Пройшов тиждень з того дня, коли я останній раз сідав за комп’ютер для продовження «вибіркового літопису». І не тому, що бракувало часу. А причиною моїх літературних лінощів була відсутність помітних подій в Україні у цей проміжок часу. Ну не можна ж відносити до серйозних подій ті політичні шоу, які влаштовують щотижня основні телеканали України під рубрикою «Свобода слова» за участю одних і тих же дійових осіб, які на усіх каналах говорять одне і те ж і демонструють одне і те ж несприйняття один одного! Що ж до двох неприємних подій, які сталися у світі та у нашому університеті саме на цьому тижні, то я вирішив окремого розділу лише їм не присвячувати.

Виникала у мене думка присвятити окремий розділ 27-му листопада, адже саме цього дня 90 років тому народився Президент НАНУ, академік Борис Патон, а 48 років тому народилася Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, але, оскільки окрім констатації факту, більше нічого і додати, то я вирішив, як і телеканали, лише згадати про цю дату одним абзацом.

І ось сьогодні — у суботу 29 листопада 2008 року помітна подія у політичному житті нашої держави сталася — на першому етапі з’їзду партії «Наша Україна» за пропозицією її голови В’ячеслава Кириленка, який добровільно склав з себе повноваження лідера цієї політичної сили, новим головою партії «Наша Україна» обрано Президента України Віктора Ющенка, який виступив на з’їзді з промовою і який до цього був не функціонером цієї партії, а лише її почесним головою.

Для мене особисто згода Віктора Ющенка — всупереч своїм колишнім заявам, що він є президентом для усіх українців, а не лише тих, хто підтримує «Нашу Україну», — очолити партію «Наша Україна» стала свідченням того, що він уже остаточно зрозумів, що на наступних президентських виборах йому не виграти. А тому він вирішив піти шляхом Володимира Путіна — очолити після майбутніх парламентських виборів уряд. Його розрахунок, на мій погляд, полягає у тому, що одна із двох вершин нинішнього трикутника лідерів України, до якого входять крім нього Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, обов’язково виграє президентські вибори, тож саме до політичної сили цього переможця для створення коаліції більшості треба буде пристати «Нашій Україні» в ролі «золотої акції» у парламенті під зобов’язання віддати прем’єрську посаду саме Віктору Ющенку.

Задум має право на життя, але викликає запитання: «А чи зможе на дострокових парламентських виборах партія «Наша Україна» зібрати таку кількість голосів, якої буде достатньо для володіння «золотою акцією»?»

Реалізація цього задуму, крім того, вимагає суміщення у часі процедури проведення парламентських і президентських виборів. Тож нам слід очікувати або відтягнення дати проведення дострокових парламентських виборів аж до дати проведення чергових президентських, або ж погодження Віктора Ющенка на пропозицію Юлії Тимошенко про одночасне проведення дострокових і парламентських і президентських виборів.

Але є у цього задуму одна дуже суттєва вада — очоливши партію, яка у парламенті є складовою частиною лише третьої за чисельністю фракції, Віктор Ющенко, хотів він цього чи ні, фактично опустив себе з висоти Президента усієї України до рівня таких політиків, як Петро Симоненко та Володимир Литвин, котрі мають у своїх парламентських фракціях приблизно таку ж кількість народних депутатів, яку має в блоці НУНС партія «Наша Україна». І від цього, на мій погляд, президентський імідж і у нас, і за кордоном ще більше зіщулиться.

А тепер кілька слів про ті дві події у світі та у нашому університеті, які заслуговують на те, щоб бути включеними до «вибіркового літопису».

У найбільшому індійському місті Мумбаї, 10 проісламських терористів влаштували розстріл мешканців кількох престижних туристичних готелів, під час якого загинуло за попередніми даними біля 200 іноземних туристів та 20 бійців індійського спецназу, який вступив у бій з терористами. Станом на суботу 9 терористів вбито, одного взято у полон. З його показань витікає, що підготовку до цього терористичного акту вони проходили в одному із таборів «Аль Каїди» у Пакистані.

А у нашому університеті теж сталася подія, яка нікому радості не принесла — у четвер, після отримання підтримки Вченої ради університету, я відрахував з аспірантури одразу двох аспірантів стаціонару — одного з 2-го року підготовки і одну з 1-го року. Причому відрахованого аспіранта другого року підготовки лише 10 днів тому було обрано керівником університетської ради студентського самоврядування, а відрахованою аспіранткою першого року підготовки була його дружина, і до обох них я відносився з симпатією. А відрахував я їх за те, що вони, ні у кого не спитавши дозволу, поїхали на двотижневий відпочинок до Єгипту під час навчального року, порушивши одночасно правила внутрішнього розпорядку (залишення території унiверситету у робочий час без дозволу ректора), правила виїзду за кордон під час навчального року (без оформлення наказом по інституту міжнародних зв’язків) та трудову дисципліну (здійснення несанкціонованих прогулів робочого часу).

Жорсткість мого рішення пояснюється одночасно чотирма причинами: по-перше, на їх прикладі я вирішив усім продемонструвати, що, незважаючи на анархію у державі, я нічого подібного в університеті не допущу; по-друге, мене додатково обурило те, що, отримавши через проректора з виховної роботи мою пропозицію оформити на дні поїздки до Єгипту відпустку за рахунок майбутніх канікул, вони цю мою пропозицію проігнорували; по-третє, на фоні взяття заручників у сусідньому з Єгиптом Сомалі, катастрофі автобуса з туристами у Туреччині і розстрілу двох сотень туристів в індійському Мумбаї, при попаданні у міністерство інформації про самовільну поїздку аспірантів нашого університету посеред навчального року до Єгипту і відсутності з мого боку адекватної реакції на це, навряд чи можна було б мені очікувати від міністра чогось меншого за догану; а по-четверте, я вирішив продемонструвати усім «діткам» впливових у Вінниці людей, що в разі порушення ними встановлених норм і правил, вони будуть покарані, незважаючи на високе покровительство і телефонні дзвінки від цих покровителів.