Я ніякою організацією не керую, а працюю рядовим професором, тому можу відзвітувати на своєму персональному сайті лише про те, чого у році, що добігає кінця, досяг я особисто, але, оскільки це навряд чи когось зацікавить, то я звітувати не буду, а замість звіту поділюсь своїми передноворічними роздумами, в яких, можливо, хтось для себе знайде щось таке, що буде вартим його уваги.

І, оскільки головною подією в нашому університеті у році 2020-му, що невідворотно наближається, стануть вибори ректора, то мої передноворічні роздуми будуть присвячені в основному саме цій події, адже від того, кому наш колектив віддасть кермо влади у цей непростий історичний період розвитку нашої держави, в значній мірі залежатиме подальша доля нашого університету, який завдяки зусиллям і моїм і моїх попередників на посаді ректора – Романа Кігеля та Івана Кузьміна – ще 10 років тому входив до двадцятки кращих університетів України, але нині, на жаль, уже в цю двадцятку не входить.

Бачачи, що я читаю лекції і провожу практичні заняття з навчальної дисципліни «Математичні методи ідентифікації та оптимізації електромеханічних процесів» для студентів бакалаврату за спеціальністю 141, з навчальної дисципліни «Функціональний аналіз», адаптований до задач ІТ-спеціальностей для студентів бакалаврату за спеціальністю 124 та з навчальної дисципліни «Методологія та організація наукових досліджень в галузі IT» для студентів, що готуються стати магістрами за спеціальністю 126; бачачи, що я ще здатен плідно керувати аспірантами, про що свідчать успішний захист у 2019 році кандидатських дисертацій двома моїми підопічними і публікації в наукових журналах 4 моїх нинішніх аспірантів; бачачи, що я активно працюю над написанням монографій, про що свідчить те, що у 2019 році опубліковано дві монографії, в яких в авторських колективах із трьох співавторів я є одним із ключових, – бачачи усе це у сукупності, дехто із колег, які є не байдужими до долі нашого університету, в останній час стали підходити до мене зі зверненнями взяти участь в якості претендента в ректорських перегонах наступного року, завіряючи, що в колективі ще добре пам’ятають як я успішно керував університетом до 2010 року, а тому на виборах підтримають саме мою кандидатуру, особливо з огляду ще й на те, що нинішній ректор, професор Грабко брати участі у виборах ректора уже не матиме права, оскільки у нього у 2020 році завершується друга 5-річна каденція і вичерпується дозволений Законом України про вищу освіту від 2014 року 10-річний термін перебування на посаді ректора.

Звичайно, залишати комфортну посаду рядового професора, який опікується уже лише якістю лекцій, які читає, та якістю наукових досліджень, які проводить, особливо ж після того, як уже вніс суттєвий вклад в розвиток рідного університету, не дуже то й хочеться, але згадувані вище звернення колег викликали у мене ряд передноворічних роздумів, представлених нижче, реперними точками яких стали: вік, відповідність закону та рівень підтримки з середини і зовні – про них я далі мову і поведу.

Отож почну з віку, адже на день виборів мені вже виповниться 77 років, що немало. Але генерал Маннергейм, який у 1918 та 1940 роках, командуючи фінськими збройними силами, відстояв незалежність Фінляндії у боротьбі спочатку з армією Радянської Росії, а потім з армією Радянського Союзу, саме у 77-річному віці був обраний президентом Фінляндії, оскільки фіни вірили, що лише він зможе у той складний після другої світової війни час протистояти намаганням Радянського Союзу «проковтнути» їхню незалежну державу, і, як свідчить історія, вони не помилились.

У листопаді 2020 року відбудуться чергові вибори президента США, в яких беруть участь окрім нинішнього президента Трампа, якому на день виборів виповниться 74 роки, ще й три інші претенденти, а саме – Байден, якому нині 77 років, Блумберг, якому нині теж 77 років, а на день виборів виповниться 78, і Сандерс, якому нині 78 років, а на день виборів виповниться 79, і серце якого уже пронизують 2 стенти. І ці люди не вважають аномальним явищем у такому поважному віці брати участь в якості кандидатів у виборах наймогутнішого президента, від рішень якого залежатиме суттєво, яким цьому світу бути. І когось із них, незважаючи на їх поважний вік, американці оберуть собі президентом.

Але, звичайно ж, більш переконливою для вас, шановні читачі, буде інформація з теренів нашої країни, особливо інформація про вік діючих ректорів, в достовірності якої кожен може переконатись, відкривши відповідну сторінку у Вікіпедії.

І почну я свій аналіз такої інформації з повідомлення про те, що ректор сусіднього з нами Вінницького національного медичного університету імені Пирогова, професор Василь Мороз народився на рік раніше за мене, і у минулому році, коли він в черговий раз обирався на посаду ректора ВНМУ, йому теж тоді уже виповнилось 77 років.

А ректор Київського національного університету імені Шевченка, професор Леонід Губерський народився на два роки раніше за мене, і нині він, як і Василь Мороз, уже переступив поріг у  78 років.

Що ж до віку ректора Відкритого університету «Україна», один із інститутів якого є і у Вінниці, професора Петра Таланчука, то за станом на сьогодні його вік уже досяг відмітки у 82 роки.

А ректору Харківського національного педагогічного університету імені Сковороди, професору Івану Прокопенку уже виповнилось 84 роки, і у позаминулому році, коли він обирався в черговий раз на посаду ректора, йому було 82.

Ну а Президенту Національної академії наук України Борису Патону уже виповнився аж 101 рік, але він продовжує успішно керувати цією основною у нашій державі науковою організацією.

Тож, як бачите, мій 77-річний вік, в якому я братиму участь у виборах ректора ВНТУ наступного року, не є чимось таким, що підпадає під класифікацію аномалії, тим паче, що кожний із вас при коридорних зустрічах зі мною міг помітити, що в мої брови ще не вкралась сивина, і вони зберігають природний для них темний колір, а це, як відомо, є свідченням того, що тестостерону мій організм ще виділяє у кількості, достатній для стабільного протікання біологічних процесів у ньому.

В якості другої реперної точки я вказав на необхідність обґрунтування відповідності моєї участі у наступних виборах ректора Вінницького національного технічного університету чинному законодавству.

Закони, як відомо, зворотної сили не мають, тож, оскільки я у 2014 році зустрів введення в дію нового Закону України про вищу освіту на посаді професора, то з позицій не перевищення стажу роботи ректором в одному і тому ж закладі вищої освіти визначеного цим законом десятирічного терміну впродовж двох термінів обрання поспіль я перед цим законом чистий, незважаючи навіть на те, що встиг до 2010 року відпрацювати на ректорській посаді 21 рік.

Більше того, навіть якби цей закон діяв і у зворотному напрямку, я все одно під його заборонну вимогу не підпав би. Посудіть самі – з 1989 по 1994 роки я один 5-річний термін відпрацював ректором Вінницького політехнічного інституту, який у 1994 році постановою Кабміну було ліквідовано, а на його матеріальній базі було створено новий навчальний заклад – Вінницький державний технічний університет, ректором якого було призначено теж мене – і на цій посаді я відпрацював два терміни поспіль впродовж 9 років, тобто сумарний термін роботи на посаді ректора ВДТУ у мене теж не перевищив 10 років. А у 2003 році Указом Президента України Вінницькому державному технічному університету було надано зовсім новий статус – статус національного закладу вищої освіти з новими умовами функціонування, визначеними окремою статтею і у Законі України про вищу освіту, що діяв до 2014 року, і в Законі України про вищу освіту, що почав діяти з 2014 року. І цей зовсім новий статус нашого вищого навчального закладу було підтверджено і новою назвою – Вінницький національний технічний університет. І ректором ВНТУ, тобто університету зі статусом національного, мене у 2003 році на конкурсних засадах було обрано вперше, а тому у 2010 році я ще тільки відпрацював у цьому вищому навчальному закладі з новим статусом лише один встановлений законом 7-річний термін. Тож навіть згідно з умовами, визначеними у Законі України про вищу освіту від 2014 року, я маю право відпрацювати на посаді ректора ВНТУ ще один термін, як відпрацьовують його нині вище згадані мною ректори Мороз і Прокопенко, котрі обирались попередньо у 2010 та 2011 роках на 7 років кожний і згідно з умовами закону від 2014 року мали право після вступу в дію цього закону ще на один термін переобрання у 2017 та 2018 роках. А нашим ректором, професором Грабком це право бути обраним ще на один термін було використано у 2015 році, тобто уже в полі дії нового закону, який вступив в силу за півтора роки до дати другого поспіль обрання професора Грабка на ректорську посаду.

І, чесно признаюсь, я навіть шкодую, що нинішньому нашому ректору, професору Грабку не буде дозволено взяти участь у виборах ректора ВНТУ у 2020 році, бо мені, як досліднику, було б цікаво дізнатись, за кого із кандидатів в ректори проголосував би наш колектив у 2020 році – за Грабка, чи за мене, адже у 2010 році не університетський колектив в цілому, а лише делегати Конференції трудового колективу обрали ректором професора Грабка з перевагою всього в один голос та під тиском першого заступника міністра Суліми, який, виконуючи волю тодішнього нашого міністра Табачника, прямим текстом під час виборів залякував делегатів Конференції, що в разі, якщо вони віддадуть свої голоси мені, то можуть в-подальшому не розраховувати на добре ставлення міністерства до університету як в частині фінансування зарплат і стипендій, так і в частині фінансування наукових досліджень. А, звичайно ж, можна не сумніватись, що такого тиску на виборців нашого університету з вимогою підтримати якогось конкретного кандидата в ректори на виборах 2020 року з боку когось із нинішніх очільників міністерства не буде. І я, який у 2010 році попав у немилість до міністра Табачника за те, що після подачі документів про допуск до участі у виборах ректора ВНТУ відмовився перерахувати на вказаний у міністерстві рахунок 54 тисячі гривень, а потім ще й оприлюднив цей факт, на виборах 2020 року уже «білою вороною», яку потрібно «заклювати», щоб іншим не кортіло, не буду.

І, звичайно ж, цікаво мені і те, за кого нині проголосували б члени нашого колективу – за мене, який, вивчивши ідеологію дуальної освіти в канадських університетах, ще в 1991 році з дозволу Мінвузу УРСР втілив в життя у нашому навчальному закладі систему дуальної освіти, яка з 2020 року згідно з постановою Кабміну стане домінуючою у вищій освіті України, чи за Грабка, який цю систему два роки тому демонтував і перевів університет на загальноприйнятий у нашій державі тривіальний двосеместровий варіант надання вищої освіти, не обтяжений ідеологією дуальності та набуттям робочої кваліфікації, корельованої з майбутньою інженерною, і робочими триместрами, необхідними для реалізації цієї ідеології.

І, знову ж таки, мені цікаво було б дізнатись, за кого колектив університету у 2020 році проголосував би – за мене, який збудував з нуля три житлові будинки, а ще один перебудував з гуртожитку, завдяки чому працівники університету отримали безоплатно 250 квартир, чи за Грабка, який не збудував за увесь час своєї ректорської каденції жодної квартири для працівників.

Ну і, звичайно ж, цікаво було б дізнатись, за кого колектив університету у 2020 році проголосував би – за мене, який, отримавши у спадок від попереднього ректора збудований лише на 75% корпус факультету електроенергетики та електромеханіки, добудував цей корпус і увів в експлуатацію, чи за Грабка, який у цьому корпусі віддав 25% площ в оренду освітній організації, підпорядкованій місцевій адміністрації, для чого прибрав з 4-го поверху усі кафедри та навчальні аудиторії, переселивши їх на площі, котрі належали іншим кафедрам від дня їх поселення на ці площі у 1991 році.

Цікаво мені було б дізнатись і про те, врахував би колектив університету у 2020 році при голосуванні, що я з нуля побудував корпус факультету комп’ютерних систему управління і автоматики та корпус факультету конструювання радіоапаратури, а Грабко не побудував нічого.

І, мабуть, у цьому ж фрагменті роздумів доцільно поцікавитись, чи врахував би колектив університету при голосуванні у 2020 році те, що я підписав угоду і реалізував разом з приватним підприємцем спільний проєкт, завдяки якому на території університету було побудовано льодовий палац майже на 1500 квадратних метрів льодової поверхні, в якому студенти і викладачі протягом року щодня до обіду мали право безкоштовно кататись на ковзанах, а після обіду підприємець надавав платні послуги усім бажаючим покататись та хокейним командам і секціям фігурного катання для тренувань і змагань, а Грабко цю угоду розірвав і змусив підприємця льодовий палац демонтувати, із-за чого зараз на території університету ми маємо руїни від цього палацу, із-за яких міська влада поклала око на земельну ділянку під руїнами і тисне на керівництво університету, аби воно «порадило» Конференції трудового колективу проголосувати за передачу цієї земельної ділянки у комунальну власність для будівництва на ній на комерційних засадах житлових будинків.

А ще цікаво було б дізнатись, за кого колектив університету у 2020 році проголосував би – за мене, який так організував роботу студентської їдальні, що ціни в ній були найнижчими у порівнянні зі студентськими їдальнями інших університетів України при гарній якості страв, чи за Грабка, який віддав студентську їдальню в оренду двом приватним підприємцям, і тепер вони правлять у цій їдальні ціновий і асортиментний
«бал».

Ну і, звичайно ж, цікаво було б дізнатись кого колектив підтримав би у 2020 році – мене, який був ініціатором створення системи щомісячних премій і надбавок членам колективу за високі досягнення у праці, за особливо важливу роботу і за розширені обсяги, а також запровадив колегіальність в прийнятті рішень з цих питань, яка супроводжувалась високим рівнем гласності, чи Грабка, який цю систему ліквідував, як ліквідував він і створену мною систему відшкодування витрат, що супроводжують процеси захисту, усім, хто захищав дисертації кандидата чи доктора наук.

Цікаво було б також дізнатись, за кого колектив проголосував би у 2020 році – за мене, під час ректорства якого угоди про співпрацю підписувались з Асоціацією університетів і коледжів Канади і США, яка визнала дипломи ВНТУ такими, що відповідають вимогам цієї Асоціації, та з такими європейськими університетами як Датський технічний університет із Копенгагена та Лундський університет і університет міста Євле із Швеції, а також Дрезденський технічний університет із Німеччини і цілий ряд інших університетів із таких розвинених країн Європи, як Франція, Італія і Португалія, чи за Грабка, який практикує в основному підписання угод з університетами Польщі про подвійний диплом, завдяки яким наші випускники бакалаврату їдуть до польських університетів за дипломами магістрів, роблячи безлюдними наші лави претендентів на вступ до аспірантури, оскільки до Польщі їдуть за подвійними дипломами саме найздібніші наші випускники бакалаврату, які після отримання польських магістерських дипломів назад до України уже не повертаються.

А ще цікаво, кому більше голосів би дісталось на виборах ректора у 2020 році – мені, за ректорства якого кількість іноземних студентів у ВНТУ ніколи не була меншою кількох сотень, чи Грабку, за ректорства якого іноземних студентів у нашому університеті стало менше сотні.

Тож, завершуючи цей, далеко не повний перелік співставлень того, що було у ВНТУ за мого ректорства, з тим, що маємо за 9 місяців до завершення 10-річного терміну ректорства професора Грабка, я ще раз констатую, що мені дуже шкода, що у 2020 році не вдасться знову позмагатись нам з Грабком на ректорському ристалищі, аби з’ясувати нарешті достеменно, який ступінь впливу заступника міністра Суліми був на результати виборів ректора ВНТУ у 2010 році.

До речі, може комусь буде цікавою і така інформація – мій «гнобитель» Євген Суліма, котрий в статусі першого заступника міністра вимагав у 2010 році від делегатів Конференції трудового колективу ВНТУ, щоб вони на виборах ректора не віддавали свої голоси мені, після падіння режиму Януковича, подавшись до Москви, станом на сьогодні «доріс» там лише до посади доцента московського університету, а його колишній повелитель – міністр освіти Дмитро Табачник, який від кримінального переслідування в 2014 році втік до Ізраїлю, там не прижився і нині вирощує у Криму на кількох фермах велику рогату худобу, намагаючись забезпечити кримчан молоком.

Ну а тепер я перейду до передноворічних роздумів навколо третьої реперної точки, яку я сформулював як «рівень підтримки зсередини і ззовні».

Цілком зрозуміло, що я не можу розраховувати на виборах ректора у 2020 році на підтримку нинішнього ректора, професора Грабка, уже хоча б тому, що після перемоги на виборах ректора у 2010 році він не надав мені статусу радника ректора, хоч така можливість була прописана у тоді діючому Законі України про вищу освіту, а тому він розуміє, що і я маю моральне право в разі перемоги на виборах ректора у 2020 році і йому не надати статус радника ректора, у той час, як після перемоги будь-якого іншого претендента, він на отримання такого статусу може розраховувати.

Тож Грабко, скоріш за все, буде підтримувати під час ректорських перегонів 2020 року когось із інших претендентів на посаду ректора, яких, судячи по виборах 2015 року, буде чимало.

Скоріш за все, на цих виборах я не зможу розраховувати і на підтримку нашої міністерки Ганни Новосад, яка в роки обіймання посади міністра освіти і науки Сергієм Квітом працювала його радником, і яка навряд чи позитивно оцінювала тодішню мою фейсбучну критику свого шефа. Але, я сподіваюсь, що на відміну від Дмитра Табачника, вона у 2020 році не посилатиме на вибори до ВНТУ свого першого заступника з наказом не допустити мого обрання ректором, а за появу на виборах її заступника з вищої освіти Єгора Стадного я не переживаю, оскільки у його бутність керівником СЕDОS мені довелось з ним разом попрацювати над одним із завдань міжнародного дослідницького проекту, і він знає, що я і досліджувати вмію і вчасно результати цих досліджень надаю, а тому мені можна довірити і більш складну та відповідальну роботу.

Я думаю, що і Вінницький міський голова Моргунов теж буде орієнтуватись не на мене, який протистоїть його потугам по відчуженню частини університетської землі в комунальну власність, а на іншого претендента, розраховуючи на те, що з цим іншим буде легше домовитись про позитивне для міської влади вирішення земельного питання.

Ну і звичайно ж, мені не слід розраховувати на підтримку, принаймні у першому турі виборів, тих колег, котрі є друзями когось із інших претендентів на ректорську посаду.

Але я впевнений у тому, що тих членів колективу, які мене підтримають на виборах ректора у 2020 році, буде більше ніж тих, хто виступатиме проти, оскільки окрім того списку досягнень, отриманих під час роботи у минулому на посаді ректора, є у мене і ще одна беззаперечна перевага перед іншими претендентами на ректорське крісло, адже лише я в нашому університеті за час роботи в ньому, починаючи з 1971 року, встиг попрацювати майже на всіх факультетах, а тому, як ніхто інший з майбутніх претендентів на посаду ректора, розуміюсь на проблемах, які постають перед кожною кафедрою і кожною спеціальністю.

Я нагадаю, що після закінчення аспірантури за спеціальністю «Теорія автоматичного керування» у Криворізькому гірничорудному інституті і приїзду із Кривого Рогу до Вінниці у 1971 році для роботи у Вінницькому філіалі КПІ, я перших два роки працював на факультеті радіоелектроніки, викладаючи «Радіоавтоматику» та «Електротехнічні пристрої радіосистем», потім шість років відпрацював на факультеті автоматики та обчислювальної техніки (нині це два окремі факультети – факультет комп’ютерних систем управління і автоматики та факультет інформаційних технологій і комп’ютерної інженерії), викладаючи «Теорію автоматичного керування», «Математичні основи кібернетики» та загальний курс «Вищої математики», потім вісім років відпрацював на факультеті електроенергетики, викладаючи дисципліни «Математичні основи енергетики», «Електричні системи і мережі» та «Спеціальні питання енергосистем» та упродовж 6 років завідуючи кафедрою електричних систем. Потім було два з половиною роки роботи в Мінвузі УРСР керівником одного з найбільших підрозділів, потім повернення до Вінниці після конкурсного обрання на посаду ректора і погодинне викладання спецкурсів у тому числі і в Інституті екології та екологічної кібернетики, який тоді стрімко набирав оберти і обсяги, а також набуття кваліфікації менеджера з позицій ректора закладу вищої освіти, що успішно розвивався, та наукового керівника двох аспірантів, що спеціалізувались на моделюванні економічних процесів і успішно захистили дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук в КНЕУ і ХНУ. Тож, як бачите, шановні читачі, що із семи нинішніх факультетів і одного інституту я, як викладач і управлінець, був тісно пов’язаний із шістьма з них. Але, як вчений, який нині разом з аспірантами займається дослідженнями в галузі електромобілебудування та розроблення законів оптимального руху електромобілів, я причетний і до проблем, що досліджуються на стику спеціальностей як факультету електроенергетики та електромеханіки, так і факультету машинобудування. Ну а причетність до спеціальностей факультету будівництва у мене теж є, оскільки після закінчення школи у 1960 році я по комсомольській путівці поїхав на новобудови Кривбасу, де спочатку працював бетоняром на будівництві другої черги Південного гірничозбагачувального комбінату, потім монтажником-верхолазом на будівництві аглофабрики Ново-Криворізького гірничозбагачувального комбінату, а потім – після закінчення вечірніх курсів електрозварювальників – на будівництві цеха «Блумінг-2» заводу «Криворіжсталь» працював електроприхватчиком на висотному монтажі стальних конструкцій – тож, як бачите, і спеціальності будівельного факультету мені відомі не лише по підручниках.

Ну і наостанок, в разі обрання мене у 2020 році на посаду ректора ВНТУ я підписуватиму контракт з міністром не на 5, а лише на 4 роки. Це обумовлено тим, що для мене у студентські та аспірантські роки у Криворізькому гірничорудному інституті 10 років поспіль 95 квартал у Кривому Розі був тією територією, на якій я бував щодня, оскільки саме на 95 кварталі я завжди сідав на тролейбус для того, щоб дістатись зі студентського гуртожитку, в якому проживав, до навчальних корпусів КГРІ та інститутських спортивних майданчиків, більшість із яких була розміщена в центрі міста, та виходив з тролейбуса на цьому ж 95 кварталі, повертаючись назад у гуртожиток. Тож для мене команда 95-го кварталу, яка прийшла нині до влади, є рідною, особливо ще й з огляду на те, що в аспірантські роки я, заміщаючи викладачів, частенько проводив лабораторні роботи в групі, в якій навчався Олександр Зеленський – батько нинішнього президента України, а дружина нинішнього президента України Олена Зеленська теж закінчила університет, який є правонаступником моєї альма-матер КГРІ. А тому після оголошення Володимиром Зеленським, що він буде брати участь в президентських виборах, у мене сумнівів за кого голосувати не було – лише за Зеленського і його політичну силу, які до того, що були земляками, ще й подавали надію на привнесення позитивних змін у нашій державі. І оскільки Володимир Зеленський оголосив, що він буде працювати Президентом України лише один 5-річний термін, а я обираюсь на посаду ректора ВНТУ на рік пізніше, то, аби синхронізувати себе з президентом, я буду працювати ректором лише 4 роки, аби після приходу до влади якогось наступника Зеленського і у ВНТУ відкрити дорогу для приходу до влади в університеті людини, яка синхронізуватиме свою роботу з діями уряду, призначеного цим наступником Зеленського.

Ось на цьому у своїх передноворічних роздумах я поставлю крапку, а усіх своїх читачів я вітаю з Новим Роком, що невідворотно наступає, і бажаю у 2020 році усім добра в усіх його проєкціях!