24 делегати були за основною посадою членами професорсько-викладацького складу інституту, що становитиме (100/31)х24=77,42% від усього складу Конференції. При цьому на одного делегата припадає 100/31=3,22%. Але оскільки від кафедри ЕСЕЕМ в якості делегата за квотою професорсько-викладацького складу обрано завідувача лабораторіями з робітничої професії, інженера Захарова, який за основою посадою відноситься до навчально-допоміжного складу, то професорсько-викладацький склад серед делегатів Конференції під час виборів директора інституту у дійсності становив 77,42%-3,22%=74,2%, що менше майже на 1% від 75%, визначених університетськими статутними вимогами і вимогами Закону України про вищу освіту – а це є грубим порушенням цих вимог і є достатнім для скасування у судовому порядку результатів виборів директора інституту цим складом Конференції трудового колективу.

Щодо порушення Конституції України, то нагадаю вам, шановний Андрію, що згідно зі Статтею 21 Конституції України – «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах», а згідно зі Статтею 24 Конституції України – «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовною або іншими ознаками».

А тепер давайте подивимось чи відповідає цим статтям Конституції України порядок обрання делегатів Конференції трудового колективу Інституту електроенергетики та електромеханіки від його професорсько-викладацького складу. У структурі інституту маємо 6 кафедр, від кожної із яких з подачі виконувача обов’язків директора інституту Василя Леонтьєва за згоди ректора університету Володимира Грабка до складу Конференції трудового колективу було обрано по 4 делегати. Але ж кафедри ВЕТЕСК та ЕМСАПТ мають у своєму складі по 9 викладачів, кафедра ТЕЕВ має 10 викладачів, кафедра ЕСЕЕМ має 14 викладачів, кафедра ЕСС має 20 викладачів, а кафедра ФГН має 22 викладачі, що у сумі складає 84 викладачі. Тож один делегат повинен був обиратись згідно з Конституцією України від 84/24=3,5 викладачів кожної кафедри. А це означає, що лише від викладачів кафедри ЕСЕЕМ необхідно було обирати 14/3,5=4 делегати, а від викладачів усіх інших кафедр необхідно було обирати або менше 4 делегатів (від викладачів кафедр ТЕЕВ, ЕМСАПТ і ВЕТЕСК – по 3 делегати з кожної), або більше 4 делегатів (від викладачів кафедри ЕСС – 5 делегатів, від викладачів кафедри ФГН – 6 делегатів).

Тож в результаті ігнорування цього конституційного принципу кафедри інституту виявились поділеними на три сорти, до першого із яких віднесені кафедри ЕМСАПТ, ТЕЕВ та ВЕТЕСК, викладачі яких виявились наділеними більшою «голосистістю» у порівнянні з конституційною, до другого сорту віднесено кафедру ЕСЕЕМ, викладачі якої виявились наділені «голосистістю» на рівні конституційної, до третього сорту віднесені кафедри ЕСС та ФГН, викладачі яких виявились наділені «голосистістю», меншою у порівнянні з конституційною. Тобто маємо приклад наділення організаторами виборів викладачів одних кафедр, які є громадянами України, правами, більшими ніж ті, на які вони мають конституційне право. А на ряді інших кафедр таких же громадян України наділено правами, меншими за ті, на які вони мають конституційне право – а це уже прояв дискримінації, на підставі якого будь-який суд, в разі звернення до нього, прийме рішення про скасування результатів виборів директора інституту таким складом Конференції трудового колективу.

У цьому місці звертаю вашу увагу, шановний Андрію, по-перше, на те, що звернутись до суду про порушення конституційних прав може не лише Олександр Мокін – як один із претендентів на посаду директора, а і будь-який член професорсько-викладацького складу кафедр ЕСС та ФГН, який не був обраний делегатом від цих кафедр, але міг би стати 5-м чи навіть 6-м делегатом від них в разі, якби організаторами виборів були дотримані його конституційні права.

А друге, на що я хотів би звернути вашу увагу, шановний Андрію, це те, що подача до суду заяв про відновлення порушених конституційних прав громадян України згідно з чинним законодавством не має терміну давності, у зв’язку з чим будь-який викладач кафедр ЕСС та ФГН, якого не було обрано делегатом Конференції трудового колективу інституту, може подати заяву до суду про відновлення його конституційних прав у будь-який день перебування Василя Леонтьєва на посаді директора інституту – навіть за день до завершення директорського терміну, визначеного йому наказом ректора.

Я думаю, шановний Андрію, що дав вичерпні відповіді на усі запитання, поставлені вами у вашому електронному листі до мене, який датовано 9 липня 2013 року.

З повагою – Борис Мокін,
депутат Верховної Ради України 1-го скликання,
екс-ректор ВНТУ