23-го вересня, стартувавши у Вінниці о 5-й годині ранку, о 9-й годині я уже був у Великому залі засідань на 7-му поверсі будівлі Кабінету Міністрів України, де о 10-й годині розпочалося розширене засідання уряду з запрошенням 60 ректорів провідних українських університетів, яке проводила Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, і яке повністю було присвячене проблемам вищої освіти. Тож і основним доповідачем на засідання був Міністр освіти і науки України Іван Вакарчук, який зробив доповідь одразу по усіх восьми винесених на засідання питаннях, які мали таке формулювання:

— Про внесення змін до Закону про вищу освіту (проект Закону України).

— Про затвердження Положення та Критеріїв діяльності дослідницького університету України (проект постанови Кабінету Міністрів України).

— Про затвердження Положення про акредитацію вищих навчальних закладів, напрямів підготовки і спеціальностей у навчальних закладах (проект постанови Кабінету Міністрів України).

— Про внесення змін до Державної цільової науково-технічної та соціальної програми «Наука в університетах» на 2008-2012 роки (проект постанови Кабінету Мінiстрів України).

— Питання стажування аспірантів, докторантів і науково-педагогічних працівників у провідних вищих навчальних закладах та наукових установах в Україні та за кордоном (проект постанови Кабінету Міністрів України).

— Про внесення зміни до переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста (проект постанови Кабінету Міністрів України).

— Про підписання Меморандуму про взаєморозуміння в галузі освіти між Урядом України та Урядом Федеративної Республіки Бразилія (проект розпорядження Кабінету Міністрів України).

— Про підписання Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємне академічне визнання кваліфікацій, що надають доступ до вищої освіти, кваліфікацій вищої освіти та наукових ступенів (проект розпорядження Кабінету Міністрів України).

В обговоренні доповіді міністра освіти і науки взяли участь 11 учасників засідання, із яких 8 ректорів університетів, віце-президент Академії педагогічних наук України Володимир Луговий, міністр юстиції Микола Онищук та народний депутат України Віталій Курило (колишній ректор університету). Кожен виступ коментувала у тій чи іншій мірі Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко.

Першим в обговоренні виступив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який є одночасно Головою спілки ректорів України, Леонід Губерський.

Третім виступив ректор Вінницького національного медичного університету, який є головою Ради ректорів нашого регіону, Василь Мороз. У своєму виступі він акцентував увагу на такому: 1) потрібно відновити профорієнтацію старшокласників в університетських центрах довузівської підготовки, аби вони мали уяву про ту спеціальність, якій хочуть присвятити своє доросле життя; 2) бажано скоротити терміни подачі документів абітурієнтами, аби у такий спосіб зупинити їх намагання вступити одночасно в усі університети держави; 3) потрібно ввести квоти прийому для тих, хто вступає поза конкурсом; оскільки без цього на престижних спеціальностях можуть зникнути розумні студенти; 4) приймаючи нормативні документи вищої школи, необхідно пам’ятати, що Болонський процес — це передусім декларація намірів європейських університетів, розрахована на втілення у життя протягом багатьох років, тож не потрібно вимагати, руйнуючи національні особливості вищої освіти, негайного втілення у життя цих намірів в наших університетах; 5) оскільки вищі навчальні заклади виживають за рахунок коштів контрактників, то при зростанні зарплат викладачів і замороженні вартості навчання та бюджетного недофінансування університети не виживуть; 6) треба уже сьогодні думати про те, як виживатимуть університети, починаючи з 2012 року, коли не буде випуску в середніх школах; 7) за нинішньої системи фінансування вищих навчальних закладів студентські гуртожитки ремонтувати немає за що; 8) держава повинна відмовитись від вимоги, щоб вищі навчальні заклади виконували дослідження і купували матеріали та послуги на тендерних умовах, оскільки це веде до руйнації матеріальної бази і унеможливлює втілення в життя університетських наукових розробок.

До речі, я теж хотів виступити, і у мене було що сказати, але в секретаріаті, який готував список виступаючих, мені пояснили, що двоє виступаючих від Вінниці за умов, що з багатьох інших міст не буде виступаючих зовсім, то було б неповагою до інших. Тож мені довелось змиритись з роллю лише слухача, оскільки в програму виступів уже було включено виступ іншого вінничанина — Василя Мороза.

Із виступу ректора Харківського національного університету імені Каразіна, Віля Бакірова, який виступав четвертим, запам’яталось наступне: 1) заяви про те, що вітчизняна вища освіта є чи не найгіршою, не відповідають дійсності, оскільки навіть в умовах жорсткого недофінансування наші університети нормально функціонують, а їх випускників з задоволенням беруть на фахові робочі місця у більшості країн світу; 2) про попадання наших університетів до світового списку кращих університетів ТОП-500 чи ТОП-1000 можна буде говорити лише тоді, коли як і в університетах із цього списку фінансування наших університетів буде здійснюватись із співвідношення один мільйон євро чи хоча б один мільйон доларів на одного професора; 3) поки на ринку праці спеціалісти другорядних професій будуть отримувати найвищі зарплати, роблячи ці професії престижними для молоді, доти університети не зможуть наситити цей ринок креативними спеціалістами з тих професій, які забезпечують інноваційний розвиток держави.

Основним аспектом виступу віце-президента АПНУ Володимира Лугового, який виступив шостим, був наголос на необхідності об’єднання наших малопотужних університетів у більш потужні, дослідницькі, в яких не менше 35 % бюджету буде витрачатись на науку — лише тоді вони зможуть стати конкурентними з провідними університетами світу.

Народний депутат України Віталій Курило, який виступив сьомим, висловив наступні тези: 1) наші нормативні акти, у тому числі і ті, що пропонуються, трактують автономію університетів не по-європейськи, а по-радянськи — тож раз автономію нам не дарують, її потрібно завойовувати; 2) наша вища освіта до тих пір не зможе конкурувати з китайською, європейською і північноамериканською, допоки наша держава буде виділяти коштів на підготовку одного студента в 10 разів менше, ніж у Китаї, в 15 разів менше, ніж у Європі і в 25 разів менше, ніж у США; 3) для того, щоб приватні фірми направили свої кошти на фінансування університетських досліджень, необхідно їм встановити за це певні пільги, наприклад, не обкладати ці кошти податком на прибуток і ПДВ; 4) запропоновані міністерством критерії, за якими будуть надавати університетам статус дослідницького, не реальні — вони сьогодні жодним із університетів України не можуть бути досягнуті; 5) потрібно об’єднувати академічну і вузівську науку на основі грантового принципу, згідно з яким на кожне дослідження, що фінансується державою, необхідно отримати грант, обов’язковою умовою отримання якого є дольова участь якогось університету, якщо за грант бореться академічний науково-дослідний інститут, або якогось академічного науково-дослідного інституту, якщо за грант бореться університет; 6) проблема відсутності поповнення ударить по університетах не в 2012 році, як тут прозвучало, а ще в 2011, оскільки уже в цьому році випускників середніх навчальних закладів буде лише 20 % від випуску року попереднього; 7) потрібно перестати говорити про те, що в Україні існує біля 1000 вищих навчальних закладів, адже серед них третій і четвертий рівень акредитації мають лише біля 300, а усі інші — це технікуми і ПТУ, які згідно з новою редакцією Закону про вищу освіту будуть виведені з розряду вищих навчальних закладів.

Ректор приватного «Європейського університету» Тимошенко, який одночасно є і Головою асоціації приватних ВНЗ України, який, мабуть, виходячи з того, що він є однофамільцем прем’єр-міністра, виступав довше усіх, навіть довше основного доповідача — міністра освіти і науки, акцентуючи увагу на проблемах, характерних саме для приватної освіти, які мені — ректору державного університету не були цікавими, тож я їх і не конспектував. Із його виступу я занотував собі лише три тези, які є актуальними для вищого навчального закладу будь-якої форми власності, а саме: 1) не можна із тестування робити монополію, оскільки воно, у нинішньому вигляді, знищує середню школу, а від того, що керівник УЦОЯО Лікарчук радіє, коли випускник, який має в атестаті оцінку 2 за 12-бальною шкалою, отримує 180 балів на тестуванні, бере жах! 2) чи виграла наша держава від того, що усі випускники українських середніх шкіл, які отримали на тестуванні з української мови оцінки, менші 124 балів, і не були допущені до вступу в університети України навіть за власні кошти, поїхали навчатись у Росію, Польщу і Чехію? 3) сьогодні, через те, що студент не є членом колективу університету, його не можна посилати у відрядження на наукову конференцію, олімпіаду чи спортивні змагання за кошти університету, тож у новому законі про вищу освіту слід було б зняти це протиріччя.

Ректор Аграрного університету із Білої Церкви Даниленко, який сидів у мене за спиною і своїм потужним голосом, коментуючи виступи, вносив у мої вуха серйозні завади в сприйняття цих виступів, ораторствуючи дев’ятим, виголосив наступне: 1) критерії отримання вчених звань доцентів і професорів в частині опублікування навчальних посібників з грифом міністерства, який згідно з нормативними документами може надаватись лише посібникам з дисциплін нормативної частини навчальних планів, є такими, що унеможливлюють отримання цих звань викладачами, які викладають дисципліни, що вводяться рішенням Вченої ради університету до варіативної частини навчальних планів — і це є фактором, який з часом приведе до зниження якості навчального процесу; 2) держава неправомірно переклала на плечі університетів увесь тягар сплати вартості комунальних послуг, який з кожним роком зростає; 3) доцільно забезпечити випускникам ПТУ і коледжів право вступу до університетів на спеціальності, корельовані з отриманими професіями робітника і молодшого спеціаліста, не за загальним конкурсом, а окремим потоком, адже це уже професійно орієнтована молодь і точно після закінчення університету буде працювати за отриманою спеціальністю.

Міністр юстиції Микола Онищук, який виступав останнім, запропонував: 1) розповсюдити Положення і критерії отримання університетом статусу дослідницького на ті університети, які цей статус уже отримали, а із тих, які не відповідають встановленим сьогодні критеріям, зняти цей статус; 2) надати право не владі встановлювати достойника на статус дослідницького університету, а спеціальній комісії; 3) не встановлювати 7-річний термін надання університету статусу дослідницького, а дозволити комісії, отримавши інформацію про невідповідність результатів, досягнутих університетом, статусним критерiям, призначати перевірку і позбавляти університет цього статусу; 4) внести в проект Закону про зміни до Закону про вищу освіту положення про обмеження пільг для вступників, визначених уже діючими законами, оскільки уряд і міністерство не вправі цього робити самі.

Підводячи підсумки засідання, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко подякувала усім, хто виступив в обговоренні, запропонувала подавати свої пропозиції по вдосконаленню запропонованих документів і пообіцяла, що ці документи будуть опубліковані лише через два тижні, протягом яких вони будуть вдосконалюватись з врахуванням пропозицій, які надійдуть і будуть вписуватись в ідеологію, покладену в їх основу.

А Міністру юстиції Миколі Онищуку Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко нагадала, що закони і нормативні акти не мають зворотної сили, тож ні з одного із тих університетів, які уже отримали статус дослідницького, цей статус протягом 7 років знятий не буде. І ніякі комісії цим університетам протягом найближчих 7 років допікати не будуть.

Завершити цей матеріал я хочу коротким аналізом критеріїв надання університетам статусу дослідницького, які основною масою ректорів сприйняті негативно. Перерахую лише деякі з них: кількість кандидатських і докторських дисертацій, захищених за 5 років — відповідно 300 і 50; кількість монографій і підручників з грифом МОН України, виданих за 5 років — 200; середня чисельність кандидатів і докторів наук — відповідно 500 і 150; обсяг науково-дослідних робіт — не менше 15 млн грн в рік, із них не менше половини за рахунок господарських договорів з підприємствами; кількість штатних співробітників науково-дослідних інститутів у складі університету — 300; кількість Міжвідомчих галузевих науково-дослідних лабораторій в структурі університету — 20; кількість спеціалізованих рад з захисту кандидатських і докторських дисертацій — 15; кількість спеціальностей аспірантури і докторантури — 70; чисельність аспірантів і докторантів — 500; чисельність іноземних громадян, які навчаються в аспірантурі та докторантурі — 50; кількість професорів та доцентів, які мають право керувати аспiрантами — 650; кількість фахових наукових видань, внесених до переліку ВАК України — 10; кількість студентів, аспірантів, науковців і молодих вчених, які щорічно проходять стажування в провідних наукових центрах — 50; кількість грантів, що надаються національними та міжнародними фундацiями і програмами щорічно — 25; наявність не менше одного технопарку, наукового парку або інкубатора. Із 36 критеріїв я перерахував лише ті 18, яким наш університет, наприклад, не відповідає. До речі, деяким із них не відповідає ні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, ні Національний технічний університет України «Київський політехний інститут», ні, тим паче, будь-який із тих 8 університетів, що уже отримали статус дослідницького.

Складається таке враження, що наше міністерство спочатку запропонувало уряду надати статус дослідницьких тим університетам, за які походатайствував хтось дуже авторитетний у владі, а потім вирішило усім іншим начисто відрізати шлях до отримання цього статусу, аби не витрачатись на подвійні оклади для професорсько-викладацького складу і додаткове бюджетне фінансування науки.

Сидячи за спиною Міністра освіти і науки Івана Вакарчука, я надіслав йому записку з двома запитаннями: 1) Чому Ви використали при формуванні критеріїв надання статусу дослідницького університетам радянський «валовий» підхід, а не таку об’єктивну характеристику ефективності діяльності як відносні показники, розраховані по відношенню до кількості усіх членів наукового і науково-педагогічного складу університету? 2) Чи звернули Ви увагу на те, що із тих університетів, які вже отримали статус дослідницького, жоден не відповідає усій множині сформованих критеріїв, навіть КНУ імені Тараса Шевченка та НТУУ «КПІ»?

Я сподівався, що по закінченню засідання шановний Іван Олександрович дасть мені відповіді на ці запитання, але, на жаль, спочатку він був зайнятий розмовою з кимсь із присутніх, а потім, коли зі мною завершив розмову перший віце-прем’єр-міністр Олександр Турчинов, нашого міністра мої очі серед тих, хто покидав зал засідань, уже не віднайшли. А ось людина із його близького оточення мені дала таку відповідь на перше із цих запитань — валові критерії введені для того, щоб примусити університети об’єднуватись, адже лише в цьому випадку членам їх колективів «світить» подвійний оклад, додаткові кошти на науку, самостійне присвоєння грифів навчальній літературі, самостійне затвердження результатів захисту кандидатських і докторських дисертацій та можливість поїхати за кордон на стажування за державні кошти.

А на завершення розповіді, щоб продемонструвати різницю між валовими і відносними значеннями критеріїв, я порівняю за двома із них наш ВНТУ та НТУУ «КПІ».

У ВНТУ біля 600 наукових і науково-педагогічних працівників, в НТУУ «КПІ» таких працівників біля 4000, тобто майже у 7 разів більше.

У ВНТУ в рік захищається в середньому 30 кандидатських і 3 докторських дисертації, що за 5 років складає відповідно 150 і 15. Як бачите, валовим значенням цих критеріїв для отримання статусу дослідницького (300 і 50), ВНТУ не відповідає.

В НТУУ «КПІ», виходячи зі звітної доповіді ректора цього університету, в рік захищається до 80 кандидатських і до 16 докторських дисертацій, що за 5 років складає відповідно 400 і 80. Як бачите, валовим значенням цих критеріїв для отримання статусу дослідницького, НТУУ «КПІ» відповідає.

А тепер давайте порівняємо відносні значення цих же критеріїв.

У ВНТУ річне значення відносного критерію захисту кандидатських дисертацій складає 0,05, яке отримаємо, поділивши 30 захистів на 600 членів колективу. Відповідно річне значення відносного критерію захисту докторських дисертацій у ВНТУ складає 0,005, яке отримаємо, поділивши 3 захисти на 600 членів колективу.

В НТУУ «КПІ» річне значення відносного критерію захисту кандидатських дисертацій складає 0,02, яке отримаємо, поділивши 80 захистів на 4000 членів колективу. Відповідно річне значення відносного критерію захисту докторських дисертацій в НТУУ «КПІ» складає 0,004, яке отримаємо, поділивши 16 захистів на 4000 членів колективу.

Порівнюючи відносні значення критеріїв захисту дисертацій у ВНТУ та НТУУ «КПІ», бачимо, що за першим із них ефективність роботи науковців у ВНТУ є вищою за ефективність роботи науковців НТУУ «КПІ» у 2,5 рази, а за другим — в 1,25 рази. Але при меншій ефективності цього виду діяльності науковці в НТУУ «КПІ» будуть отримувати подвійні оклади, а науковці у ВНТУ одинарні.

Тож валові критерії, яким треба відповідати університетам для отримання статусу дослідницького, будуть «убивати» науку в університетах у такій же мірі, в якій «убиває» в середніх школах дисципліни, що не увійшли до числа тих, які включені в перелік, зовнішнє незалежне тестування. І дуже шкода, що цього не розуміють ні міністр освіти і науки, ні уряд в цілому.