І під час весняних виборів президента України, на яких зібравши три чверті голосів виборців, переконливо переміг Володимир Зеленський, і під час липневих дострокових парламентських виборів, на яких не менш переконливо перемогла заснована ним партія «Слуга народу», прихильники тоді ще президента, а під час парламентських виборів уже екс-президента Петра Порошенка та його владної команди, що посідала переважну більшість місць у Верховній Раді України, в Кабінеті Міністрів, в Адміністрації президента та обласних і районних державних адміністраціях, а також у прокуратурах і судах усіх рівнів, називали усіх тих, хто голосував за Зеленського і його партію, дегенератами, недоумками, несвідомими, не патріотами, не здатними логічно мислити, болотом, гниллю і багатьма іншими негативними характеристиками, серед яких характеристика журналіста Остапа Дроздова – «не притомні» – була однією із найбільш інтелігентних.

Але об’єктивно не може бути у державі, населеній вільнодумним народом, який зберіг свою мову, незважаючи на потуги багатьох влад її знищити, і не менше половини представників якого мають вищу освіту, щоб лише ті 25% виборців, які на виборах проголосували за Петра Порошенка, були розумом і борцями за щастя цього народу, а інші 75%, які віддали свої голоси Володимиру Зеленському, не були наділені ні розумом, ні любов’ю до рідної землі і мови, ні здатністю приймати рішення на перспективу розвитку рідної держави. І на своєму прикладі я, який віддав свій голос на президентських виборах Володимиру Зеленському, а на парламентських виборах його партії «Слуга народу», вирішив довести тим 25% виборців, що проголосували за Петра Порошенка, що, наклеюючи негативні ярлики усім тим, хто проголосував за Володимира Зеленського та його партію, вони помиляються.

Я закінчив середню школу з медаллю, університет з відзнакою, написав і захистив, не маючи ні багатих батьків, ні впливових покровителів, кандидатську і докторську дисертації, був обраний академіком однієї державної, двох громадських і однієї міжнародної академій наук, а за сукупністю наукових досягнень отримав звання заслуженого діяча науки і техніки України, що, на мій погляд, є достатнім свідченням того, що я відношусь до категорії людей розумних.

На перших виборах ректора у Вінницькому політехнічному інституті у 1989 році я на хвилі горбачовської перебудови виборов цю посаду двома третинами голосів і з таким же результатом виборов через півроку мандат депутата Верховної Ради УРСР 12-го скликання та проголосував у парламентській залі і за Декларацію про державний суверенітет, і за проголошення незалежної Української держави, і за жовто-синій прапор в якості державного та тризуб в якості герба незалежної України, що, на мій погляд, є достатнім свідченням того, що я відношусь до категорії патріотів України, здатних бачити перспективи розвитку української держави.

Ставши у 1989 році ректором чисто російськомовного Вінницького політехнічного інституту і сам будучи у той час російськомовним, оскільки і вищу освіту отримував російською мовою і наукові праці писав російською мовою, і лекції студентам читав російською мовою, я з проголошенням у 1991 році незалежної України оголосив про переведення усіх процесів в очолюваному мною російськомовному інституті на українську мову, і уже у 1994 році і навчальний процес і науковий, і виховний у Вінницькому політехнічному інституті здійснювались виключно українською мовою, що, на мій погляд, є достатнім свідченням того, що я відношусь до категорії тих людей, які люблять українську мову і роблять усе, що в їхніх силах, аби вона стала державною мовою для усіх громадян України.

Тож, як бачите, шановні 25% прихильників Порошенка, я не підпадаю ні під один із тих ярликів, якими ви характеризуєте виборців Зеленського і його партії. А далі я спробую вам пояснити, що ж спонукало мене проголосувати і за Зеленського на президентських виборах і за його партію на парламентських.

І почну я з нагадування вам про те, що Українська Радянська Соціалістична Республіка в рік створення на її основі незалежної держави Україна, була однією із найбільш розвинених науково, індустріально і аграрно республік Радянського Союзу, потенціал якої був на порядок вищим потенціалу сусідньої Польщі. Але, на жаль, більшість у першому парламенті незалежної України, який було створено на основі Верховної Ради УРСР 12-го скликання, захопила «група 239», до якої увійшли депутати, які за основною посадою працювали секретарями ЦК, секретарями обкомів, секретарями райкомів, секретарями міськкомів, секретарями парткомів Комуністичної партії України та директорами крупних заводів, які теж були членами компартійних комітетів якогось рівня, тож саме вони разом з затвердженими їхньою парламентською більшістю міністрами уряду і банкірами та своїми друзями і родичами, спочатку впровадили розроблену Лановим за їх замовленням ваучерну систему приватизації усього народного добра, а потім, взявши мільйонні кредити в карбованцях і перевівши їх в сотні тисяч доларів по тодішньому високому курсу в підконтрольних банках, скупили усі ці ваучери і сконцентрували в своїх руках у такий спосіб майже усе народне добро. А далі вони спровокували банківську кризу, яка привела до гіперінфляції, під час якої ця «група 239» та ті, кого вони включили до своїх рядів за межами парламенту, за сотні мільйонів карбованців, взятих в кредит, повернули в банки ті ж сотні мільйонів карбованців, але які в результаті гіперінфляції уже коштували в доларовому еквіваленті не більше ста, максимум тисячі доларів, і стали нинішніми олігархами, які прибрали в Україні усе до своїх рук. І ці олігархи в результаті революцій на Майдані лише мінялись місцями на владному Олімпі і перерозподіляли між собою у відповідних отриманому статусу пропорціях грошові потоки, що їм надходили з приватизованого ними шахрайським способом народного добра, майже нічого із цих грошових потоків не перерозподіляючи на благо того народу, який це добро створював десятиріччями. Тож рано чи пізно народ повинен був зрозуміти, що для остаточного демонтажу комуністичної системи правління, яка на хвилі проголошення незалежності України породила нинішній олігархат, необхідно здійснити «електоральну революцію», яка відсторонила б цей посткомуністичний олігархат та його слуг від управління парламентом, міністерствами, банками, прокуратурами і судами, без чого не можливо вивести український народ з нинішнього злиденного стану, який характеризується найнижчим середнім рівнем зарплат в Європі, найнижчим середнім рівнем пенсій і якістю доріг, за якою Україна посідає 131 місце із 137 країн, оскільки більша частина тих коштів, які щороку держава виділяє на будівництво нових і ремонт старих доріг, осідає в кишенях олігархату і його слуг, причетних до розподілу цих коштів.

І ось появився серед претендентів на президентське крісло Володимир Зеленський – веселий чоловік, жартівник, дотепний висміювач діячів, поставлених у владу посткомуністичним олігархатом, бізнесмен, який гроші заробив власним розумом і невтомною працею, нічого не поцупивши із бюджету – і народ повірив, що саме він здатен зламати хребет посткомуністичному олігархату і спрямувати зусилля оновленої влади не на власне самозбагачення, а на розбудову перспектив розвитку української держави, усі структури якої запрацюють на благо усього народу. І народ віддав свої голоси на президентських виборах саме йому. І я теж повірив йому, і теж на цих виборах віддав свій голос йому.

І коли у передвиборчий період, бачачи мої пости у фейсбуці у підтримку Зеленського, дехто із моїх колег говорив мені, що я помиляюсь, що Зеленський не стане загальнонаціональним лідером і дуже скоро зійде з політичної арени, я відповідав, що мені буде достатньо лише того, що він зламає хребет посткомуністичному олігархату, аби не шкодувати, що голосував за нього, оскільки якщо він на цих виборах не переможе, то олігархат остаточно зцементує корупційну систему виборів влади на усіх рівнях, і Україна попри лозунги на прапорах і в устах її очільників стане копією Росії і відрізнятиметься від неї лише меншим масштабом.

Але без парламентської підтримки законів, які потрібні будуть президенту Зеленському для втілення в життя ідей ліквідації гегемонії посткомуністичного олігархату і підвищення добробуту усього українського народу, він жодну із своїх ідей втілити в життя не зможе. Тож розуміючи це, майже дві третини виборців проголосували на дострокових парламентських виборах за список партії «Слуга народу», створеної Зеленським, та за кандидатів у народні депутати України в мажоритарних округах, рекомендованих цією партією, за рахунок чого він матиме у Верховній Раді України 254 соратників, котрі підтримуватимуть законодавчо його ініціативи, і дозволять йому відсторонити від влади і фінансово обезкровити посткомуністичний олігархат, породжений комуністичною більшістю у вигляді «групи 239» у Верховній Раді України 1-го скликання, який усі ці 28 років незалежності, висмоктував усе, що тільки попадало йому на очі, з українського народу. Зрозумів це і я, а тому, бажаючи посприяти Зеленському в його прагненні допомогти нашій державі стати доброю не лише для олігархів, але і для власного народу, теж віддав свій голос за його партію «Слуга народу».

«Група 25%» противників Володимира Зеленського обурюється, що разом з партією «Слуга народу» замість професійних політиків він привів до парламенту фотографів, акторів, журналістів, бізнесменів середнього класу і нікому невідомих юристів, які не вміють писати проекти законів і не знають, як керувати державою. Але згадайте, хто прийшов до минулого складу Верховної Ради України і тепер вважається професійним політиком – це і колишня секретарша Ющенка, і рядові бійці та молодші офіцери з окопів АТО, і бізнесмени середньої руки, і лікарі, які до цього ніякою політикою не займались, і ті молоді та середнього віку люди, які до участі у революції на Майдані взагалі нічим себе для суспільства не проявили. Але ж за роки каденції в статусі народних депутатів України вони ж навчились бути політиками! То чому ж «група 25%» не вірить у те, що і ці народні депутати України, які прийшли до парламенту за списками та рекомендаціями партії Зеленського, теж упродовж недовгого часу піднімуться до рівня, необхідного для плідної праці політиків?

Я згадав народних депутатів України від Вінниччини, які у складі Верховної ради УРСР 12-го скликання сиділи зі мною поруч в сесійній залі – серед них було кілька, яких можна було зарахувати до політиків – це 2 секретарі ЦК КПУ, секретар обкому, 2 секретарі райкомів, голова облвиконкому та начальник Південно-Західної залізниці. А усі інші – а це доцент педінституту, тракторист колгоспу, рядовий десантник-афганець, підполковник-афганець, директор заводу залізобетонних конструкцій, батюшка церкви Московського патріархату, 2 голови колгоспів та керівник міжобласної станції забезпечення мінеральними добривами – ніякою ні політикою, ні законотворенням раніше не переймались. Та й я, який лише півроку як став ректором і до цього займався виключно лише науковою діяльністю, до числа політиків і законотворців міг бути віднесеним лише з великою натяжкою. Але ж ми чесно і плідно відпрацювали у Верховній Раді УРСР і усього лише через рік після завершення першого року каденції стали основоположниками незалежної української держави, а в наступні три роки, уже як депутати Верховної Ради України 1-го скликання заклали можливо і не найліпші, але перші підвалини в законодавчу базу незалежної України. Звичайно, не ми писали проекти законів – їх писали юристи, які обслуговували парламентські комітети і працювали в штаті або радниками чи помічниками народних депутатів, але приймали ці проекти голосуванням саме ми. І у нинішніх народних депутатів від «Слуги народу» теж будуть професійні помічники з законотворчим стажем, і їх теж будуть обслуговувати радники та штатні працівники парламентських комітетів, які професійно створюватимуть проекти законів і підказуватимуть народним депутатам, які з цих проектів варті підтримки в сесійній залі, а в яких вад більше ніж позитиву, тож не треба боятись того, що хтось із народних депутатів України до обрання працював фотографом, а хтось журналістом чи актором або бізнесменом середньої ланки – вони швидко освоюватимуть нові функції, і через рік за професійністю не будуть поступатись своїм попередникам. Але головним є те, що вони стали народними депутатами України не за гроші посткомуністичного олігархату, а тому не будуть його прислужниками і не прийматимуть закони олігархату в угоду, а дійсно будуть слугами народу, який віддав їм свої голоси. І опікуватимуться вони створенням лише таких законів, які працюватимуть на благо народу.

І шановні члени «групи 25%», які не сприймають партію «Слуга народу», згадайте історію парламентаризму: сама задумка створення парламентів у європейських державах була така – щоб попереджати кровопролитні бійки на площах між представниками різних соціальних груп, які періодично виникали в суспільстві, потрібно зібрати найбільш харизматичних представників цих соціальних груп в одній залі, і нехай вони до хрипоти словами доводять свої аргументи незгоди, але не виводять усіх своїх прихильників на площі для доведення своєї правоти кулаками, камінням, а то і зброєю. І від цих представників соціальних груп не вимагалось, щоб вони усі були фахівцями з вищою освітою, і в перших європейських парламентах були квоти на представництво від кожної із помітних соціальних груп, лідери яких з часом оформились в політичні партії. Та й перший президент посткомуністичної Польщі, який повів цю державу у західне демократичне суспільство з ринковою економікою, Лех Валенса не мав вищої освіти і працював до обрання президентом рядовим електромеханіком на суднобудівному заводі.

Ну і на завершення цього матеріалу трохи про особисте. Одинадцять років (з 1960 по 1971) я прожив у Кривому Розі, куди поїхав за комсомольською путівкою на новобудови Кривбасу і в перший рік в статусі електрозварювальника на висотному монтажі брав участь у будівництві аглофабрики НКГОКа та цеху «Блюмінг-2» заводу «Криворіжсталь», а в наступні 5 років отримав вищу освіту на електротехнічному факультеті Криворізького гірничорудного інституту і у ньому ж по закінченні рік відпрацював математиком-програмістом ЕОМ та ще рік відпрацював асистентом кафедри у зв’язку з загибеллю в ДТП старшого викладача цієї кафедри, а потім ще три роки у цьому ж інституті навчався в аспірантурі за спеціальністю «Автоматизація виробничих процесів».

До Вінниці на роботу у Вінницькому філіалі Київського політехнічного інституту для його підсилення науковими кадрами я був розподілений міністерством після закінчення аспірантури у 1971 році. Тож з Кривим Рогом у мене пов’язані роки становлення як науковця і людини з характером, а тому я цьому місту безмежно вдячний і люблю усіх його жителів, що теж зіграло певну роль у тому, що я без вагань став у ряди тих, хто підтримав Володимира Зеленського та його команду «95 кварталу», юність і становлення яких як особистостей теж пройшли у Кривому Розі.

До речі, на 95 кварталі у Кривому Розі протягом 10 років я бував щодня, бо гуртожиток КГРІ, в якому я у ці роки жив, розміщувався на 97 кварталі, а головний корпус КГРІ розміщувався у центрі міста, і діставатись туди без відривання ґудзиків на одежі і давки в автобусі на зупинці 97 кварталу, було можливо лише тролейбусами, що їхали до центру з рудників через 95 квартал, до якого я діставався пішки за 7 хвилин.

У моїй криворізькій біографії є і невеликий період, в який я під час навчання в аспірантурі проводив лабораторні роботи в студентській групі, в якій навчався Олександр Зеленський – майбутній батько нинішнього нашого президента, який, виявляється мене пам’ятає. Про це я довідався від одного із моїх криворізьких друзів ще зі студентських років, який дружить і з Олександром Зеленським ще з тих років, коли вони обидва разом були у тривалому відрядженні у Монголії, де Радянський Союз допомагав зводити і запускати в роботу гірничозбагачувальний комбінат, а мій друг разом з Олександром Зеленським, який на той час уже був гарним програмістом і гарним фахівцем по управлінню гірничими підприємствами, допомагали створювати систему АСУ цим комбінатом.

А завершити цей матеріал я хочу цитатою із колись популярної пісні «Команда молодости нашей», створеної Олександрою Пахмутовою на слова Миколи Добронравова у 1979 році», приспів до якої звучить так:

«Тебе судьбу мою вершить,
Тебе одной меня судить,
Команда молодости нашей,
Команда, без которой мне не жить!»