Тож у суботу, використавши свій сайт, я вирішив дати публічні відповіді на ці запитання, оскільки розумію, що мої відповіді на них зацікавлять не лише автора листа.

І почну я з нагадування про те, що зміна умов фінансування, зміна умов надання державного замовлення, зміна переліку спеціальностей, зміна статусу аспірантури, яку віднині теж треба ліцензувати, зміна умов контролю якості підготовлених фахівців на кожному із трьох освітніх рівнів та захист статусу національного для будь-якого університету, що має такий статус, у тому числі і для нашого ВНТУ, є серйозним катаклізмом, для виходу із якого з мінімальними втратами потрібно усім членам колективу консолідувати зусилля, забувши хоча б на цей період про взаємну критику і взаємні обвинувачення.

Адже публічне обговорення наших недоліків, у тому числі і тих, до яких навряд чи докопається за тиждень роботи будь-яка прислана зверху комісія, суттєво послаблює наші позиції під час долання тих катаклізмів, деякі із яких я перерахував вище. Тож критичний аналіз, який є нормою у звичному повсякденному університетському житті, повинен по добрій волі аналітиків у період протистояння з вищими адміністративними органами, які, взявши на озброєння лозунг про суттєве скорочення кількості вищих навчальних закладів та кількості університетів зі статусом національного, не забаряться скористатись тим, що ми самі розкриваємо перед ними свої недоліки.

Ось чому ще місяць тому я прийняв рішення не виставляти більше на своєму сайті матеріали, що містять критику дій адміністрації нашого університету. Віднині в разі незгоди з якимсь рішенням ректора я буду направляти йому через його секретаря службову записку, в якій надаватиму обґрунтування, чому я незгоден з якимось із рішень, прийнятих ректором чи Вченою радою університету, яку він очолює, та пропонувати свій варіант розв’язання тієї чи іншої проблеми.

Звичайно, я розумію, що не до усього, що я буду радити, ректор дослухатиметься, але, сподіваюсь, що в період долання катаклізмів йому не завадять поради людини, яка з 1971 року працює у нашому вищому навчальному закладі з перервою лише на два з половиною роки для роботи керівником одного із найбільших структурних підрозділів колишнього Мінвузу УРСР, яка 21 рік відпрацювала ректором нашого вузу, піднявши його до рівня університету зі статусом національного та увівши його в двадцятку кращих університетів України, яка у період виконання обов’язків народного депутата України не лише взяла активну участь у створенні незалежної української держави, але і кілька років паралельно з виконанням функцій ректора працювала ще й головою підкомісії з вищої освіти Верховної Ради України, яка 21 рік була головою докторської спецради та кілька років керівником експертної комісії ВАК України в галузі технічної кібернетики, яка два роки виконувала на громадських засадах обов’язки радника з питань вищої освіти прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. І, звичайно ж, як людина, яка стільки життя вклала в розбудову нашого вузу, я ніколи не буду радити ректору чогось такого, що підриватиме устої мною ж розбудованого.

Але, шановні мої читачі, переставши розміщувати на своєму сайті матеріали, пов’язані з життям нашого університету, я, звичайно ж, не перестану занотовувати усе цікаве із цього життя у пам’ять свого комп’ютера, щоб через кілька років викласти ці нотатки у черговій, уже 15-ій книжці моєї історико-публіцистичної серії, яку, я сподіваюсь, читати вам буде цікаво.

До речі, спілкуючись у п’ятницю на Загальних зборах НАПН України (в перерві між заслуховуванням звіту Президента нашої академії Василя Кременя, затвердженням Стратегії розвитку та нового Статуту академії) з кількома ректорами, які теж є або академіками, або член-кореспондентами нашої академії, я поцікавився, як вони адаптуються до умов протистояння катаклізмам. І отримав від кожного майже одну і ту ж відповідь, що вони, як і я, прийшли до висновку, що будь-які протистояння в колективі слід припинити і консолідувати зусилля усіх членів колективу на пошук кращих варіантів виживання вузу в умовах наростання цих катаклізмів. Це ще раз переконало мене, що місяць тому я прийняв правильне рішення від критики на сайті дій ректора перейти до подачі йому через секретаря службових записок з конструктивними пропозиціями.

І оскільки я знову згадав про Загальні збори НАПН України, то додам, що за ті півроку, що пройшли з дня попередніх Загальних зборів академії, ряди нашої академії поріділи – пішли із життя академік Шкіль (одразу після попередніх зборів), академік Киричук (через деякий час після попередніх зборів) та академік Авдієвський (за день до проведення нинішніх зборів). Прощання з Авдієвським, який був не лише академіком НАПН України і директором культурологічного інституту в Національному педагогічному університеті імені Драгоманова, але і всесвітньо-відомим диригентом, відбудеться у понеділок 28 березня до 12-ї години в Консерваторії, з 12-ї години до 13-ї в Храмі Святого Володимира, а потім на Байковому цвинтарі.

Зі смертю академіків Шкіля та Киричука із 15 академіків-засновників НАПН України живими сьогодні залишились лише шість: Каніщенко, Мадзігон, Прокопенко, Савченко, Таланчук і я.

Ну і на завершення кілька слів про мою зустріч з колишнім міністром Станіславом Ніколаєнком, який був гостем від Асоціації аграрних вищих навчальних закладів на наших Загальних зборах. Станіслав Ніколаєнко дорікнув мені за те, що я про нього, пославшись на досвід спілкування з ним як з міністром у ті часи, коли ще був ректором, при обговоренні у мережі Фейсбук можливих кандидатів на посаду міністра у новому уряді (замість Сергія Квіта) написав, що він по натурі не є демократом. І свою образу на мене за таку характеристику Станіслав Ніколаєнко висловив у такому тоні і з використанням такої лексики та аргументації, що я змушений був у розмові з ним йому ще раз підтвердити, що своїм тоном і своєю лексикою та аргументацією він ще раз додатково підтверджує те, що не лише не був, а і не є демократом, а як був соціалістом, так ним і залишається.