В підтвердження цієї традиції, спираючись на Історію України Ореста Субтельного, приведу історичну хронологію деяких подій, що мали місце в Козацькій державі.

У 1658 році гетьман Іван Виговський стратив отамана Запорізької січі Якова Барабаша лише за те, що той висунув пропозицію змістити Івана Виговського з посади гетьмана.

У 1659 році Виговський добровільно відмовився від гетьманства на корись сина Богдана Хмельницького Юрія і пішов з політичної арени, замкнувшись у своєму маєтку.

Слід зазначити, що саме в часи правління Юрія Хмельницького у 1660 році Україна розпалась на Правобережжя, що залишилось під впливом Речі Посполитої, та Лівобережжя, що перейшло під вплив Московського царства, і що, починаючи з цього року, Юрій Хмельницький був гетьманом уже лише Правобережжя. А гетьманом Лівобережжя у 1660 році було обрано полковника Якова Сомка.

У 1663 році Юрій Хмельницький добровільно відмовився від гетьманства на користь полковника Павла Тетері і пішов у монастир.

У 1663 році, обравшись гетьманом Правобережжя, Павло Тетеря, побоюючись можливої у майбутньому конкуренції, витягує з маєтку і страчує екс-гетьмана Івана Виговського та витягує з монастиря і кидає до в’язниці екс-гетьмана Юрія Хмельницького.

У 1663 році, не розраховуючи на те, що його, так звана, «Чорна Рада» переобере гетьманом Лівобережжя на новий термін, ще діючий гетьман Лівобережжя Яків Сомко підтримує кандидатуру полковника Василя Золотаренка, але вибори гетьмана Лівобережжя виграє, як нині кажуть, демагог і популіст Іван Брюховецький, який, ставши гетьманом Лівобережжя, одразу ж страчує і екс-гетьмана Сомка і свого суперника на виборах Золотаренка.

У 1666 році гетьман Правобережжя Павло Тетеря, який слугував полякам, втратив довіру козацтва і зрікся від гетьманства та втік від можливої розправи, яку можна було очікувати від свого наступника, до Речі Посполитої. До речі, це його і врятувало. Оскільки обраний у тому ж році на місце гетьмана Правобережжя, що стало вакантним, полковник Петро Дорошенко негайно знищив обох своїх суперників на виборах Василя Дрозденка та Стефана Опару.

У 1668 році промосковський гетьман Лівобережжя Іван Брюховецький, який підписав договір з Московським царством, згідно з яким Лівобережна Україна стала Малоросійським утворенням, повністю підпорядкованим Московському царству, був розтерзаний розлюченим козацьким натовпом. Правда, уже після того, як на Лівобережжя вступив зі своїм військом гетьман Правобережжя Петро Дорошенко, котрий після розтерзання натовпом Брюховецького оголосив себе гетьманом обох берегів Дніпра.

Петро Дорошенко гетьманував аж до 1676 року, устигнувши знищити протягом цього часу двох своїх конкурентів на гетьманську булаву – Ханенка і Суховієнка та беручи собі у союзники спочатку поляків, а потім турків. Побачивши, що союз з турками не сприймається козаками, у 1676 році Дорошенко відмовляється від гетьманства на Лівобережній Україні на користь Івана Самойловича, який, обравшись гетьманом Лівобережжя, одразу ж віддав його на розправу московському царю, проти якого в останні роки разом з турками воював Дорошенко.

Гетьманом же Правобережної України у 1677 році турки поставили полоненого ними Юрія Хмельницького, якого вони задовго перед цим витягли з української тюрми і на 6 років заховали у турецькій тюрмі. Переконавшись у тому, що він не здатний гетьманувати, адже, ставши гетьманом Правобережжя, не отримав жодної перемоги у сутичках з поляками і московітами, турки у 1681 році Юрія Хмельницького стратили.

А гетьман Лівобережжя Іван Самойлович у 1687 році був звинувачений своїми ж соратниками у корупційних діях на користь збагачення своєї сім’ї і скинутий ними. А на його місце гетьманом Лівобережжя було обрано одного із його довірених осіб, що став керівником заколоту, Івана Мазепу, який запропонував московському цареві заслати Самойловича до Сибіру, де той і помер, як і наказний гетьман Дем’ян Многогрішний, котрого відправили до Сибіру ще у 1672 році.

Що ж до гетьмана Івана Мазепи, то він, багато років прикидаючись другом московського царя, одночасно потайки поглядав у бік Європи, до якої намагався асоціюватись за допомогою шведського короля, оголосивши себе його союзником, що виявилось зовсім не очікуваним для російського царя. А програвши у 1709 році разом зі шведами під Полтавою вирішальну битву воякам Московського царства, гетьман Іван Мазепа разом з залишками свого оточення утік на Південь Європи, де через два з половиною місяці раптово помер, що може бути свідченням того, що ті його соратники, яким довелося втікати з України разом з ним, не забули, як він поступив зі своїм попередником при гетьманській булаві Іваном Самойловичем, якому зобов’язаний був своїм кар’єрним ростом.

Із усього вище описаного витікає, що в усіх українських гетьманів була традиція розправлятись із тими, хто був гетьманом до них, або намагався змагатися за гетьманську булаву на виборах і програвав.

Повертаючись із історії України часів існування Козацької держави до сьогодення, ми бачимо, що ні Леонід Кучма, який, прийшовши до влади, не розправився зі своїм попередником на посаді президента України та основним конкурентом на виборах Леонідом Кравчуком, ні Віктор Ющенко, який, прийшовши до влади, не розправився ні зі своїм попередником на посаді президента України Леонідом Кучмою, ні зі своїм основним конкурентом на виборах Віктором Януковичем, не можуть вважатись гетьманами сучасної України, оскільки не стали діяти по відношенню до своїх попередників та основних конкурентів згідно з історичною гетьманською традицією.

І лише Віктор Янукович, який відродив характерну для українських гетьманів історичну традицію по відношенню до основного свого суперника на виборах Юлії Тимошенко, закривши очі на її несправедливе осудження, може претендувати на звання гетьмана і то лише наполовину, тому що для того, щоб бути стопроцентним гетьманом йому треба було б посадити ще й Віктора Ющенка, а з оглядкою на події 2004 року – і Леоніда Кучму.

А послідовність і характер стосунків Віктора Януковича з нинішнім «московським царем» та з ЄС вказують на те, що він є сучасним антиподом гетьмана Івана Мазепи, оскільки будує свої відносини з Москвою і Європою точно так само, як і Іван Мазепа, але з точністю до навпаки. І з оглядкою на долю Івана Мазепи можна припустити, що його сучасного антипода теж у недалекому майбутньому можуть очікувати неприємності, аналогічні мазепинським, з різницею лише у тому, що ці неприємності генеруватимуться з іншого кута того ж самого політичного трикутника.