В радянські часи здобувачам наукового ступеня кандидата наук дозволялось мати окрім наукового керівника ще й наукового консультанта, що стимулювало аспірантів проводити дослідження на стику наук, отримуючи цікаві результати. Крім того така практика дозволяла кандидатам наук ставати науковими консультантами аспірантів, науковими керівниками яких були ректори, проректори, декани, яким із-за перевантаження організаційними питаннями не вистачало часу на роботу зі своїми аспірантами, тож їх , як правило, консультували ті учні цих наукових керівників у ранзі кандидатів наук, доцентів, яких ці керівники підготували , ще не будучи ректорами, проректорами, деканами.

Ну і, оскільки місць в аспірантуру на кожну кафедру завжди виділялось мало і на кафедрах, на яких було багато докторів наук, а тому науковими керівниками аспірантів завжди ставали доктори наук, така практика наукового консультування давала можливість кандидатам наук, доцентам теж брати офіційну участь у підготовці наукових кадрів вищої кваліфікації.

Але після отримання незалежності Вищою Атестаційною Комісією України інститут наукових консультантів для здобувачів наукового ступеню кандидата наук було скасовано. Тож нині багато кандидатів наук, доцентів, реально консультуючи здобувачів наукового ступеня кандидата наук, жодного запису собі про таке консультування в індивідуальний план роботи зробити не мають права, оскільки на титулках дисертацій і авторефератів їх прізвища в якості наукових консультантів не значаться, а лише прізвища наукових керівників.

Наведу приклади із власної практики. На титулках дисертацій моїх аспірантів Олексія Жукова та Віталія і Юрія Лобатюків красуюсь в якості наукового керівника лише я, але, якщо подивитись список їх наукових праць, то можна побачити, що в багатьох статтях і монографіях в якості співавтора стоїть і прізвище завідувача кафедри ВЕТЕСК, професора Олександра Мокіна, який надавав їм безпосередню допомогу в організації і проведенні експериментів та обробці і трактуванні їх результатів і вчив оформляти отримані результати у вигляді наукових статей і доповідей на конференціях. Але ні в дисертаціях цих аспірантів , ні в авторефератах - ніде згадки про його вклад у підготовку цих кандидатів наук немає, оскільки інструкція по оформленню таку згадку не дозволяє. А на їх дисертаціях і в авторефератах вказаний лише я, як науковий керівник, хоча я лише сформулював тему і генеральну ідею та давав оцінку уже отриманим результатам.

Аналогічна ситуація зараз у мене і з аспіранткою Оленою Косарук, яка подала до захисту дисертацію, на якій теж позначено як наукового керівника лише мене, хоча в процесі проведення дисертаційного дослідження їй багато допомагав кандидат наук, доцент Віктор Мізерний, що засвідчують і наукові публікації авторства Олени Косарук, в багатьох із яких Віктор Мізерний фігурує на законних підставах в якості співавтора..

Тож я вважаю, що наукові консультанти у здобувачів наукового ступеня кандидата (доктора філософії) наук мають право на офіційне існування, тому повернення цього інституту було б і справедливим актом з позицій їх вкладу в підготовку дисертацій здобувачами, і корисним в проекції на нинішні вимоги Ліцензійних умов акредитації спеціальностей.

А що ви думаєте з цього приводу, шановні колеги-науковці та керівники міністерських департаментів?