Урочистості у різному вигляді розпочались зранку цього дня на самому факультеті, а о 14 годині змістилися в актовий зал університету, який зібрав не лише нинішніх викладачів та студентів ФІРЕН, але і випускників та ветеранів ФРЕ минулих років.

Відкрив ювілейне зібрання факультету його незмінний декан ось уже протягом більше двох десятків років, доктор технічних наук, професор Василь Кичак, який у своєму виступі розповів про історію створення ФРЕ та його трансформацію у ФІРЕН і навів коротку довідку досягнень як викладачів і студентів факультету так і його випускників на виробничій і науковій нивах. Відзначив декан і заслуги колишнього директора Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту (ВФ КПІ), професора Романа Кігеля, зусиллями якого були відкриті у 1964 та 1965 роках і перші радіоелектронні спеціальності у ВФ КПІ – відповідно, електронні прилади та радіотехніка, а у 1969 році, яким був рік першого випуску спеціалістів з електронних приладів, відкрито і сам факультет, першим деканом якого директор ВФ КПІ Роман Кігель призначив кандидата технічних наук, доцента Володимира Красиленка, уродженця Вінниччини, який донедавна ще працював у Новосибірському відділенні Академії наук СРСР, а, відгукнувшись на призив керівників Вінницького філіалу КПІ, що стрімко розвивався, повернувся на Вінниччину для продовження життєвого шляху і наукової діяльності саме у ВФ КПІ.

Після декана Василя Кичака зі спогадами та привітаннями виступили ряд учасників ювілейного зібрання, в проміжках між якими зал насолоджувався виступами як студентських аматорів художньої самодіяльності так і професіоналів, які уже після того, як стали радіоінженерами, розкрили ще і свої мистецькі таланти та продовжили життєвий шлях на професійній сцені.

Оскільки свою професійну діяльність у Вінниці я розпочав у 1971 році з посади асистента кафедри радіотехнічних пристроїв ФРЕ у ВФ КПІ, то виступив зі спогадами і я.

Звичайно, я свою розповідь розпочав з того, як я – випускник Криворізького гірничорудного інституту (КГРІ) зі спеціальності «Електропривод та автоматизація промислових установок», а потім аспірант КГРІ за спеціальністю «Теорія автоматичного керування» – появився у ВФ КПІ і, не маючи радіотехнічної освіти, погодився працювати викладачем кафедри радіотехнічних пристроїв.

Оскільки цей штрих в біографії колишнього свого ректора, який 21 рік очолював спочатку Вінницький політехнічний інститут (1989-1994 роки), потім Вінницький державний технічний університет (1994-2003 роки), а потім Вінницький національний технічний університет (2003-2010 роки), є цікавим і для нинішніх викладачів та студентів, то я у своєму виступі вирішив розповісти про те, як, будучи аспірантом 2-го курсу КГРІ, який уже закінчив роботу над кандидатською дисертацію і отримав по ній позитивні висновки і кафедри систем автоматичного керування в МВТУ ім. Баумана, очолюваної професором Солодовніковим, і кафедри систем автоматичного керування в Ризькому авіаційному інституті, очолюваної професором Скляревичем, і відділу автоматичних систем Інституту кібернетики АН УРСР, очолюваного професором Іваненком, і кафедри технічної кібернетики КПІ, очолюваної професором Костюком, я у 1970 році приїхав до ВФ КПІ з цією дисертацією, уже поданою до захисту у спецраду в КПІ, з метою домовитись про працевлаштування після закінчення у 1971 році аспірантури, оскільки вакансії для мене на тій кафедрі, при якій я навчався в аспірантурі у КГРІ, не було.

Після приїзду до Вінниці мене зранку прийняв директор ВФ КПІ Роман Кігель, з яким ми домовились, що я залишаю йому дисертацію для того, щоб він ознайомив з нею когось із провідних спеціалістів, а в кінці дня ми знову зустрінемось для вирішення питання, на яку кафедру мене візьмуть працювати після закінчення аспірантури.

Під час другої зустрічі з директором ВФ КПІ поряд з директором сиділи декан факультету енергетики, доцент Давид Налбандян і декан ФРЕ, доцент Володимир Красиленко. І саме Володимир Красиленко запропонував мені працювати на кафедрі радіотехнічних пристроїв, серед викладачів якої у той час не було жодного кандидата наук. Він запропонував мені викладати дисципліну «Електротехнічні пристрої радіосистем», яка відповідає моїй базовій інженерній освіті, і дисципліну «Радіоавтоматика», яка частково відповідає моїй спеціальності по аспірантурі, але для викладання якої мені, звичайно ж, доведеться шляхом самоосвіти поглибити свої знання не лише в частині електротехнічних пристроїв, але і в частині радіотехнічних, аби професійно викладати студентам радіоавтоматику.

Я погодився, і третій курс аспірантури в КГРІ займався самоосвітою в галузі радіотехніки і застосуванням теорії автоматичного керування в радіотехнічних пристроях і системах.

Тож, коли після закінчення аспірантури в кінці серпня 1971 року я за направленням міністерства, ініційованим Кігелем і Красиленком, появився на кафедрі радіотехнічних пристроїв ВФ КПІ, то був уже добре теоретично підготовленим до викладання запропонованих мені лекційних курсів. А після захисту у грудні 1971 року у спецраді КПІ кандидатської дисертації, у черзі до якого з дня подачі дисертації у спецраду я вистояв 10 місяців, я ще й уже у Вінниці закінчив вечірні курси радіо- та телемайстрів, завдяки яким набув і практичних навиків по діагностуванню і ремонту радіотехнічних пристроїв і систем.

До речі, займаючись радіотехнічною самоосвітою на третьому курсі аспірантури у КГРІ, я за дорученням кафедри ще й проводив лабораторні роботи по дисциплінах кафедри, при якій навчався в аспірантурі на електротехнічному факультеті, у тому числі і в групі, в якій навчався Саша Зеленський – майбутній батько нашого нинішнього президента України, і з яким я іноді пересікався не лише в лабораторії під час виконання лабораторних робіт, але і в залі важкої атлетики, куди я ходив «за компанію» з моїм другом, членом студентської збірної Радянського Союзу з важкої атлетики майстром спорту Валерієм Потаповим, а Саша Зеленський цей зал важкої атлетики відвідував щодня, нарощуючи від року в рік свої досягнення так, що до кінця навчання в інституті уже виконав норму майстра спорту. І не покидав, як мені відомо, Саша Зеленський свої заняття важкою атлетикою і після закінчення КГРІ та переходу в статус наукового співробітника науково-дослідної лабораторії у тому ж таки КГРІ, і ні після захисту кандидатської дисертації, і ні після захисту докторської дисертації, і ні після від’їзду у довготривале відрядження до Монголії, де він створював АСУ гірничозбагачувальним комбінатом, збудованим за допомогою Радянського Союзу, – і аж до обрання за конкурсом завідувачем ІТ-кафедри в Криворізькому економічному інституті КНЕУ.

Звичайно ж, особливо під впливом виступу декана ФІРЕН професора Василя Кичака, який підкреслив значні заслуги директора ВФ КПІ, професора Романа Кігеля у створенні та розвитку ФРЕ, я у своєму виступі теж не зміг пройти осторонь постаті Романа Кігеля, як видатної фігури в історії ВНТУ, і не підкреслити його заслуг у справі створення ВФ КПІ та перетворення цього філіалу КПІ у самостійний Вінницький політехнічний інститут, який професор Роман Кігель очолював перших два з половиною роки, будучи з 1-го січня 1974 року і по 6 липня 1976 року наділеним усіма правами та обов’язками ректора ВПІ, свідченням чого є і те, що в дипломах випускників ВПІ 1974, 1975 та 1976 років стоїть саме його підпис як ректора ВПІ. А тому я, виступаючи з «високої ювілейної трибуни», ще раз нагадав нинішнім керівникам ВНТУ, що при усіх заслугах професора Івана Кузьміна, якого лише 7 липня 1976 року було призначено на посаду ректора ВПІ, не можна було на його меморіальній дошці, відкритій у вересні нинішнього року, писати, що він – «Перший ректор ВПІ». І я пообіцяв, що буду знову і знову нагадувати нинішнім керівникам університету про історичну несправедливість, проявлену ними по відношенню до Романа Кігеля, якого написом на меморіальній дошці Івана Кузьміна позбавили законного статусу «Першого ректора ВПІ». І виступатиму я з цього приводу доти, доки вони на меморіальній дошці Кузьміна не змінять напис «Перший ректор ВПІ» на напис «Другий ректор ВПІ» або «Ректор ВПІ з 1976 по 1989 рік».

У своєму виступі я згадав і про вклад першого декана ФРЕ Володимира Красиленка в розвиток факультету і висловив жаль з приводу того, що він не зміг взяти участь у цьому святкуванні, причиною якого, на мій погляд, мабуть стало те, що йому, якому уже виповнилось 88 років, уже просто не вистачило фізичного здоров’я для участі у святі.

Тож яким же було моє здивування, коли повернувшись після виступу зі сцени на своє місце в залі, я почув від декана Василя Кичака, який сидів поряд, що Володимир Красиленко нині перебуває у гарному фізичному стані і як член Спілки письменників продовжує писати гострі сатиричні вірші, що вчора він приходив до Кичака в кабінет, привітав з 50-річчям факультету і сказав, що на офіційне святкування не прийде в знак протесту проти того, що на меморіальній дошці Івана Кузьміна написали «Перший ректор ВПІ», проявивши цим несправедливість по відношенню до Романа Кігеля, який був реальним «Першим ректором ВПІ», і внісши цим написом неправдиву інформацію в історію створення і розвитку нашого університету.

Тож, як бачите, шановні мої читачі, вимагаю змінити напис на меморіальній дошці професора Кузьміна уже не лише я.