У роки ж, в які вона зростала як поет, я зростав як вчений в галузі технічних наук, тому наші шляхи та інтереси ніде не пересікались.

І вперше я познайомився з творчістю Ліни Костенко, але не як поетеси, а як прозаїка-початківця, лише прочитавши її роман «Записки українського самашедшего», враженнями від якого я уже ділився на цьому сайті раніше.

Як відомо, з роками вміст тестостерону в крові зменшується, а разом з його зменшенням зменшується і тяга до поезії, а тому я, мабуть, уже ніколи не причастився б до поетичних творів Ліни Костенко, якби не прочитав у минулому році роман однієї, нині популярної письменниці, в якому є досить іронічні висловлювання на адресу нашої найбільш іменитої української поетеси. Прізвище поетеси у цьому романі не називається, але з приведених у ньому характеристик цієї поетеси воно легко ідентифікується. Тож я імені письменниці, що написала цей роман, теж не називатиму, як і назву цього її роману – хто захоче і письменницю і її роман ідентифікувати, той нехай зробить це сам.

Але, прочитавши ці іронічні висловлювання, я уже не міг не прочитати хоча б щось із поетичної спадщини Ліни Костенко, аби або переконатись у справедливості іронії, висловленої стосовно неї, або цю іронію відкинути. Мій вибір впав на два твори – поетичні романи «Маруся Чурай» і «Берестечко.

Прочитавши «Марусю Чурай», я переконався, що Ліна Костенко цілком заслужено вважається найвидатнішою українською поетесою нашого часу, хоча читати цей її твір непросто, оскільки вона зі зміною ситуації чи настрою героїні змінює і поетичний розмір рими, що змушує кожного разу зупинятись на мить аби адаптуватись до іншого її сприйняття.

Роман багатоплановий і насичений історичними довідками, котрі мене, який прочитав в молоді роки в оригіналі усі томи недоступного в радянські часи для широких верств населення історика Костомарова, переконали у тому, що Ліна Костенко добре знає історію України часів Козаччини і вміє гарно вплітати у свою поетичну кайму історичні екскурси, що робить «Марусю Чурай» не лише шедевром поезії, але і шедевром поетичного відтворення історії. І спроби передати зміст «Марусі Чурай» постановкою спектаклів на театральній сцені, на мій погляд, це те ж саме, що демонструвати об’ємне зображення на плоскому екрані.

Сьогодні ми багато говоримо про те, що нинішні суди судять так, як хоче якийсь високопоставлений представник влади у столиці чи в областях, але і в Козацькій Україні, як свідчить Ліна Костенко у своєму творі, гетьман міг своїм універсалом на прохання симпатичного йому козака навіть відмінити рішення суду і відпустити на волю героїню роману, засуджену до смертної кари, фактично, судом присяжних. А Козацька ж Україна в наших очах є ледь не ідеалом демократичної держави. Тож дослуховуватись до думки високих владних осіб держави, то є в крові наших суддів, є їх «генетичною настановою», що формувалась віками. І на «генетичне перепрограмування» наших суддів потрібно буде теж не один десяток років. І ніякими новими законами та реформами наше суспільство не пришвидшить процес становлення українських судів незалежними від влади, оскільки генетичні процеси завдяки своїй глибинній пам’яті є досить інерційними.

Викликає повагу глибинність змалювання Ліною Костенко образу головної героїні роману Марусі Чурай, із якого чітко проглядається відсутність у героїні здатності пристосування до змін життєвої ситуації, тобто, показано, що вона належить до множини тих людей, які не сприймають життєві напівтони, а усе бачать лише у чорно-білому зображенні. А це можна розглядати як ще одне, тепер уже поетичне підтвердження відомої тези, висунутої і обґрунтованої психологами, що саме із людей з «чорно-білим» сприйняттям життя формуються революціонери, терористи, кілери і самогубці – і це усе в образі Марусі Чурай переплелось і викристалізувалось.

Добре виписані в поетичному романі Ліни Костенко і образ погубленого Марусею коханого Гриця Бобренка, якому притаманна та ж лінія поведінки, яку ми спостерігаємо і нині у переважної більшості сучасних юнаків, що переступають поріг дорослого життя і хотіли б мати усе і одразу, і образи Бобренчихи та Чураївни – матерів головних героїв цього роману, поведінка яких нічим не відрізняється і сьогодні від поведінки нинішніх матерів юнаків і дівчат, котрі кохали одне одного, але не змогли створити спільну сім’ю, у тому числі і із-за того, що цьому противилась одна із матерів, яка вважала, що її дитина буде щасливішою у шлюбі з вихідцем із більш багатої сім’ї. Цікаво виписані в романі також образи Івана Іскри, котрий врятував від смертної кари Марусю Чурай і любив її без взаємності, і веселого козака Леська. І, я ще раз нагадаю, добре виписана в поетичному романі «Маруся Чурай» історія України часів Богдана Хмельницького.

Дуже добре демонструє своє знання історії України часів Козаччини Ліна Костенко і в іншому своєму поетичному романі «Берестечко», в якому власне самій битві під Берестечком присвячено не так уже й багато сторінок, а більша частина цих сторінок присвячена душевним мукам гетьмана Богдана після поразки, обумовленої зрадою татар, які, незвиклі до кількаденного безперервного дощу у болотистій місцевості, рятуючи себе і коней, не лише покинули поле бою в самий напружений момент битви, але і взяли в «почесний полон» українського гетьмана, котрий кинувся татарським загонам навздогін, аби спробувати повернути їх назад на поле бою, і був відпущений татарами на волю лише після сплати доставленого джурою через багато днів викупу. А рятував тоді під Берестечком обезголовлене татарами козацьке військо від повного знищення полковник Іван Богун, обраний козаками наказним гетьманом, який зумів задовго до Героя Вітчизняної війни маршала Георгія Жукова перевести і людей, і коней, і гармати через болото, торуючи шлях через нього зрубаним гіллям, кусками дерев, полотняними наметами і хутровими накидками та жупанами.

Навіть яскравіше ніж у історика Костомарова поетесою Ліною Костенко в її поетичному романі «Берестечко» виписана зловісна фігура українського вельможі-воїтеля Яреми Вишневецького, правнука оспіваного в народних українських піснях козака-героя Байди (Вишневецького). В романі показано, що Ярема Вишневецький знущався з повсталих проти Речі Посполитої українців у більшій мірі і убивав їх більше ніж польські магнати-воїтелі. І, на мій погляд, дуже важливим є те, що Ліна Костенко описує, у який спосіб Бог покарав на смерть цього відступника від свого народу.

Добре передана Ліною Костенко любов Богдана Хмельницького до другої дружини Гелени, тіло якої його син від першої (покійної) дружини Тиміш, котрий ненавидів Гелену за її подружні зради батька (у дні військових походів Хмельницького), скориставшись гнівом Богдана, коли той у одній із цих зрад пересвідчився, розірвав на дві частини, прив’язавши одну його частину до поперечної балки воріт садиби, а другу – до пришпореного коня. І смерть Тиміша у бою під Сучавою, тоді ще молдавською, як і у випадку Яреми Вишневецького, теж, фактично, Ліною Костенко подається як Суд Божий над жорстоким убивцею, котрого Богдан бачив своїм правонаступником на гетьманському троні, адже був переконаний, що його молодший, слабохарактерний і більше налаштований на вивчення наук, син Юрій до гетьманства хисту не мав, що після смерті Богдана Хмельницького і обрання Юрія Хмельницького гетьманом життя і підтвердило.

Цікавою є лінія Ліни Костенко у встановлені історичної аналогії між гречанкою Еленою, яка, будучи дружиною владики одного із анклавів древньої Греції, була «позичена» без його згоди царевичем Трої і стала причиною війни між троянцями та греками, і полькою Геленою, яка, будучи дружиною українського шляхтича Богдана Хмельницького, була «позичена» без згоди чоловіка сусіднім польським шляхтичем, що і посприяло переходу Хмельницького зі стану васала короля Речі Посполитої у стан його ворогів і наближенню початку війни між поляками та українськими козаками, які на Запорізькій Січі обрали собі гетьманом безмежно ображеного поляком Богдана.

Як відомо з історії України, в останні роки свого гетьманства Богдан Хмельницький майже ніколи не бував тверезим навіть зранку. І я особисто не розумів, що стало причиною цього його безпробудного п’янства. І лише прочитавши поетичний роман Ліни Костенко «Берестечко», я зрозумів, що спочатку у вині Богдан намагався утопити свою тугу по любимій ним, але убієнній сином Гелені, а потім остаточно перейшов в когорту алкоголіків у ті місяці, в які він усіма, крім одного вірного джури та ворожки, що була йому і за кухарку і за прачку, покинутий ховався та жив у печалі в безлюдному, напівзруйнованому замку, заливаючи вином і горе, спричинене поразкою його війська під Берестечком, і душевний біль, викликаний тим, що усіма покинутий, а після самовикупу з татарського «почесного полону» навіть не впущений охороною воріт до своєї столиці - Чигирина, і сором, обумовлений самим фактом того, що він опинився в критичний момент битви під Берестечком у татарському «почесному полоні», внаслідок чого, як він думав, втратив назавжди довіру і козацької старшини і простих козаків. І хоч козаки та козацька старшина, дізнавшись, де він ховається, прибули до нього і знову визнали своїм гетьманом, від звички починати день з похмільного вживання оковитої Богдан уже позбавитись не зміг, адже, як ми тепер усі знаємо, алкоголізм – це страшна хвороба, вилікуватись від якої навіть за сучасним станом медицини вдається лише одиницям.

Тож, шановні мої читачі, кожному із вас варто прочитати обидва ці поетичні романи Ліни Костенко, щоб отримати насолоду від її поезії та збагатити себе новими знаннями з історії України часів Богдана Хмельницького, багато подій якої за своїм внутрішнім змістом і характером є актуальними і сьогодні.