У вівторок 12 червня, переглядаючи увечері газети, я ознайомився зі статтею журналістки Валентини Пустіви у «Вінницькій газеті», яка вийшла під заголовком: «Диплом є — роботу дайте!». У цій статті Валентина Пустіва піднімає важливу проблему працевлаштування випускників вузів. Стаття надихнула мене на висвітлення свого бачення цієї проблеми. Тож я сів за комп’ютер і цього ж вечора написав статтю під назвою, винесеною в заголовок цього розділу. Подаю цю статтю у вигляді, в якому редактор нашого «Імпульсу» Ірина Зянько передала її в редакцію «Вінницької газети»:

(Відгук на статтю Валентини Пустіви:
«Диплом є. Роботу дайте!»)       

Шановна пані Валентино! У Вашій статті «Диплом є. Роботу дайте!», опублікованій у «Вінницькій газеті» за 12 червня, поставлена важлива проблема працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, але, на жаль, акценти в її розв’язанні робляться, в основному, лише на двох аспектах, перший із яких є хибним в принципі, а другий — відволікаючим від суті. Цитую їх із Вашої статті:

1) — «…пошук виходу мусить пролягати через створення спеціальної державної програми. Програма має узгоджувати кількість випускників тієї чи іншої спеціальності з потребами ринку праці.»

2) — «А тим часом кожен випускник вирішує проблему працевлаштування самотужки. І не завжди при цьому може звернутись до служби зайнятості, адже в багатьох випадках перед отриманням диплома студента просто примушують принести довідку про те, що його бере на роботу така-то фірма чи таке-то підприємство. І нікого не цікавить, що чимало таких довідок просто фіктивні.»

Я дозволю собі висловити дещо іншу точку зору на ці аспекти.

Спочатку стосовно програми узгодження кількості випускників з тієї чи іншої спеціальності з потребами ринку праці.

Таку узгоджену програму ми уже мали — коли Україна перебувала у складі Радянського Союзу. Тоді дійсно випускали з кожної спеціальності у вузах стільки фахівців, скільки відповідних фахових місць могло надати народне господарство країни. Тож і відмінник навчання, і «хорошист», і «трієчник», і навіть той, хто під час кожної екзаменаційної сесії та після неї протягом місяця робив по дві-три «ходки» за трійкою — усі по закінченню вузу державою працевлаштовувались на фахові місця та отримували пільги молодого спеціаліста. І ці випускники-«трієчники», яких була переважна більшість в кожному випуску з вузів, перетворювали в «трієчників» по якості продукції і ті підприємства та організації, технологами, менеджерами чи конструкторами в яких вони ставали. А ми усі з вами — від сторожа до секретаря обкому — намагались дістати імпортні костюми, туфлі чи автомобілі, оскільки нікому із тих, у кого був блат чи статки, не хотілось використовувати вітчизняну неякісну продукцію.

А якісну продукцію без конкурентного середовища ще ніде і нікому у світі не вдавалося випускати. Тож, якщо ми хочемо випускати високоякісну вітчизняну продукцію, ми просто зобов’язані створювати конкурентне середовище на ринку праці. А конкуренція на ринку праці в принципі можлива лише за умови, що кількість фахівців з кожної спеціальності буде суттєво більшою кількості фахових місць. Лише у цьому випадку «трієчники» не попадуть на фахові місця на підприємствах і в організаціях і не перетворять їх на джерела неякісної, а тому нікому не потрібної продукції.

Але є і ще одна причина того, щоб кількість випускників вузів була більшою кількості вакантних фахових місць. Ця причина полягає у тому, що половиною випускників вузів є жінки, котрі, вийшовши заміж та ставши матерями, починають брати відпустки по догляду за дітьми — хто на рік, хто на три роки, а хто і на усі шість. І у ці роки на їхні місця теж повинні прийти фахівці. А звідки ж вони візьмуться, якщо вузи не будуть їх випускати у кількостях, більших, ніж того вимагає узгоджений план?

Ось чому у вищих навчальних закладах, як західних, так і східних країн з ринковою економікою немає такої звітної координати як працевлаштування випускників. Біля кожного із цих вузів є приватні фірми, які займаються посередництвом між випускниками та підприємствами, підшукуючи одним місця роботи, а іншим талановитих випускників. І, оскільки Україна теж будує ринкову економіку і хоче увійти до європейської спільноти розвинених країн, то їй теж доведеться створювати конкурентне середовище на ринку праці, тобто, випускати фахівців з кожної спеціальності більше, ніж вона має фахових місць роботи для них.

Закономірно постає запитання: «А що ж робити тим, які виявились аутсайдерами на ринку праці за одержаними у вузах спеціальностями?»

Відповідь проста — перекваліфіковуватись і намагатись реалізувати себе в іншому фаховому напрямку, добре подумавши перед його вибором. А, маючи вищу освіту в певному напрямку і досвід не реалізації себе у ньому, набагато легше отримати її і реалізувати себе у іншому напрямку у порівнянні з вибором після закінчення середньої школи. Це добре розуміють японці, які поставили за державну мету дати вищу освіту усім випускникам середньої школи.

Сьогодні із усіх владних кабінетів можна почути заклики скорочувати у вузах підготовку економістів, менеджерів та юристів, оскільки народне господарство України такої кількості фахівців з вищою освітою у цих напрямках не потребує.

На мій погляд, це хибна теза, оскільки чим більше людей в Україні будуть володіти глибокими економічними і юридичними знаннями, тим швидше ми створимо потужний середній клас, успішний як у приватному бізнесі, так і в захисті своїх конституційних прав, тобто, тим скоріше ми побудуємо в Україні громадянське суспільство і тим швидше європейська спільнота країн прийме нас до свого союзу. Тож нехай усі, хто має таку можливість, навчаються економіці і юриспруденції, незалежно від того, будуть вони потім працювати у народному господарстві саме за цим фахом чи ні — ці знання їм не зашкодять, за якою спеціальністю вони потім не працювали б.

А тепер я перейду до аналізу другого аспекту Вашої статті, пані Валентино, присвяченого примушуванню студентів перед захистом дипломів нести довідки від організацій, бажаючих їх взяти на роботу.

На жаль, від радянських часів і по-сьогодні у звітах вузів до міністерства така не ринкова координата, як працевлаштування випускників, має місце. Тож вузи зобов’язані усіх тих, хто навчався за державним замовленням, розподілити на фахові місця ще до захисту дипломних проектів. В противному разі міністерство цим вузам зменшуватиме план прийому на величину не розподілу, яка визначається по кількості виданих вузом дозволів на вільне працевлаштування. Тож вузи пошуком вакантних фахових місць на підприємствах і в організаціях, на які можна було б розподілити випускників, займаються, хоча, погодьтесь, це зовсім не їхня функція. І знаходять ці місця. Наприклад, очолюваний мною ВНТУ перед кожним випуском має їх в межах України у півтора рази більше, ніж випускників. Але майже усі випускники-вінничани і більшість випускників, які вступили до ВНТУ із інших населених пунктів області, категорично не бажають їхати на роботу за межі Вінниці. І для того, щоб не їхати за розподілом в інше місто чи селище міського типу, несуть нам заявки від вінницьких підприємств і організацій, в яких ці підприємства і організації «слізно» просять адміністрацію ВНТУ розподілити саме до них того чи іншого нашого випускника. Отримавши такі заявки, ми попереджаємо майбутніх випускників, що в разі, якщо заявки фіктивні і від них потім відмовляться, то дозвіл на вільне працевлаштування ми їм все-одно не дамо, а запропонуємо перерозподіл на інші місця, але за межами Вінниці. Тож Ваші твердження, пані Валентино, що «студента просто примушують принести довідку» та «І нікого не цікавить, що чимало таких довідок просто фіктивні» є хибними, оскільки, принаймні, у ВНТУ, по-перше, ніхто ніколи нікого не примушує нести ці довідки, а по-друге, ми, як і Ви, апріорі не віримо у те, що за усіма цими довідками стоять реальні вакансії, але не взяти їх до уваги при розподілі згідно з нормативними документами не маємо права.

Пам’ятаєте, пані Валентино, у нас з Вами уже була полеміка на цю тему років з десять тому. Тоді Вам поскаржилася одна наша випускниця за спеціальністю «Електричні станції», що адміністрація університету не дає їй дозволу на вільне працевлаштування у Вінниці, а вона в іншу місцевість не може їхати, оскільки у неї хвора мати, за якою потрібен догляд. Але, по-перше, не такою уже й безпомічною у неї була тоді мати, а по-друге, доглядати за нею було кому, оскільки батько цієї випускниці був здоровим і успішним бізнесменом і кидати свою дружину не збирався, але, як і матері випускниці, йому теж хотілося, щоб люба доця була біля них, а не їхала працювати кудись на електричну станцію. Але ж, вступаючи до нашого вузу на спеціальність «Електричні станції», ця дівчина і її батьки добре усвідомлювали, що працювати за спеціальністю потім потрібно буде не у Вінниці, тому що у нашому місті крім невеличкої Сабаровської ГЕС, яку обслуговують менше десятка фахівців, інших електростанцій немає. Однак гору при вступі взяло те, що конкурси на цю спеціальність були менші, а працювати за нею ця дівчина не збиралась ніколи. І таких, на жаль, серед наших студентів є немало і сьогодні.

Який же я бачу вихід із подібних ситуацій?

Він дуже простий і ефективний — необхідно батькам виховувати у своїх дітей почуття незалежності від батьків, самостійності в прийнятті рішень і відповідальності за ці рішення. Як приклад — після закінчення сільської школи я за власним бажанням спочатку пішов працювати у сусідній район на Жашківський цукровий завод, а через кілька місяців всупереч побажанням батьків поїхав по комсомольській путівці на новобудови Кривого Рогу. А через 11 років, після закінчення у Кривому Розі вузу і аспірантури, маючи дружину-криворожанку, поїхав за розподілом до Вінниці. І сьогодні я не шкодую за жодним своїм, прийнятим у попередні роки, рішенням.

А Ви, пані Валентино, подивіться сьогодні на наших абітурієнтів — майже кожного з них веде за руку до приймальної комісії мама. І мама, рідше, батько, розпитують працівників приймальної комісії про спеціальності і конкурси та приймають рішення за якою із них їхній дитині вчитись. А їхні чада при цьому безучасно сидять і розглядають або стелю або хмари у небі за вікном. І ці ж мами потім добувають своїм уже дорослим чадам перед випуском з вузу фіктивні довідки про майбутнє працевлаштування, аби вони не відривалися від їхнього подолу. Інфантильність молодого покоління, прищеплена батьками з дитинства — ось в чому трагедія. Ось з чим треба боротись!

Проблема не в перевиробництві молодих фахівців, не у недостачі фахових робочих місць для них і не у фіктивних довідках. Проблема у вихованні у батьків здатності виховувати своїх дітей незалежними, ініціативними, готовими до зміни місця проживання і профілю роботи. Розв’яжемо цю проблему — легко вирішимо і усі проблеми, пов’язані з працевлаштуванням випускників вузів.

З повагою —
ректор ВНТУ, докт. техн. наук,
професор, академік АПНУ                 Б. І. Мокін

Рішенням ректорату у понеділок 18 червня цю статтю було рекомендовано до друку і в червневому числі нашого університетського часопису «Імпульс»

Постскриптум: уже у вівторок 19 червня ця моя стаття з’явилася на сторінках «Вінницької газети» у рубриці, котру веде Валентина Пустіва, а у четвер 21 червня стаття з’явилася і на сторінках університетського «Імпульсу». До речі, в «Імпульсі» поряд з нею розмістилась і моя стаття «Рейтингове ранжування університетів як різновид інформаційно-іміджевого рейдерства», котру я теж розмістив в університетському щомісячнику, оскільки, на мій погляд, дуже малою є імовірність того, що цей матеріал буде опубліковано колись в «Дзеркалі тижня» чи «Освіті України», куди я його раніше надіслав. Аби ознайомити з обома цими статтями керівників міністерства — міністра Ніколаєнка, першого заступника міністра Жебровського, заступника міністра з вищої освіти Шинкарука, директора департаменту вищої освіти Болюбаша та директора кадрового департаменту Омельченка, я передав кожному з них по примірнику «Імпульсу», в якому вони надруковані.