Серед лауреатів цієї премії є і 4 ректори, а саме: ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор філософський наук, професор, академік НАНУ і НАПНУ Леонід Губерський; ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАНУ і академік НАПНУ Віктор Андрущенко; ректор Київського національного університету будівництва і архітектури, доктор економічних наук, професор Петро Куліков; ректор Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, доктор фізико-математичних наук, професор Микола Поляков. Усі вони, на мій погляд, гідні цієї премії, і я, як їхній колишній колега по ректорському цеху, радий за них.

Що мені кинулося у вічі, коли я прочитав у президентському указі прізвища ректорів цих провідних українських університетів – це те, що жоден із них не є завідувачем кафедри в очолюваному університеті, тобто що кожен із них поважає і дотримується Конституції України, яка не передбачає посідання водночас двох виборних посад. Адже якби хтось із них був ще й завідувачем кафедри (за сумісництвом чи на громадських засадах з погодинно оплачуваним навчальним навантаженням), то про це було б вказано в президентському указі при перечисленні їхніх посад і наукових ступенів та вчених і почесних звань. Тобто усе було б вказано точнісінько у тій же послідовності, як і у ще одного лауреата цієї премії – першого проректора і водночас завідувача кафедри Київського національного університету будівництва і архітектури, доктора технічних наук, професора, академіка НАПНУ Віктора Баженова, якого я вважаю теж гідним освітянської премії, за якого теж дуже радий, і який, працюючи першим проректором, має конституційне право водночас посідати ще й виборну посаду завідувача кафедри за сумісництвом чи на громадських засадах з погодинно оплачуваним навчальним навантаженням, оскільки, нагадаю, основна його посада першого проректора не є виборною.

До речі, аби достеменно пересвідчитись у тому, що вище перераховані ректори дійсно не суміщають посаду ректора з посадою завідувача кафедри, я вирішив у довільному порядку зайти на пару університетських сайтів, і з інформації, почерпнутої з сайту Київського національного університету імені Тараса Шевченка та з сайту Київського національного університету будівництва і архітектури, отримав однозначне підтвердження того, що і Леонід Губерський і Петро Куліков завідувачами кафедр в очолюваних ними університетах не є.

І, як екс-ректор, я добре розумію мотивацію цих ректорів, які не захотіли очолювати ще й кафедри, оскільки, не будучи ще й завідувачами кафедр, вони мають повне право – і юридичне, і моральне – робити зауваження іншим завідувачам, котрі у вирішенні якихось питань недопрацьовують, і вимагати від них активізації дій, націлених на подолання виявлених недоліків. А ректор, який посідає ще й посаду завідувача кафедри, не має морального права вимагати від завідувачів інших кафедр покращення результатів написання студентами комплексних контрольних робіт, якщо очолювана ним кафедра має ще гірші результати. Або як ректор може вимагати від завідувача якоїсь кафедри збільшення кількості впроваджених у народне господарство винаходів чи збільшення обсягу госпдоговорів, якщо на його кафедрі і ця кількість і ці обсяги є ще меншими? Та ж сама ситуація виникає і з розробкою та впровадженням дистанційних курсів навчання і написанням підручників та навчальних посібників. Ну і зовсім смішними виглядять претензії ректора до завідувачів випускних кафедр стосовно неякісної профорієнтації, якщо на спеціальність, котру готує очолювана ним кафедра, конкурс абітурієнтів при прийомі на перший курс уже не один рік є ще меншим?

І створивши у свій час кафедру для підготовки спеціалістів за щойно відкритою спеціальністю і очоливши її на громадських засадах з погодинною оплатою навчального навантаження на підставі того, що ректори тоді не обирались, а призначались міністром за узгодженням з обласними державними адміністраціями, я передав цю кафедру проректору з наукової роботи Володимиру Грабку для керівництва за сумісництвом не лише тому, що посаді ректора університету повернули виборність, і я втратив конституційне право, працюючи ректором, посідати водночас ще й другу виборну посаду, але ще й тому, щоб мати не лише юридичне, але і моральне право вказувати завідувачам інших кафедр на недоліки в роботі і вимагати їх усунення і при цьому не наштовхуватись на глузливі посмішки цих завідувачів, обумовлені їхньою поінформованістю про те, що аналогічні недоліки мають місце і на очолюваній мною кафедрі.

Завершити ці роздуми я хочу повідомленням про те, що у вище вказаному президентському указі серед лауреатів Державної премії України в галузі освіти 2013 року є і Президент Національної академії педагогічних наук України, доктор філософських наук, професор, академік НАНУ і НАПНУ Василь Кремень, що мені – теж академіку НАПНУ було дуже приємно побачити, оскільки я вважаю, що Василь Кремень і як діючий президент НАПНУ, і як екс-міністр освіти і науки України, і як один із колишніх керівників Комітету з освіти і науки Верховної Ради України, який на усіх цих посадах вносив і продовжує вносити суттєвий вклад у прискорення реформування освіти у нашій державі за європейськими стандартами, уже давно заслуговує бути лауреатом цієї найвищої освітянської премії.