Я звик довіряти матеріалам, які друкуються у «Дзеркалі тижня», але публікація рейтингу 200 найкращих вищих навчальних закладів України, із посиланням на розрахунки, зроблені нікому не відомими в системі української вищої освіти співробітниками кафедри ЮНЕСКО Національного технічного університету «КПІ», мене вельми здивувала. Адже і саму рейтингову таблицю «Топ-200 Україна», і методику, за якою вона складена, і твердження про спосіб отримання інформації — інакше як симбіозом невігластва та упередженості назвати не можна. Для аргументації такої різкої оцінки порівняю показники трьох ВНЗ — Вінницького фінансово-економічного університету (ВФЕУ), що посідає 63-тє місце у цьому рейтингу, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (ВДПУ) — 105-те місце — та Вінницького національного технічного університету (ВНТУ) — 118-те місце.

ВНТУ і ВДПУ мають приблизно однакову кількість студентів із тією лише різницею, що у ВНТУ на кілька сотень більше студентів стаціонару, а у ВДПУ на стільки ж більше заочників. Тож і чисельність професорсько-викладацького складу ці два університети мають приблизно однакову — близько 500 осіб. Але у ВНТУ докторів наук більше ніж 50, а у ВДПУ — менше ніж 50, а кандидатів наук у ВНТУ більше ніж 300, а у ВДПУ менше ніж 300. Академіків та членкорів НАНУ та лауреатів Державних премій України ні у ВНТУ, ні у ВДПУ немає. Крім того, ВНТУ має 5 спеціалізованих вчених рад із захисту кандидатських та докторських дисертацій за 12 науковими спеціальностями, а ВДПУ має тільки одну спеціалізовану вчену раду із захисту лише кандидатських дисертацій за двома спеціальностями. Заслуговує, певно, на увагу і те, що ВНТУ видає 5 наукових журналів, які входять до переліку ВАК України, а ВДПУ видає лише один збірник праць із періодичністю виходу у світ — кілька разів на рік. Із наведеного переліку, який охоплює всі критерії запропонованої кафедрою ЮНЕСКО НТУУ «КПІ» методики визначення рейтингу за напрямом «Якість науково-педагогічного потенціалу», логічно випливає, що ВНТУ повинен був би мати за цим напрямом значення сумарного індикатора суттєво більше, ніж ВДПУ. Але подивімося на рейтингову таблицю «Топ-200 Україна» — і побачимо, що у ВНТУ оцінка цього сумарного індикатора становить лише 1,42, тим часом у ВДПУ — 1,85, тобто на 30% вище. Інакше як абсурдом назвати це не можна.

Цікаво що, у ВФЕУ, який посів 63-ю сходинку у рейтингу і який взагалі не має жодної спецради із захисту бодай кандидатських дисертацій, не має аспірантури і може похвалитися лише кількома докторами наук глибоко пенсійного віку, сумарний індикатор «Якості науково-педагогічного потенціалу» дорівнює 1,05%, тобто, він є ниж­чим від того, який має ВНТУ, лише на 26%.

До речі, такого університету, як ВФЕУ, до минулого року взагалі не було на карті України. За тією ж адресою, за якою у 2006 році з’явився ВФЕУ, значиться Вінницький інститут регіональної економіки і управління (ВІРЕУ), який було створено десять років тому із залученням переважно викладачів пенсійного віку з інших закладів освіти і який теж зберігся, але записаний за іншою адресою. Цікаво, мабуть, і те, що всі науково-педагогічні кадри ВФЕУ одночасно є і працівниками ВІРЕУ. І навіть ректором і у ВФЕУ, і у ВІРЕУ є та сама людина — Петро Григорович Білоконний, колишній другий секретар Ленінського райкому КПУ міста Вінниці. До речі, за всю свою багаторічну роботу в системі вищої освіти я вперше побачив у довіднику, виданому не якоюсь приватною фірмою, а Міністерством освіти і науки, що та сама людина одночасно є ректором двох вищих навчальних закладів, і це ні в кого з міністерства не викликає подиву.

У Вінниці менеджерів-економістів готують близько десяти дер­жавних і приватних вищих навчальних закладів, зокрема і ВНТУ. І мені відомо, що студентами ВФЕУ стають лише ті абітурієнти, які не пройшли за конкурсом до ВНТУ не тільки на державну форму навчання, а й на навчання за контрактом. Тож мене дуже дивує той факт, що сумарний індикатор за критерієм «Якість навчання» у ВФЕУ становить 5,90, тоді як його значення у ВНТУ, визначене за цією ж рейтинговою методикою, дорівнює лише 2,73, тобто є вдвічі меншим.

Із викладеного вище легко побачити всю недолугість та упередженість визначеного кафедрою ЮНЕСКО НТУУ «КПІ» рейтингу ВНЗ України.

Ще кілька слів стосовно об’єктивності методики визначення рейтингу ВНЗ.

Абсурдною є формула визначення індикатора якості навчання, в якій у чисельнику стоїть кількість магістрів, а у знаменнику сума бакалаврів та спеціалістів. У ВНТУ, наприклад, до магістратури набирають лише відмінників бакалаврату, що становить лише 15—20%. А за запропонованою формулою виходить, що ті ВНЗ, які зараховують до магістратури всіх бакалаврів підряд — навіть тих, які й бакалаврські дипломи отримали з натугою, мають показник індикатора якості вищий. Уже однієї цієї формули для визначення індикатора якості навчання достатньо, аби укладачам методики поставити незадовільну оцінку.

На вступних іспитах до ВНЗ, якщо абітурієнт хоча б з одного предмета отримав незадовільну оцінку — він не допускається до конкурсу і вибуває з конкурсних змагань. А подивіться на рейтинг ВНЗ «Топ-200 Україна». До нього ввійшли 59 університетів, які мають нулі за критерієм «Міжнародне визнання», причому деяким із них надано досить високі місця у рейтинговій таблиці — наприклад, Київський університет права НАН України посів 10-те місце. Це знову ж таки за межами логіки і просто здорового глузду навіть у рамках запропонованої методики.

А подивімося на індикатори «Міжнародного визнання». Членство в Європейській асоціації університетів, до якої входить НТУУ «КПІ» і лише європейські університети, оцінюється рейтинговими балами, а членство у Всесвітній асоціації університетів IUA, до якої входить ВНТУ і 7 американських університетів, які за міжнародними стандартами зараховані до світової десятки найкращих, не має оцінки. Не приносить балів і членство у Всесвітній асоціації винахідницьких організацій IFIA, до якої входить від України лише ВНТУ, вчені якого за 12 років привезли з виставок винаходів, що проводяться цією асоціацією щороку в різних містах Європи і Америки, більше золотих та срібних медалей, ніж українські команди з літніх та зимових спортивних олімпіад за цей же період. Звертаю увагу на те, що спортсменам дають за ці медалі ордени, а нашому університету відмовляють навіть у рейтингових балах! А між іншим, прапор України на цих виставках піднімають щоразу лише тому, що в них беруть участь учені з ВНТУ. Але, ще раз наголошую, балів за методикою кафедри ЮНЕСКО НТУУ «КПІ» це не додає.

А це вже прояв упередженості.

Як проявом упередженості є і те, що академіки та членкори НАНУ «приносять бали» університетам, у яких вони працюють, а академіки і членкори галузевих академій наук, таких як педагогічна, юридична, медична, аграрна і мистецька, — ні. Це дискримінує насамперед університети педагогічного, медичного та аграрного профілів, оскільки академіків і членкорів галузевих академій наук у деяких ВНЗ не менше, ніж академіків і членкорів в НТУУ «КПІ». Краще було б цього індикатора, який дає перевагу передусім столичним університетам, не враховувати взагалі.

Перелік критичних зауважень можна було б продовжувати і далі, але гадаю, що й наведеного досить, аби визнати рейтинг ВНЗ «Топ-200 Україна» недолугим та упередженим.