У четвер 20 березня 2008 року відбулися Загальні збори Академії педагогічних наук України, на яких зі звітною доповіддю про результати наукових досліджень, виконаних науковцями академії у 2007 році, виступив Президент АПНУ академік НАНУ і АПНУ Василь Кремень.

Збори проходили у пленарному режимі з 10-ї години ранку і до 13 години пополудні, а потім — з 16 години дня до 18 години вечора в актовому залі Інституту педагогіки АПНУ.

А в проміжку між цими відрізками часу, після обіду протягом двох годин, академіки і член-кореспонденти АПНУ обговорювали доповідь президента академії у відділеннях.

Я теж взяв участь в обговоренні доповіді Президента АПНУ Василя Кременя на пленарному засіданні. Мій виступ прозвучав так:

Шановні колеги!

Свій виступ я хочу почати з визнання значимості наукового доробку науковців нашої академії, глибокий аналіз якого зроблено у звітній доповіді Президента академії Василя Григоровича Кременя.

Плануючи виступати в обговоренні доповіді президента академії, я збирався аналізувати проблему дистанційного навчання, але під впливом роздумів Василя Григоровича про інтелігенцію, опублікованих в останньому числі щотижневика «Дзеркало тижня», вирішив, що зобов’язаний ще раз повернутись до проблеми зовнішнього незалежного оцінювання якості знань випускників шкіл, хоча і розумію, що цим викличу невдоволення міністра освіти, який закликав ректорів відмовитись від критичних оцінок цього оцінювання і думати лише про те, як краще виконати відповідний указ президента. І, як ректор університету, я буду виконувати указ президента про прийом на перший курс виключно лише за сертифікатами зовнішнього незалежного оцінювання знань абiтурієнтів, але як академік Академії педагогічних наук України я дозволю собі висловити ще кілька зауважень стосовно нинішніх підходів до проведення цього оцінювання. Причому, я не буду повторювати жодного з аргументів, які опубліковані в моїй останній історико-публіцистичній книзі «Вибірковий і, звичайно ж, тенденційний літопис» та в статті, що вийшла з приводу зовнішнього незалежного оцінювання якості знань уже у цьому році в щотижневику «Дзеркало тижня», а спробую критично проаналізувати три міфи, якими супроводжуються публікації прихильників такого способу оцінювання якості знань випускників шкіл і прийому до вищих навчальних закладів за його результатами.

Міф перший. Ми зобов’язані ввести в Україні зовнішнє незалежне оцінювання знань випускників шкіл і прийом до вищих навчальних закладів за його результатами тому, що так робиться в усіх країнах цивілізованого світу, а у США так роблять уже більше ста років, тож не гоже нашій державі від них відставати.

Але ті, хто наводить цю тезу, забувають що у тих же США кожна школа сама собі встановлює перелік навчальних дисциплін і обсяги їх вивчення, а тому навіть відмінники не всякої школи, після її закінчення, за рахунок отриманих базових знань були спроможними продовжувати далі навчання в коледжах і університетах. І саме університети в США багато років тому виступили ініціаторами запровадження такого зовнішнього, по відношенню до шкіл, незалежного оцінювання знань випускників, і саме університетські професори розробили відповідні тести для центрів зовнішнього незалежного оцінювання якості знань та встановили такі пороги для цих оцінок, не взяття яких свідчить про неготовність випускника школи до отримання вищої світи. І якщо випускники-відмінники якоїсь школи виявлялись не здатними взяти встановлені в центрах оцінювання пороги, то ця школа аби не втратити бажаючих у ній навчатись змушена була вносити зміни в свої навчальні плани. Але ж в українських школах не існує проблеми невідповідності переліків навчальних дисциплін та обсягів їх вивчення, оскільки за затвердженими Міністерством освіти і науки України єдиними для усіх шкіл навчальними планами і програмами учні навчаються і на Закарпатті, і у Донецьку, і у Полтаві, і у будь-якій іншій школі нашої держави. І відмінники, якщо вони не «липові», будь-якої української школи візьмуть поріг оцінок при оцінюванні їхніх знань, де б воно не проводилось — у школі, у центрі зовнішнього незалежного оцінювання чи в університеті.

Відрізняється від нашого і підхід до результатів зовнішнього незалежного оцінювання, який має місце, наприклад у США. У цій країні сертифікат зовнішнього незалежного оцiнювання, якщо в ньому стоїть оцінка, вища за встановлений поріг, є лише перепусткою до приймальної комісії, яка приймає рішення про зарахування у студенти після співбесіди з претендентом на зарахування. І не поодинокими є випадки, коли претендент з меншою оцінкою в сертифікаті зараховується, а претенденту з вищою оцінкою відмовляють. Наприклад, у випадку, якщо університет здійснює прийом на електротехнічний напрям підготовки, а претендент, що має вищу оцінку сертифікату з фізики, отримав цю вищу оцінку за рахунок знань з механіки, а претендент, що має нижчу оцінку сертифікату з фізики, демонструє під час співбесіди краще розуміння електротехніки.

Варто відзначити і те, що дуже суттєво відрізняються американські учні та учителі від наших за менталітетом, який у США формується індивідуалізмом католицизму і протестантизму, а у нас колективізмом православ’я. І якщо у нас навіть в кіно в якості позитивних героїв виступають учні, що дають списати сусідам правильну відповідь, і учителі, які підказують правильне рішення своїм учням, то в США аналогічні дії неможливі в принципі, оскільки вони вважаються такими, що принижують гідність, і викликають загальний осуд. Тож у США зовнішнє незалежне оцінювання знань дійсно є абсолютно об’єктивним, а оцінки сертифікатів однозначно відповідають рівню знань кожного індивідуума. Що ж до нашої країни, то яким би суворим не був у нас підбір спостерігачів для зовнішнього незалежного оцінювання якості знань випускників шкіл в центрах тестування, як мінімум половина із них закриватимуть очі на те, що учні будуть підказувати один одному, а ще чверть не зможе спокійно дивитись на те, як учень із-за хвилювання десь не там поставив кому, чи використав тангенс там, де треба було використати синус. І це станеться не тому, що хтось комусь даватиме хабарі, а як наслідок прояву нашого православного менталітету, в якому ідеологія колективної взаємодопомоги вмонтована на генетичному рівні. Тож через рік-два оцінювання знань в наших центрах зовнішнього незалежного тестування за відношенням до нього як тих, кого екзаменують, так і тих, хто екзаменує, нічим не буде відрізнятись від того, що ми маємо сьогодні на випускних екзаменах у наших школах.

Тепер про міф другий. Серед прихильників зовнішнього незалежного оцінювання якості знань дуже популярною є теза про те, що завдяки його застосуванню усі випускники шкіл отримають рівні можливості доступу до вищої освіти. Але про які рівні можливості може йти мова, якщо ті випускники шкіл, які проживають в місті розташування центру тестування, на іспит підуть добре виспавшись, скоштувавши маминого сніданку та скориставшись трамваєм чи тролейбусом, а ті, які проживають у селах та районних центрах, щоб попасти на іспит, змушені будуть вставати о другій годині ночі і кілька годин трястись в «роздовбаному» автобусі, вдихаючи сморід вихлопних газів. Та й уже через рік, коли рівень складності тестових завдань стане відомим репетиторам, яких у обласних містах на два порядки більше, ніж в районних центрах, при цьому ще й вищої кваліфікації, шанси у випускників шкіл райцентрів набрати більше балів при тестуванні, ніж наберуть випускники шкіл обласних міст, стануть мізерними, а у випускників сільських шкіл — нульові. Збільшення ж кількості центрів тестування з метою охопити ними і райцентри наближатиме ситуацію з імовірністю одиниця до нинішньої при набагато більших затратах.

Тепер стосовно міфу третього, що зовнішнє незалежне тестування допоможе найбільш об’єктивно оцінити якість знань випускників. Нами експериментально встановлено, що кількість угаданих інтуїтивно правильних відповідей на поставлені запитання навіть у відсутності знань підпорядкована нормальному закону, причому в межах «мінус сігма» «плюс сігма» в околі математичного очікування розміщується 67 % вгаданих правильних відповідей, тобто, маємо гаусів закон розподілу в чистому вигляді. Тож можна стверджувати, що при 12-бальній системі оцінок довіряти можна лише оцінкам від 0 до 3 та від 9 до 12. Що ж стосується найбільш вірогідного масиву оцінок від 4 до 8, то в них випадкова складова буде настільки значимою, що застосовувати до них термін «об’єктивні» з наукової точки зору є некоректно.

Однак, незважаючи на розвінчання цих трьох міфів та на усі ті інші аргументи, які я навів у своїх попередніх публікаціях, завершити свій виступ я хочу на мажорній ноті — я абсолютно упевнений у тому, що зовнішня незалежна оцінка якості знань випускників і їх зарахування у студенти за результатами цього оцінювання у нашій країні приживеться. І запорука цьому — дві причини, першою із яких є те, що цю ідею підтримує наш Президент Віктор Андрійович Ющенко, а усе те, що він активно втілює у життя завжди стає необоротним. А другою причиною стане підтримка ідеї ректорами університетів, яким завдяки їй не доведеться більше під час прийомної кампанії відключати телефони і ховатись від начальства та знайомих, які за кілька днів завершуватимуть прийом на перший курс і отримають можливість, як усі нормальні люди, йти у відпустку і відпочивати влітку. Тож нашим академікам, які разом з Олександром Івановичем Ляшенком стояли біля витоків створення системи зовнішнього незалежного оцінювання якості знань випускників шкіл, необхідно активніше включитись в процедуру очищення цієї ідеї від різноманітних недоліків, частину із яких я висвітлив у своїх попередніх публікаціях та у сьогоднішньому виступі.

Дякую за увагу.

Мої перестороги академічна спільнота, що зібралася у залі, в основному сприйняла схвально за виключенням академіка Володимира Пріснякова, який після мене виступив з критикою на мою адресу, з приводу мого критичного відношення до ідеї зовнішньої незалежної оцінки якості знань випускників шкіл. Але мені до того, що академік Прісняков завжди виступає у протифазі зі мною, не звикати. Ще коли я був народним депутатом України і виступав з критикою на адресу спочатку прем’єр-міністра, а потім уже і Президента України Леоніда Кучми, академік Прісняков — тоді ще ректор Дніпропетровського національного університету, який закінчували у свій час паралельно і Прісняков і Кучма, критикував мене за мою критичну позицію відносно Леоніда Кучми. А коли з подачі прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка міністр освіти Михайло Згуровський звільнив Володимира Пріснякова з посади ректора Дніпропетровського національного університету, а Президент Леонід Кучма, до якого по допомогу звернувся Прісняков, йому не допоміг повернутися назад у ректорське крісло, Володимир Прісняков почав різко критикувати президентську діяльність Леоніда Кучми, особливо після того, як останній перестав бути президентом держави. У цей період я, навпаки, уже перейшов в ряди захисників Леоніда Кучми від нападок на нього тих, хто йому співав дифірамби підчас його перебування на посту президента країни.

Сьогодні я піддаю критиці ряд ініціатив нинішнього Президента України Віктора Ющенка, а Володимир Прісняков знаходиться на гребені підтримки усіх починань нашого нинішнього президента. Але, я думаю, що після того, як Віктор Ющенко залишить президентський пост, ми з Прісняковим знову поміняємось ролями — він критикуватиме діяльність Віктора Ющенка на посту Президента України, а я захищатиму останнього від нападок тих, хто йому співав дифірамби під час президентства.

Постскриптум: розвернувши № 57 газети «День» від 28 березня 2008 року на 6-й сторінці, я побачив там під заголовком «Що хорошого можна взяти з американської системи освіти?» виклад інтерв’ю, взятого журналісткою Людмилою Рябоконь у академіка АПНУ Олександра Ляшенка, який щойно повернувся з поїздки до США, де знайомився з американською системою зовнішнього незалежного тестування випускників середніх шкіл і використання його результатів при прийомі до університетів і коледжів.

Олександр Ляшенко є одним із тих, хто стояв біля витоків української системи незалежного оцінювання якості знань випускників шкіл і використання його результатів при прийомі до вищих навчальних закладів, яка з нинішнього року в обов’язковому порядку запроваджується в Україні, і згідно з якою прийом до університетів повинен здійснюватись виключно лише за балами сертифікатів, виданих центрами незалежного тестового оцінювання знань — врахування будь-яких інших факторів нашим президентом держави і нашим міністром освіти оголошено проявом корупції. І моїм виступом на загальних зборах АПНУ, судячи по його репліці, кинутій мені після закінчення виступу, він був явно незадоволений. Тож, яким же було моє здивування, коли я побачив у його інтерв’ю, повне підтвердження того, про що говорив я, аналізуючи перший міф. А тому я вирішив навести на цих сторінках дві досить довгі цитату з цього інтерв’ю. На запитання журналістки: «В чому вбачають цінність тестування американські вчителі й учні?» — Олександр Ляшенко у числі іншого сказав і таке: «…Українські університети хотіли б взяти до себе найталановитіших, найобдарованіших, не замислюючись над тим, чи спроможний навчальний заклад дати цій талановитій дитині те, що їй потрібно для максимального її розвитку. Вони вже пережили стратегію добору до університетів за талановитістю і прийшли до того, що добирають здатних вчитися. Я кажу це тому, що в двох американських університетах ставив одне й те ж запитання: «Уявіть, що я здібний до математики учень, маю вищі результати з тестування SAT і у мене найвищий результат з додаткового предметного тестування. Решта показників — посередні. Чи приймете ви мене до університету?». З’ясувалося, що ні. Адже кожен університет, крім результатів тестування, має набір інших вимог, які також враховуються при вступі до вищого навчального закладу. Це середній бал диплома про освіту, рекомендації вчителів, участь у громадському житті, лідерські здібності тощо. Наприклад, в Університеті штату Меріленд таких показників 26. Цікаво, що лише два з них є кількісними — результати тесту і середній бал диплома. Решта — це есе «Чому ти вступаєш до нашого університету?, характеристики-рекомендації, участь в громадському житті, що для американських дітей є обов’язковим, твої життєві інтереси і таланти тощо. Тобто університети зорієнтовані на добір дітей, які спроможні навчатися з найбільшою користю для себе і, що важливо, для університету» — кінець першої цитати.

Наступним запитанням журналістки було таке: «Ви це питання поставили в двох університетах, яка різниця у відповідях?»

Цитую відповідь Олександра Ляшенка: «Обидва унiверситети відповіли однаково: «Ми вас не приймемо». Я здивувався і запитав: «Чому?». В одному університеті мені сказали: «Ви не поважаєте наш університет і наші вимоги. Крім того, ми не лише готуємо вас як фахівця-математика, але головне — розвиваємо вас як особистість, як громадянина». Тобто при вступі мене оцінювали не як математика, а як особистість, здатну привнести в життя університету свою індивідуальність, бути корисним студентському братству, суспільству загалом. Один із девізів цього університету «А що ти спроможний зробити для нашого університету?» Зрозуміло, що замкнутий на своїй математиці, я сприймаюсь лише як споживач освітніх послуг, а не творець майбутнього життя. От їхній підхід.

У другому університеті мені сказали приблизно те ж: мене не візьмуть з двох обставин. Перша така ж сама, як в першому університеті, — я повинен задовольнити всі їхні вимоги й показники. А по-друге, вони не мають такої потужної математичної школи, яка б дозволила мені задовольнити мої потреби, і запропонували звернутися в ті університети, які мають відповідний науковий потенціал. Адже, крім іншого, вони несуть відповідальність за якість підготовки фахівця. … Інша, ніж у нас в Україні, стратегія добору студентів на навчання мене певним чином здивувала. Перед поїздкою багато фактів про систему освіти США мені були відомі. Але таке живе спілкування з американськими колегами дало змогу поглянути на американську систему освіти зовсім з інших позицій. Насамперед, мене здивувало, що американські університети дуже прискіпливо ставляться до виховної роботи, для них важливо не стільки підготувати спеціаліста, як виявити і розкрити в студенті його потенціал, виявити і врахувати його індивідуальність у його розвитку як майбутнього спеціаліста. Те, що ми втратили останнім часом у наших вищих навчальних закладах» — кінець другої цитати. На завершення постскриптуму лише додам, що до нашого університету останнє речення із інтерв’ю Олександра Ляшенка не стосується — ми нічого не втратили, оскільки, як і у американських університетах, теж дуже багато придiляємо уваги вихованню студентів і випуску зі своїх стін не просто фахівців з вищою технічною освітою, а технічної інтелігенції.