Наведу одне з таких побажань від Михайла Щетиніна, який, відгукнувшись на мою публікацію, написав: «Дуже цікаве спостереження та сміливий погляд. Дякую за просвітлення у цій не простій історичній сфері. Цікавими були б і інші Ваші дослідження у цій історичній площині. Особливо цікаво дізнатись про позитивного гетьмана, якщо такий взагалі був».

У соціальній мережі ФБ я дав таку відповідь Михайлові Щетиніну: «Пане Михайле! Звичайно ж заслуговує на те, щоб бути відзначеним в історії перший гетьман Козацької держави Богдан Хмельницький, який, обравшись гетьманом ще реєстрового (тобто дозволеного польською державою для захисту своїх південних кордонів) козацтва Речі Посполитої на початку 1648 року, уже до кінця цього ж року, повставши проти поляків і отримавши над ними перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, проголосив незалежну від Речі Посполитої Козацьку державу. Але і він допустився помилки, підписавши у 1654 році Переяславську угоду про конфедерацію з Московським царством, яке його фактично зрадило, підписавши у 1656 році мирну угоду з поляками у той час, коли козаки вирушили в похід на польську частину Речі Посполитої, аби завдати їй остаточної поразки. Після підписання цієї мирної угоди з Московським царством, поляки, воюючи на власній території, зосередили усі свої війська і цивільне населення проти козаків і завдали козацькому війську важкої поразки. Після цієї поразки уся старшина козацького війська, тобто усі полковники вчинили заколот проти гетьмана Богдана Хмельницького, і від страти його спасло лише те, що поки розбиті та розлючені недобитки козацького війська дійшли із польських земель до столиці Чигирина важко хворий Богдан Хмельницький помер – ця інформація взята із Історії України Ореста Субтельного.

А із гетьманів реєстрового козацтва у період до Богдана Хмельницького, тобто до створення незалежної від Речі Посполитої Козацької держави, заслуговують на позитивне відношення до них два гетьмани – Петро Сагайдачний, який гетьманував з 1616 року по 1620 рік, та Михайло Дорошенко, який гетьманував з 1620 року по 1629 рік. Обидва вони успішно воювали разом з поляками проти Московського царства і Оттоманської імперії і померли своєю смертю від старості уже після складення гетьманських повноважень. Сагайдачний прославився політикою єднання населення з реєстровим козацтвом, що сприяло становленню української нації, а Дорошенко прославився уведенням територіального поділу українських земель на полки навколо найбільших поселень, що сприяло становленню керованості українськими землями».

А до цієї відповіді Михайлові Щетиніну, опублікованої у соціальній мережі ФБ, я хочу додати ще й наступне.

Гетьман Петро Сагайдачний, крім уже згаданих заслуг в становленні української нації, знаменитий ще одним своїм досягненням, про яке мало де згадується – він був тим українським полководцем, який, розгромивши при підтримці поляків військо Московського царя, дійшов разом зі своїми козацькими загонами аж до Москви, з якої при наближенні козацьких загонів втекла і уся знать на чолі з царем, і усі, хто ще міг воювати. Тобто Москва тоді була абсолютно незахищеною. Але Сагайдачний, підступивши до Москви і знаючи про її незахищеність, не став її брати, а відвів свої загони назад і повернувся в Україну. Історики неоднозначні в оцінках цього вчинку Сагайдачного, але більшість сходиться на тому, що йому – православному віруючому – не хотілось аби московські православні церкви були розграбовані союзниками Сагайдачного поляками, які мали католицьке віросповідання. І, мабуть, з цим поясненням можна погодитись, оскільки саме перед цим походом на Москву Сагайдачний привіз до Києва єрусалимського патріарха Феофана, аби той посвятив і затвердив українських православних ієрархів. До речі, саме в часи гетьманування Сагайдачного поляки вперше стали визнавати південні землі Речі Посполитої окремим регіоном у складі їхньої держави, який саме вони першими і почали називати Україною.

Окрім вищезгаданих двох гетьманів реєстрового козацтва заслуговують на вшанування нащадками ще й два козацькі отамани, а саме – Дмитро Вишневецький (в народних билинах – Байда) та Іван Сулима.

Канівський староста Дмитро Вишневецький, який не міг жити без пригод, зібравши розрізнені козацькі ватаги, у 1553 році на острові Мала Хортиця збудував укріплення, прикрите порогами Дніпра, яке увійшло в історію під назвою Запорізька Січ, і з якого козаки під проводом Дмитра Вишневецького здійснили чимало походів проти кримських татар і турків, за що ті його дуже незлюбили і обіцяли велику винагороду за його голову. На цю винагороду повелись молдавани, котрі були союзниками Дмитра Вишневецького у боротьбі з турками, – вони у 1563 році, знищивши вночі охоронців і соратників, пов’язали його, коли він відвідував молдаван з союзницьким візитом, і віддали туркам, котрі одразу ж Байду і стратили.

Оскільки після створення Запорізької Січі південні кордони Речі Посполитої захищались в основному козаками з Запорізької Січі, які нікому не хотіли коритись, її роль і вольниця її козаків зросли настільки, що це почало турбувати польського короля, і він наказав збудувати трохи північніше від Малої Хортиці нове укріплення з фортецею, в якому розмістити такі козацькі загони, які визнаватимуть зверхність польської корони і, захищаючи південні кордони польської держави, не вимагатимуть вольниці. Ця фортеця, яку назвали Кодак, була збудована у 1635 році. Але не встигли поляки заселити Кодак вірними військами, як на її неповний гарнізон напав загін козацького отамана з Запорізької Січі Івана Сулими, який знищив цей пропольський гарнізон, а фортецю спалив. І знову Запорізька Січ стала головним форпостом Речі Посполитої на її південному кордоні, що змушувало польського короля рахуватись з вимогами її отаманів. Але отаману Івану Сулимі ні поляки, ні родичі порубаних у Кодаку вірних Речі Посполитій козаків спалення Кодака не простили. Вони, скориставшись послугами зрадників в оточенні Сулими, якими виявились родичі порубаних його загоном у Кодаку козаків, руками цих зрадників його вночі зв’язали у Запорізькій Січі і потай вивезли у польський військовий табір, в якому за наказом польського короля Сулима був страчений. Тож, як бачите, шановні читачі, помсту теж можна віднести до історичних традицій, що збереглися до наших часів, але, думаю, традицій, не лише українських.