Під таким заголовком я направив статтю у дискусійну рубрику «Бюлетеня ВАК України», відгукнувшись на заклик редколегії взяти участь у дискусії з приводу визначення шляхів реформування системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Але йшли місяці, а стаття моя продовжувала лежати в редакції у стосі тих, до яких у членів редколегії душа не лежала.

Тож, не діждавшись реакції редакції «Бюлетеня ВАК України», я під таким же заголовком направив цю статтю до «Дзеркала тижня».

І вчора, тобто 12 березня 2005 року, в № 9 «Дзеркала тижня» ця стаття вийшла під заголовком «Сито для «проффесорів» і в суттєво скороченому варіанті. Власне, залишилися від надісланого мною матеріалу лише постановка проблеми і рекомендації. А усі обґрунтування, чому саме так я пропоную, редакція викинула.

Тож подаю цей матеріал на сторінках книжки у тому первісному вигляді, у якому він пропонувався і «Бюлетеню ВАК України», і щотижневику «Дзеркало тижня»:

— У першому числі за 2005 рік «Бюлетеня Вищої Атестаційної Комісії України» опубліковані три проекти закону України про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, авторами яких є народні депутати України С. Дорогунцов, І. Курас, К. Ситник, І. Юхновський та А. Матвієнко.

Усі ці проекти єднає те, що вони націлені не лише на збереження радянської системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів, якою і по-сьогодні керується у своїй роботі Вища Атестаційна Комісія України, але і на її подальше зміцнення.

І це в той час, коли Президент України Віктор Ющенко проголосив курс на входження нашої держави до Європейського співтовариства, що в принципі можливо лише за умови впровадження у життя в усіх напрямках життєдіяльності українського народу європейських стандартів!?

ДАВАЙТЕ ЗГАДАЄМО,

що в Радянському Союзі наукові та науково-педагогічні кадри вищої кваліфікації були не просто інтелектуальним прошарком, в обов’язки якого входило генерування нових наукових знань, підготовка кадрів з вищою освітою для народного господарства та популяризація досягнень науки в широких народних масах — вони були ще й тим інтелектуальним загоном радянської системи, кожен боєць якого повинен був зміцнювати віру оточуючих у те, що усі досягнення — і його особисто, і його колег — стали можливими лише під мудрим керівництвом Комуністичної партії. І що кожен, хто теж хоче чогось у житті досягти, зможе це зробити, лише вірячи КПРС і керуючись мудрими настановами її самої, її пленумів і з’їздів та її великих і малих вождів.

В якості прикладу того, як правляча КПРС цінувала інтелектуальний загін своєї системи, я порівняю зарплати 80-тих років минулого століття.

Будучи кандидатом технічних наук і доцентом, на посаді завідувача кафедри електричних систем я мав місячний оклад 380 карбованців, а після захисту докторської дисертації і отримання ученого звання професора на цій же посаді мій оклад склав уже 500 карбованців. Аби переконати вас, шановні читачі, у тому, що це були за тих часів дуже пристойні по купівельній спроможності оклади, я нагадаю, що генеральний директор виробничо-енергетичного об’єднання «Вінницяенерго», яке охоплювало чотири області, і для якого я готував інженерні кадри, мав місячний оклад лише 180 карбованців і разом з преміальними за місяць не отримував більше 300.

А для того, щоб із інтелектуального прошарку народу формувати вірнопідданий інтелектуальний загін системи в Радянському Союзі і була розроблена уся існуюча і понині процедура атестації наукових і науково-педагогічних кадрів.

Розумний, хочеш працювати в науковому чи вищому навчальному закладі — поступай в аспірантуру, пиши дисертацію, захищай її у спеціалізовані ученій раді і ставай кандидатом наук. Або прикріпляйся до якоїсь кафедри і пиши дисертацію без вступу до аспірантури, і захищай її у тій же спеціалізованій ученій раді. А партія до тебе придивиться. Якщо віддав свою інтелектуальну власність державі і поводиш себе у відповідності з 10 заповідями будівника комунізму, ставай доцентом і пиши ще одну дисертацію. А партія до тебе ще раз придивиться. І якщо не засумнівається, то дасть дозвіл захищати і другу дисертацію. Захистиш, станеш доктором наук, партія ще трохи придивиться і дозволить стати професором. А якщо партійні товариші в місцевих спеціалізованих і учених радах проявлять лібералізм і пропустять не зовсім вірного партії науковця у кандидати-доценти чи доктори-професори, то Вища Атестаційна Комісія з власної ініціативи чи по дзвінку з обкому КПРС поправить. А заодно і не благонадійну спецраду прикриє. А щоб до Вищої Атестаційної Комісії ніхто не мав претензій за розправу, вона в усі часи, як щитом, прикривалась інститутом експертів. А експерт — теж людина, і, якщо йому кажуть, що треба написати негативну рецензію на когось, то, написавши її, він вважає, що точно так же має право поступити і з тим, кого йому не замовляли, але хто йому особисто чимось не подобається. І важить для президії ВАК чи Атестаційної колегії міністерства думка експерта і по-сьогодні більше, ніж думки тих 15-и чи 20-и докторів наук, котрі у складі спеціалізованої ученої ради проголосували позитивно за присудження наукового ступеня чи у складі ученої ради за присвоєння ученого звання.

Але, якщо ти уже затверджений кандидатом чи доктором наук у ВАК і доцентом чи професором за радянських часів теж у ВАК, а нині в Україні у Міністерстві освіти і науки, то отримані тобою наукові чи науково-педагогічні «корочки» зобов’язані визнавати усі наукові та вищі навчальні заклади держави, і у відповідності з ними тобі зобов’язані нараховувати однакову зарплату незалежно від підпорядкованості вузу чи НДІ, незалежно від його географічного розміщення, незалежно від його статусу чи іміджу, а також незалежно від твого подальшого вкладу в науку і підготовку наукових та науково-педагогічних кадрів.

А ЯК ЖЕ У НИХ НА ЗАХОДІ?

А у них на Заході система атестації наукових і науково-педагогічних кадрів зовсім інша.

І починається ця відмінність з того, що їхня докторантура, яка є аналогом нашої аспірантури, входить до університетської освітньої тріади: бакалаврат — магістратура — докторантура, і тому неможливо отримати науковий ступінь доктора філософії з якихось конкретних наук, не закінчивши докторантури, в той час, як у нас, можна отримати науковий ступінь кандидата наук, який є аналогом їхнього доктора філософії, і не закінчуючи аспірантури. І оскільки науковий ступінь доктора філософії, як третій рівень наукової кваліфікації, на Заході присуджується по закінченні повного курсу навчання в університеті, то університет самостійно формує спеціалізовані наукові ради для розгляду дисертацій докторантів. Характерним є те, що до складу цих рад входять лише учені, що працюють в даному університеті, і цей склад може щороку оновлюватись в залежності від оновлення тематики докторських дисертацій і необхідності включення до нього нових членів, здатних оцінювати нову тематику.

Нагадаю, що у нас в Україні спеціалізовані учені ради по захисту кандидатських дисертацій створюються Вищою Атестаційною Комісією під одну, дві чи три наукові спеціальності на термін один, два чи три роки. А до складу цих рад у певній пропорції обов’язково повинні входити учені з інших університетів.

На Заході рішення університетської спеціалізованої ради по присудженню наукового ступеня доктора філософії з якихось конкретних наук ніхто не має права відмінити. У нас же в Україні воно взагалі стає легітимним лише після затвердження Вищою Атестаційною Комісією, яка з подачі «чорного» експерта це рішення може взагалі скасувати і навіть розпустити раду, що присудила науковий ступінь дисертанту, якому на чиюсь думку його присуджувати було не слід.

Що стосується найвищого вітчизняного наукового ступеня — доктора конкретних наук, то його аналог теж має місце в західній системі атестації, але спосіб його присудження є суттєво іншим. У нас цей науковий ступінь може отримати лише той кандидат конкретних наук, який написав і захистив на засіданні спеціалізованої ученої ради вищого рангу ще одну дисертацію, попередньо опублікувавши нормативно визначену кількість наукових праць з її тематики у визначених Вищою Атестаційною Комісією наукових виданнях.

На Заході науковий ступінь доктора наук присуджується доктору філософії без написання і захисту ще однієї дисертації, а виходячи лише з колективного аналізу його сумарного наукового доробку, представленого публікаціями в наукових журналах та монографіях, на створюваній в університеті лише під нього спеціалізованій ученій раді. Легко бачити, що західний підхід до присудження наукового ступеня доктора наук є більш гнучким, оскільки не вимагає концентрації наукових інтересів претендента протягом багатьох років виключно на темі докторської дисертації, яка упродовж цього часу може стати зовсім не актуальною. Водночас, західний підхід є більш суворим з позицій наукової активності і практично унеможливлює отримання наукового ступеня доктора наук при кількості публікацій в серйозних наукових виданнях, меншій, приблизно, 60. Це, фактично, виділення із множини докторів філософії з конкретних наук і увінчання додатковими лаврами тієї підмножини, яка вирізняється високою науковою активністю і суттєвими науковими результатами, отриманими при розв’язанні однієї чи кількох проблем, упродовж не менше, ніж 5—10 років.

Але ключовим науковим ступенем в західній системі атестації є доктор філософії з конкретних наук. Цього наукового ступеня на Заході достатньо для участі в конкурсі на заміщення будь-якої посади в університетах та науково-дослідницьких інститутах, а також для входження до складу спеціалізованої ученої ради по присудженню наукового ступеня доктора філософії. І цьому науковому ступеню у вітчизняній системі атестації однозначно відповідає науковий ступінь кандидата конкретних наук. Більше того, вимоги до дисертації доктора філософії з конкретних наук на Заході є менш жорсткими, ніж вимоги до вітчизняної кандидатської дисертації.

У нашій кандидатській дисертації дисертант повинен не лише виконати увесь комплекс запланованих дослідницьких завдань по вибраній науковій темі, але і довести, що його підхід є за якимось критерієм найкращим. Крім того, дисертант повинен до захисту дисертації основні її наукові результати впровадити у народне господарство чи суспільні відносини.

І саме остання вимога є причиною того, що часто, написавши дисертацію, наприклад, по технічній тематиці, дисертант не може її вчасно захистити, оскільки не знаходиться підприємства, яке погодилось би запровадити його науковий доробок у виробничий процес. І, як правило, це трапляється не тому, що доробок не заслуговує на увагу, і не тому, що директор підприємства проти новацій. А тому, що директору підприємства для впровадження потрібна не просто ідея чи дослідний зразок, а пророблена до деталей розробка з повним комплектом конструкторської документації, яку підготувати не під силу жодному дисертанту — це роблять на практиці одночасно кілька відділів проектно-конструкторського технологічного інституту протягом кількох років за замовленням держави чи потужної фірми, здатних оплатити роботу кількох сотень проектантів і інженерів-конструкторів та інженерів-технологів.

Західна ж система атестації наукових кадрів не вимагає, щоб у дисертації доктора філософії з конкретних наук наводились докази того, що запропонований варіант розв’язання поставленої наукової задачі є найкращим, і не вимагає до її захисту впровадження отриманих у ній результатів в народне господарство. Тобто, дисертація є чисто кваліфікаційною роботою, якою дисертант доводить своє уміння грамотно розв’язувати поставлені перед ним наукові задачі. Ось чому усі випускники західної докторантури вчасно захищають свої дисертації.

Я в цьому переконався особисто в результаті аналізу дисертацій та умов їх захисту в університетах міст — Ватерлоо, Гамільтона, Торонто (Канада), міста Копенгагена (Данія) і міста Лунда (Швеція).

Перейдемо тепер до питання адекватності учених звань.

На відміну від вітчизняної системи атестації у західній системі немає учених звань доцента і професора — там є лише посади асистуючого професора, асоційованого професора та повного професора, і для зайняття будь-якої з них достатньо наукового ступеня доктора філософії з конкретних наук. І зарплата на кожній з цих посад не залежить від наявності учених «корочок» доцента чи професора, як у нас в Україні, а залежить лише від якості викладання навчальних дисциплін, наукового доробку та вкладу в підготовку наукових кадрів і може змінюватись в залежності від значення цих показників упродовж дії підписаного контракту. Тож у них, наприклад, можна бути на посаді повного професора, а отримувати зарплату меншу, ніж у деяких асоційованих професорів. У нас же професор завжди буде отримувати більше доцента, навіть, якщо доцент щороку видає наукову монографію і випускає кількох кандидатів наук, а професор уже років з десять не публікує жодної наукової статті і не підготував протягом цього часу жодного кандидата наук.

ЩО ПРОПОНУЄТЬСЯ?

А пропонується ось що. Почнемо з наукових ступенів. На мій погляд, присуджувати найвищий науковий ступінь доктора конкретних наук і нам потрібно за західною системою атестації, тобто без захисту другої дисертації, а оцінюючи на вузькоспеціалізованій ученій раді з 5–7 докторів наук науковий доробок претендента у вигляді наукових статей та монографій, котрих повинно бути достатньо багато, наприклад, не менше 60–70, із яких не менше 10–15 одноосібних в загальновизнаних наукових виданнях та не менше 3–5 наукових монографій (в залежності від кількості співавторів).

І роль Вищої Атестаційної Комісії та її експертних рад у цьому питанні необхідно звести до затвердження членів вузькоспеціалізованої ученої ради з 5–7 докторів наук, що представляють різні наукові школи з різних університетів України, зі списку в 10–15 прізвищ, причетних до проблематики дисертації. Цей список пропонується ученою радою університету, кандидат конкретних наук із якого подав заяву до неї на предмет присудження йому наукового ступеня доктора наук, після того, як учена рада прийшла до висновку, що науковий доробок претендента є достатнім для звернення до ВАК України з проханням створити вузькоспеціалізовану учену раду для розгляду заяви і наукового доробку претендента по суті. І рішення цієї вузькоспеціалізованої ученої ради повинно затверджуватись одразу на президії ВАК без будь-яких додаткових експертиз «чорними» опонентами.

Що ж стосується наукового ступеня кандидата конкретних наук, то його треба присуджувати за результатом захисту дисертації на засіданні спеціалізованої ученої ради, створюваної наказом ректора університету в складі 10-15 кандидатів та докторів конкретних наук напрямку, що охоплює наукову спеціальність кандидатської дисертації, із числа тих, що є основними штатними працівниками даного університету.

Слід зазначити, що нормативна практика створення спеціалізованих учених рад по захисту кандидатських дисертацій переважно з докторів наук, як це має місце нині в Україні, або перехід до створення таких рад виключно з докторів наук, як це пропонується в одному з вищезгаданих проектів закону про атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, не є прогресивною, оскільки спеціалізовані учені ради, що складені виключно з докторів наук, більшість з яких є людьми похилого віку, досить часто не в змозі здійснити якісну експертизу наукових робіт, виконаних з застосуванням новітніх інформаційних технологій. Тож у складі спеціалізованих учених рад обов’язково потрібен сплав молодості з досвідом. І для швидко прогресуючих галузей науки перевагу слід надавати молодості.

При цьому, університету слід надавати право мати аспiрантуру лише в тих наукових напрямках, по яких він в змозі створити спеціалізовану учену раду для захисту кандидатських дисертацій, тобто, якщо у середовищі його професорсько-викладацького складу працюють не менше 10-15 кандидатів та докторів конкретних наук відповідного наукового напрямку.

І роль Вищої Атестаційної Комісії у цьому питанні необхідно звести до періодичного контролю роботи університетських спеціалізованих учених рад з наданням їй дозволу позбавляти на деякий час університети, що допустили випуск неякісного наукового поповнення в певному науковому напрямку, права проводити експертизу кандидатських дисертацій цього напрямку, а при виявленні неякісної експертизи при повторному контролі позбавляти на певний час і права мати аспірантуру з цього наукового напрямку.

І, звичайно ж, треба різко скоротити кількість наукових спеціальностей в кожному науковому напрямку. Я продемонструю це на прикладах трьох близьких мені наукових напрямків: 05.11.00 «Прилади», 05.12.00 «Радіотехніка та телекомунікації» і 05.13.00 «Інформатика, обчислювальна техніка та автоматизація».

До наукового напрямку 05.11.00 за класифікацією ВАК сьогодні входять 14 наукових спеціальностей, замість яких можна ввести лише три, що базуються на законах перетворення трьох видів енергії, а саме: 1) «Прилади та методи вимірювання і контролю величин, що характеризують електромагнітну енергію, їх метрологічне забезпечення та інформаційно-вимірювальні системи на їх основі», 2) «Прилади та методи вимірювання і контролю величин, що характеризують теплову енергію, їх метрологічне забезпечення та інформаційно-вимірювальні системи на їх основі», 3) «Прилади та методи вимірювання і контролю величин, що характеризують механічну енергію, їх метрологічне забезпечення та інформаційно-вимірювальні системи на їх основі».

До наукового напрямку 05.12.00 за класифікацією ВАК сьогодні входять 9 спеціальностей, замість яких можна ввести лише дві, що базуються на функціональних ознаках, а саме: 1) «Теорія, пристрої, засоби та системи радіотехніки», 2) «Теорія, пристрої, засоби та системи телекомунікацій».

До наукового напрямку 05.13.00 за класифікацією ВАК сьогодні входять 6 спеціальностей, замість яких можна ввести лише три, що базуються на функціональній спорідненості, а саме: 1) «Елементи, пристрої, системи та процеси автоматичного і автоматизованого керування», 2) «Елементи, пристрої, системи та мережі обчислювальної техніки та їх алгоритмічне і програмне забезпечення», 3) «Математичне моделювання та нові інформаційні технології» — ця остання спеціальність поглинає також нинішню спеціальність 01.05.02 «Математичне моделювання та обчислювальні методи» із першого наукового напрямку.

І я впевнений, що фахівці з інших наукових напрямків в такий же спосіб можуть запропонувати скорочену кількість наукових спеціальностей і в інших напрямках.

До речі, в реальному житті ми уже фактично маємо таку інтеграцію — в цьому легко переконатись, проаналізувавши спектри спеціальностей, по яких провідні учені виступають в якості опонентів, та прочитавши пояснювальні записки до складу спеціалізованих учених рад, в яких наводяться обґрунтування того, чому включено до складу ради науковця, у якого шифр спеціальності захищеної ним докторської дисертації не збігається з шифром спеціальності у раді.

І на завершення розгляду блоку питань, пов’язаних з експертизою дисертацій, я висловлю ще одну пропозицію, яка стосується позиції про впровадження у народне господарство результатів, отриманих в кандидатських дисертаціях.

Я вважаю, що від дисертантів не слід вимагати впровадження результатів кандидатської дисертації у народне господарство. Акт впровадження від якоїсь сторонньої органiзації, як це має місце сьогодні, потрібно замінити актом підтвердження корисності(за якимось критерієм) отриманих результатів, складеним і затвердженим на науково-технічній раді університету, в якому виконані дисертаційні дослідження.

Моя пропозиція відмовитись від актів впровадження крім причин, висвітлених вище при порівнянні дисертацій вітчизняного кандидата наук та західного доктора філософії з аналогічних наук, базується і ще на одній об’єктивній реалії нинішнього часу. Мається на увазі те, що нові наукові результати є інтелектуальною власністю дисертанта, яка охороняється законом від недавнього часу і в Україні, і яку він має право продати. І вимагати від дисертанта, щоб він віддав цю свою інтелектуальну власність якійсь організації лише за довідку про впровадження дисертації, є актом, по меншій мірі, негуманним. А часу і фінансових можливостей для доведення своєї інтелектуальної власності до товарного вигляду, що є неодмінною умовою її продажу, за визначений аспірантурою термін у більшості аспірантів немає. І саме тому на Заході ніхто від докторантів перед захистом дисертації не вимагає довідки про впровадження результатів у народне господарство. Тож, якщо ми теж хочемо жити за західноєвропейськими стандартами, то і ми не повинні вимагати від здобувачів кандидатського ступеня актів про впровадження результатів дисертації у щось.

І, звичайно ж, захищати в Україні кандидатські дисертації, як і на Заході, повинні лише випускники очної чи заочної форм аспірантури. І тоді кандидатами наук будуть у нас лише науковці, а директори заводів, мери міст, губернатори областей, народні депутати України і працівники міністерств не будуть витрачати гроші і час на отримання наукових ступенів, які для виконання покладених на них функцій не є обов’язковими.

А тепер я перейду до пропозицій щодо присвоєння учених звань.

За багато років існування учених звань доцента і професора ми уже звикли до них, тож зовсім їх відміняти, мабуть, поки-що не варто. Але варто передати їх присвоєння виключно ученим радам вищих навчальних закладів, в яких на основних посадах чи по сумісництву працюють претенденти на отримання цих звань, без подальшого затвердження у Міністерстві освіти і науки, як це має місце сьогодні, чи у ВАК, як пропонується в одному із вищезгаданих проектів реформи системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Сьогодні в атестаті доцента чи професора пишеться кафедра, по якій йому присвоєно це учене звання. А я пропоную писати в атестаті не лише кафедру, а й вищий навчальний заклад, в якому цьому доценту чи професору присвоєно учене звання. І підпис в атестаті повинен бути ректора вищого навчального закладу, засвідчений печаткою цього ВНЗ.

І треба надати право усім вищим навчальним закладам в Україні: по-перше, при переході на роботу доцентом чи професором з іншого ВНЗ таємним голосуванням на ученій раді визнавати чи не визнавати учене звання, отримане в іншому ВНЗ, а по-друге, вважати наявність ученого звання лише обов’язковою, але недостатньою умовою для отримання високої зарплати, рівень якої необхідно у контракті обумовлювати залежним від результатів наукової та навчальної діяльності, як це має місце в західних унiверситетах. Тож кожен вищий навчальний заклад в запропонованих умовах буде сам регулювати кому і скільки платити в межах затвердженого фонду оплати праці, який, як відомо, формується у міністерстві, виходячи із умови, що в колективі повинно бути 10 % професорів, 60 % доцентів і старших викладачів та 30 % асистентів.

РЕЗУЛЬТАТОМ РЕАЛІЗАЦІЇ

запропонованих пропозицій стане:

1). Підвищення якості і об’єктивності експертизи дисертацій у спеціалізованих учених радах.

2). Підвищення ефективності аспірантури.

3). Підвищення якості контролю з боку Вищої Атестаційної Комісії України за змістом докторських дисертацій та якості контролю за ефективністю діяльності університетських спеціалізованих учених рад по експертизі кандидатських дисертацій.

4). Суттєве зменшення потоку документів від університетських спеціалізованих учених рад до Вищої Атестаційної Комісії України, що визволить її членів з паперового полону.

5). Ліквідація суб’єктивізму та упередженості до дисертантів з боку окремих членів експертних рад ВАК.

6). Приведення вітчизняних вимог до наукових ступенів і учених звань у відповідність західноєвропейським стандартам.

7). Запровадження системи оплати праці науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, що віддзеркалює їх щорічний вклад в науку та ефективність педагогічної діяльності і підготовку наукових кадрів вищої кваліфiкації.

8). Унеможливлення отримання наукових ступенів не науковцями.

Ректор Вінницького національного технічного
університету, докт. техн. наук, проф., акад. АПНУ,
засл. діяч науки і техніки України, голова спецради
по захисту докт. дисертацій протягом уже 15 років,
перший заступник голови експертної ради ВАК
з інформатики, обчислювальної техніки та
автоматизації в період з 1992 по 1994 роки, голова
підкомісії з вищої освіти Верховної Ради України
1-го скликання Б. І. Мокін

Слід зауважити, що з повним текстом цієї статті, ще до її виходу в «Дзеркалі тижня», я ознайомив і Голову Вищої атестаційної комісії України В. Ф. Мачуліна, надіславши статтю до «Бюлетеня ВАК України» саме на його ім’я, і міністра освіти та науки С. М. Ніколаєнка, і першого заступника голови Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради України І. Р. Юхновського, і віце-прем’єр-міністра М. В. Томенка, яким я надіслав копії статті, розраховуючи на те, що вони захочуть щось використати в процесі пошуку шляхів розв’язання піднятих питань.

Постскриптум 1: відкривши № 5 за 2005 рік «Бюлетеня Вищої атестаційної комісії України», який надійшов до університету в кінці травня, я побачив на його сторінках повний текст цієї моєї статті (навіть із збереженням заголовку). А це означає, що якісь зміни в системі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів керівництво ВАК України готує.

Постскриптум 2: в кінці жовтня 2006 року Вища атестаційна комісія України своїм рішенням про призупинення на півроку діяльності спеціалiзованої ученої ради по захисту кандидатських дисертацій з двох будiвельних спеціальностей, яка функціонує при нашому університеті, підтвердила, що її існування в нинішньому вигляді є анахронізмом. Адже таке покарання на спецраду накладене ВАК-ою лише тому, що опонентом по одній із успішно захищених у ній дисертацій виступив заступник голови спецради, що заборонено ВАК-івською інструкцією. І замість того, щоб скасувати цю абсурдну норму інструкції, оскільки заступником голови у цій спецраді, як і у будь-якій іншій, є один із найбільш досвідчених і авторитетних учених із числа докторів наук, ВАК-ія, прикриває спецраду, незважаючи навіть на те, що експертна рада ВАК-ії визнала саму дисертацію такою, що заслуговує на затвердження.