У п’ятницю 13 травня мені зателефонувала журналістка тижневика «33 канал» Анна Камениста і запропонувала прийняти її для розмови з приводу висунутих мені звинувачень у листі до редакції. Я погодився, і у другій половині дня вона разом з колегою з’явилася в моєму кабінеті. Ознайомившись з копією листа до редакції, я одразу ж упізнав той же самий текст, який мені кілька місяців тому через знайомого журналіста передав письменник Володимир Кузьменко, котрий, при усій його неприязні до мене, не захотів використовувати цю брудну анонімку. Не дочекавшись публікації листа до Кузьменка, анонімники відiслали його у редакцію «33 каналу», мабуть сподіваючись, що, опублікувавши жорсткий матеріал стосовно ректора ВДПУ Олександра Шестопалюка, цей тижневик з задоволенням опублікує і критичний матеріал про ректора ВНТУ Бориса Мокіна. Але перш, ніж публікувати цей матеріал, журналістка тижневика запропонувала мені до понеділка дати відповіді на висунуті обвинувачення. Я погодився, і, попрацювавши над відповідями у суботу та неділю, у понеділок 16 травня надіслав до редакції тижневика листа такого змісту:

В редакцію «33 каналу»
Відповідь на звинувачення
анонімних авторів

 Перш за все, я хочу повідомити Вам, шановні журналісти «33 каналу», про те, що Ви є не першими, хто отримав цього анонімного листа.

Кілька місяців тому цей анонімний лист поступив на адресу одного відомого у Вінниці журналіста, котрий рік тому написав критичну рецензію на мою попередню книжку. Обурившись на авторів анонімки за те, що вони могли повірити в його здатність якось використати вилитий ними бруд і наклепи на мене, цей журналіст передав анонімку мені. Я її зачитав на засіданні ректорату, до складу якого входять усі проректори, їх заступники та керівники основних відділів університету — усього 40 посадовців, і висловив припущення, що, оскільки відомий журналіст «не клюнув», то тепер треба очікувати появи цієї анонімки в редакції або «33 каналу», або «RІА».

І, як бачите, мій прогноз виправдався. А тепер по суті.

Стосовно звинувачень, висунутих проти мене і моїх синів в листі до Вашої редакції анонімних авторів, повідомляю наступне:

1). Анонімники пишуть, цитую: «Академік п’яти академій скаржиться на психічні розлади. У нього нарушені біохімічні обмінні процеси у головному мозку лівої півкулі голови. Ці процеси розповсюджуються на праву півкулю, не зважаючи на лікування» — кінець цитати.

Відповідь на це звинувачення дуже проста — я ніколи і ніде не скаржився на психічні розлади взагалі і на порушення біохімічних процесів у півкулях головного мозку зокрема, у чому легко переконатись, ознайомившись з моєю медичною карткою в поліклініці Верховної Ради України, до якої я прикріплений з дня обрання у 1990 році народним депутатом України.

Більше того, оскільки я кожен день сідаю за кермо автомобіля, а також у зв’язку з тим, що мені надано право користуватися зброєю для самозахисту, то кожні три роки я зобов’язаний проходити медичне обстеження, обов’язковими елементами якого є відвідини нарколога, невропатолога і психіатра. І оскільки ці медичні довідки йдуть у різні інстанції — ДАІ та УМВС — і терміни їх отримання не співпадають, то я змушений підтверджувати відсутність протипоказань для отримання відповідних дозволів кожні півтора роки. Останній раз таке медичне підтвердження і право на подальше користування зброєю я отримав три тижні тому назад.

Що ж до виписаного анонімниками діагнозу, то він явно переписаний із власної медичної картки одного із анонімників, серед яких, як мені відомо від їхніх же «друзів», є одна людина, яка періодично і уже досить давно лікується у Вінницькій психіатричній лікарні імені Ющенка.

На мій погляд, опосередкованим підтвердженням того, що ця людина і зараз перебуває на обліку в цій психіатричній лікарні, є багаторазове вживання упродовж листа спеціальних психіатричних термінів.

2). Далі анонімники пишуть, що із-за мене ВНТУ покинули 18 докторів наук (і перераховують їх прізвища), а також понад 30 кандидатів наук.

Це звинувачення у членів ректорату, яким я зачитав анонімного листа, викликало сміх. Адже кожен із них добре пам’ятає причини, з яких той чи інший доктор наук покинув наш університет, з кожним із яких я, як ректор, котрий по всіх показниках бажає бути першим по міністерству, образно висловлюючись, носився як із «писаною торбою». А ці причини такі: четверо (Дем’янчук, Молчанов, Рвачов і Стахов), пооббивавши по кілька років пороги посольства, отримали таки запрошення і виїхали на ПМЖ до Канади; троє (Коваленко, П’ятін і Волков), залишивши своїм дорослим дітям отримані у нашому вузі квартири, переїхали до інших міст для роботи у вузах, в яких їм було запропоновано очолити аналогічні кафедри і надано нові квартири; двоє (Балицький і Ткаченко) перейшли в інші вузи на керівні посади проректорів; п’ятеро пенсіонерів (Поздняк, Жуков, Шарейко, Кедровський і Шкодін) звільнилися у зв’язку з тим, що уже не мали фізичних сил впроваджувати в навчальний процес широко вживані у нашому університеті новітні інформаційні технології — підтвердженням цьому є те, що усі вони уже пішли з життя; ще двоє (Панков і Ніколюк) перейшли в інші вузи, повіривши в надані їм при спокушуванні обіцянки; Літвінов, захистивши докторську дисертацію, повернувся в Харків до дружини, яка і не переїздила з ним до Вінниці; і лише про долю Кабаненка я нічого не знаю — він і працював непомітно, і захистив докторську дисертацію непомітно, прикривши її грифом секретності, і звільнився під час моєї відпустки непомітно, і де зараз працює невідомо.

Що ж до кандидатів наук, то вони звільнялись лише в тому випадку, коли на кафедрі їм після закінчення аспірантури не було вакансії, або в інших вузах, переважно не державної форми власності, їм одразу надавали керівні посади, чи їх запросили у бізнес-структуру на суттєво більшу зарплату.

До речі, те, що список звільнившихся докторів наук, які працювали на різних кафедрах, на різних факультетах, у різні роки, виявився таким повним, а також те, що в нього не увійшли ще два звільнившихся у минулому році доктори наук — Корчинський (за станом здоров’я — уже помер) і Тимченко (запрошений до Києва завідувачем кафедри новоствореного вузу), однозначно вказує на одного із авторів цієї анонімки, який звільнився з університету раніше на кілька місяців за останніх двох докторів наук.

До цього ж напрямку звинувачень на мою адресу слід віднести і фразу з анонімки — цитую: «Зараз застосовуються репресивні методи боротьби з молодим доктором економічних наук Морозом О. В., який за 3 роки підготував 4 кандидата економічних наук» — кінець цитати.

Безглуздість звинувачення мене у переслідуваннях професора Мороза спростовується одразу двома доводами: по-перше, це я запросив безквартирного киянина Мороза О. В. кілька років тому назад до ВНТУ одразу після захисту ним докторської дисертації і надав йому 4-кімнатну квартиру та посаду спочатку декана економічного факультету, а потім директора Інституту менеджменту і в мінімально-допустимий термін допоміг отримати учене звання професора; по-друге, це я пішов назустріч Морозу О. В. і відпустив його з адміністративної посади, дозволивши очолювати лише кафедру, після того, як дізнався, що після складної операції йому досить довго доведеться жити, не перенапружуючись. Я навіть на засіданні Ученої ради дозволяю йому бути лише півгодини. Сьогодні Мороз О. В. є єдиним доктором економічних наук в університеті, тож, якщо б він пішов від нас, то ми втратили б можливість приймати кандидатський іспит з економіки. А тому я буду виконувати будь-які побажання професора Мороза О. В., принаймні, до тих пір, поки не захистить докторську дисертацію з економіки хоча б ще один науковець нашого університету.

3). В кількох абзацах анонімного листа мене звинувачено у тому, що я створив в університеті сімейне видавництво «УНIВЕРСУМ-Вінниця» для публікації своїх творів та творів своїх синів, що усі свої 350 наукових статей я опублікував в очолюваному мною в якості головного редактора науковому журналі «Вісник ВПІ», що за моєю вказівкою університетський часопис «Імпульс» оголошує мене кращим освітянином України, що шість моїх книг, в яких паплюжаться відомі політики, ректори і правоохоронці, видані за рахунок університету.

Спростовуються ці звинувачення наступним.

Видавництво «УНІВЕРСУМ-Вінниця» створене в університеті в 1996 році. За неповних 9 років в ньому опубліковано біля 1000 найменувань різної літератури — навчальної, наукової, публіцистичної, історичної, художньої. Серед авторів опублікованих книг є багато відомих письменників Вінниччини і професорів вузів Вінниці. Але, звичайно, найбільше серед них науково-педагогічних працівників нашого університету, книги яких за рішенням Конференції трудового колективу і Ученої ради друкуються безкоштовно. Тож я гордий, що серед цих 1000 книг півтора десятка є написаних мною та моїми синами, в тому числі і в 2005 році. Це є свідченням того, що і я, і мої сини здатні сьогодні вносити свій вклад в створення сучасної української наукової, навчальної та історико-публіцистичної літератури, яка користується попитом у студентства та науковців.

Абсурдність твердження, що усі 350 наукових статей я опублікував в очолюваному науковому журналі «Вісник ВПІ», чітко проглядається уже хоча б з того, що «Вісник ВПІ» було створено лише в кінці 1993 року, коли я на той час уже доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки, академік чотирьох академій встиг опублікувати 250 наукових праць, включаючи кілька наукових монографій в Київському загальнодержавному видавництві «Техніка» та в університетському видавництві Польщі. А з 1994 року десятки моїх наукових робіт опубліковані в наукових виданнях Італії, Бельгії, Хорватії, Фінляндії, Австрії, Росії та наукових журналах, які видаються в Києві, Харкові, Львові, Херсоні і Кременчуці.

Введені мною вперше в Україні спецкурси «Математичні методи ідентифікації електромеханічних процесів» та «Оптимізація електроприводів» сьогодні вводяться в навчальні плани спеціальності 7.092203 і в інших вузах, де вона є. І з цих вузів поступають замовлення на створені мною навчальні посібники по цих спецкурсах, аналогів яким немає не лише в українській навчальній літературі, але і в російській.

Кращим освітянином України уже двічі — 5 років тому назад і в минулому році — мене визнав не університетський часопис «Імпульс», а конкурсний комітет, створений Всеукраїнським товариством «Просвіта». І опубліковано це після підведення результатів Всеукраїнського конкурсу спочатку в загальнодержавному тижневику «Освіта», а університетський «Імпульс» лише передрукував цю інформацію з посилкою на «Освіту», що не захотіли помітити автори анонімного листа.

Що ж до моїх історико-публіцистичних книг, які друкувалися за рішенням Ученої ради університету, то на відміну від анонімників багатьма відомими політиками, включаючи мінiстрів і депутатів Верховної Ради України та відомих журналістів і політологів, вони оцінені позитивно, в тому числі і на сторінках таких популярних газет, як «Голос України», «Освіта» та «Подолія». А право піддавати гострій критиці в цих книгах державних службовців та політиків, як місцевого так і загальнодержавного масштабу, мені дає довічний статус народного депутата України та державного службовця 1-го рангу, який я отримав згідно закону про статус народного депутата по закінченню терміну роботи у Верховній Раді України 1-го скликання.

4). Анонімники стверджують, що я переслідував викладачів, які не ставили п’ятірок моїм синам, а сини принижували їх гідність і не здатні були зі своїми знаннями поступити у будь-який інший вуз, окрім ВНТУ.

У відповідь на ці звинувачення я нагадаю анонімникам те, що вони добре знають, але свідомо замовчують. По-перше, обидва мої сини з різницею у 8 років закінчили найкращу школу у Вінниці — фізико-математичну гімназію № 17, у якій ні навчатись, ні тим паче отримати медаль по закінченню без знань і любові до математики та фізики неможливо.

По-друге, золоту медаль переможця на конкурсі молодих математиків у Національній Академії наук України студенту 2-го курсу ВНТУ Віталію Мокіну за красиві очі не дали б. А наукову роботу по ідентифікації нелінійних систем, в якій студентом 4-го курсу ВНТУ Олександром Мокіним було запропоновано абсолютно новий метод побудови математичних моделей таких систем, за його красиві очі теж би не включили в програму Всесвітнього Конгресу ІМЕКО у Хорватії. По-третє, обидва мої сини за 5 років навчання в університеті не пропустили жодної пари занять і не написали жодної контрольної роботи та колоквіуму на оцінку, меншу відмінної. А тому відмінні оцінки по усім предметам вони отримували автоматично за результатами модульно-рейтингової системи без складання іспитів. Тож і не було жодного випадку, коли б вони з якимось викладачем вступали у конфлікт, і немає жодного викладача, який не поставив їм відмінної оцінки. А тому ні їм принижувати когось, ні мені переслідувати когось за небажання ставити їм відмінні оцінки не було ніякої необхідності.

5). Дикою за своєю нелогічністю і ще одним доказом несприятливого діагнозу для анонімників є така послідовність висловлених ними фраз — цитую: «Він створив в університеті «слідчі комісії», направлені на те, щоб набрати негативну інформацію про викладачів та співробітників, на підбурювання і заохочування студентів до нещирості, підлабузництва, оббріхування та інших неетичних вчинків. Породив хабарництво серед «своєї команди». Ця страшна система тільки в цьому році привела до самогубства трьох студентів (двох з будівельного факультету та одного з факультету машинобудування)» — кінець цитати.

Виникає запитання до авторів цієї послідовності фраз: «Якщо я створив «слідчі комісії» для виявлення неетичної поведінки і проявів хабарництва серед викладачів, то як цими діями я міг стимулювати до хабарництва членів «своєї команди» і довести до самогубства трьох студентів?»

Адже комісії по перевірці неетичної поведінки і проявів хабарництва з боку викладачів я створював саме за заявами студентів, які підтвердилися. І, як добре відомо анонімникам, ні Ленінський, ні Замостянський районний суди, ні Вінницький обласний апеляційний суд висновки цих комісій не опротестували і на роботу викладачів, спочатку відсторонених, а потім звільнених з університету за рекомендаціями цих комісій, не відновили.

А самогубства дійсно мали місце — і про це писали газети. Усі три студенти-самогубці навчались лише на «добре» і «відмінно». І ніяких проблем з викладачами і з працівниками гуртожитків у них не було. Як виявилось з часом, у студентів-будівельників (хлопця і дівчини) причиною самогубства виявилась нерозділена любов. Що ж до студента-машинобудівника, то це самогубство залишилось загадкою, оскільки сталося воно у батьківському домі хлопця у селі. Батьки причину розкрити відмовились, сусіди начебто чули сварку хлопця з батьками по його приїзду. Міліція в усіх трьох випадках криміналу не виявила і констатувала самогубство без зовнішнього втручання. На жаль, в Україні за статистичними даними щороку таких випадків трапляється десятки тисяч.

6). Анонімники пишуть — цитую: «Його супроводжує страх «замаху» на його життя та життя його синів з боку російських терористів. Для боротьби з ними ректорат купив та надав йому дозвіл носити газовий пістолет»

Змушений розчарувати анонімників — страху немає, хоч пістолет уже доводилося використовувати для самозахисту двічі — один раз у Вінниці увечері по дорозі додому (про цей випадок писали вінницькі газети), а другий раз під час зупинки на обочині автостради по дорозі на Київ. На жаль, терористичний акт теж не є вигадкою — про нього можна прочитати у моїй книжці «Перші підсумки», примірники якої є в вінницьких бібліотеках імені Тімірязєва та імені Франка. До речі, те, що цей терористичний акт намагався на замовлення когось із моїх недругів здійснити саме російський терорист встановлено по відбиткам пальців російськими правоохоронцями на прохання українського слідчого. Зараз цей терорист, за яким значиться аналогічна диверсія з більш тяжкими наслідками і у Росії, оголошений у всеросійський розшук. Сподіваюсь, що після того, як російські правоохоронці його упіймають, стане відомим і ім’я замовника терористичного акту проти мого старшого сина.

А у моїй книжці «Що за горизонтом?», примірники якої теж є у вінницьких бібліотеках, у розділі «Шантаж» можна ознайомитись з документально підтвердженим фактом письмового залякування мене з обіцянкою розправи — оскільки працівники міліції на ці погрози не відреагували, то я змушений звернутись з проханням виявити автора до СБУ.

Навіть лише із наведених фактів витікає висновок, що мати пістолет для самозахисту для мене є не лишнім.

7). Знову цитата із листа анонімників: «Мокін «побудував» квартири на базі студентського гуртожитку. Поліпшив житлові умови своїй «команді», яка не потребує в житлі. Рішенням ректорату і сам отримав квартиру та його син Олександр за «непосильний внесок в розвиток» ВНТУ. Свою стару квартиру кажуть продав, чи здав в аренду. Академік купив двокімнатну квартиру в Саках, якій надав статус університетського гуртожитку, де насамперед відпочиває і лікується його сім’я. Для своєї сім’ї орендує декілька номерів у готелі м. Києва. Університет щорічно перераховує гроші за ремонт цього готелю та за аренду. Автомобілі синів обслуговує гараж університету. Для всієї сім’ї спеціально готується їжа в їдальні, де і справляли весілля Віталія та Олександра за символічну ціну. Вони мають свої кабінети, які обладнані комп’ютерною технікою» — кiнець цитати.

Так, я дійсно за 15 років свого ректорства поліпшив житлові умови сім’ям 250 співробітників та викладачів університету, побудувавши три житлові будинки, розподіл квартир в яких здійснювався спільним рішенням ректорату та профкому, і продовжую споруджувати 50 квартир на трьох поверхах 1-го гуртожитку і зараз. Але неправдою є те, що і собі в цих будинках я взяв нову квартиру, продавши стару. Так, я дійсно з дозволу ректорату протягом року проживав із сім’єю в університетському гуртожитку в секції для приїжджих, проплачуючи, як і усі приїжджі, повну вартість проживання у цій секції. В цей час найнята мною по договору будівельна фірма робила ремонт моєї квартири. Майже рік тому після завершення ремонту я знову поселився у своїй старій, але тепер уже відремонтованій квартирі, де проживаю і зараз. І оці квартирні домисли анонімників свідчать про те, що вони не працюють в університеті, принаймні, уже рік. Адже, якби вони були працівниками університету протягом останнього року, то бачили б, що я уже давно увечері після роботи не йду в гуртожиток, а кудись від’їжджаю автомобілем. І вранці теж виходжу не з гуртожитку, а приїжджаю звідкілясь автомобілем.

Щодо двокімнатної квартири в Саках, то її ніхто не купував — вона подарована університету людиною, яка переїхала із Сак на роботу в університет і працює у нас завгоспом університетського спортивно-оздоровчого табору біля села Степашки Гайсинського району, проживаючи постійно із сім’єю в одному із університетських будинків табору. А ми в подарованій ним квартирі влаштували два однокімнатні номери з меблями на 5 осіб, холодильником, телевізором, газовою плитою, ванною та набором посуду, створивши таким чином міні-санаторій для літнього відпочинку сімей працівників університету. Щороку за два літні місяці ми організовуємо 5 змін по 11 днів кожна з можливістю відпочивати одночасно двом сім’ям. Доставляємо туди і назад відпочиваючих університетським мікроавтобусом. І за проживання і за доставку кожному доводиться платити в університетську касу, але ця плата є набагато меншою при рівній комфортності, ніж в готелях міста Саки. Тож наш міні-санаторій користується великою популярністю серед працівників університету. Я в цьому міні-санаторії був лише один раз протягом двох днів чотири роки тому назад під час підписання актів приймання приміщень, відремонтованих місцевою будівельною фірмою. Моя дружина і син Олександр там ще не були ні разу, а син Віталій з дружиною за 4 роки був лише один раз протягом однієї зміни.

Щодо звинувачення про оренду номерів в готелях міста Києва, то воно є надуманим, оскільки нічого в готелях Києва університет не орендує. У нас є договір з Академією педагогічних наук України, згідно з яким університет взяв дольову участь в ремонті і забезпеченні меблями двох кімнат в гуртожитку академії, за що отримав право безкоштовно поселяти в цих кімнатах під час відряджень до Києва ректора, проректорів і директорів інститутів. Оскільки до Києва у відрядження цим працівникам університету доводиться виїжджати часто, то за три роки з дня підписання договору уже окупились усі університетські затрати в облаштування цих кімнат, а договір підписано на 10 років, тобто університет ще 7 років буде безкоштовно користуватись цими кімнатами під час відряджень до Києва перерахованих вище категорій працівників. Із членів моєї сім’ї крім мене зупинявся кілька разів у одній з цих кімнат під час відряджень до Києва лише директор Інституту магістратури, аспiрантури та докторантури Віталій Мокін.

Щодо звинувачення анонімників про обслуговування автомобілів синів в гаражі університету, то абсурдність його витікає хоча б з того, що і свій власний автомобіль я заправляю бензином за власні кошти і ремонтую на станції автосервісу, і слідкую за тим, щоб і усі інші працівники університету поступали аналогічно.

Кілька слів стосовно звинувачень у використанні мною їдальні. Обідаю я разом з усіма іншими працівниками університету в залі для професорсько-викладацького складу у всіх на виду. І сидячи за сусідніми столиками, колеги бачать, що і їм я усе те, що є в меню, і плачу за обід, як і усі інші.

Весілля дітей усі працівники університету, хто бажає, згідно з Колективним договором мають право проводити у нашій їдальні, орендуючи її та закупаючи самостійно усі необхідні продукти. Так поступив і я, попередньо попередивши завідуючу їдальнею, щоб вона використала для приготування весільних блюд виключно лише ту продукцію, яка буде закуплена і завезена моєю дружиною і синами.

Стосовно звинувачення про кабінети синів, обладнані комп’ютерною технікою, то з цього приводу можу повідомити «33 каналу», що молодший син Олександр, який є науковим співробітником і аспірантом-заочником, має лише стіл в лабораторії і користується моїм персональним комп’ютером у ті години, коли його не займаю я. А старший син Віталій, який є директором інституту, дійсно має кабінет, але комп’ютер стоїть не в його кабінеті, а у кабінеті його заступників, об’єднаному з його кабінетом спільною приймальнею. Він же користується комп’ютером, встановленим в науково-дослідній лабораторії екологічного моніторингу.

8). Щодо звинувачення в незаконності зайняття посади ученого секретаря університету військовим пенсіонером Кірчановим Е. В., який, на думку анонімників, підробляє протоколи засідань Ученої ради університету, то обидва звинувачення є безпідставними, оскільки допускається керівними документами вищої школи, що учений секретар вузу може не мати ступеня кандидата наук, а мною тому і призначений на цю посаду військовий пенсіонер — колишній керівник штабу військової частини, підполковник, щоб усі документи Ученої ради університету оформлялись з військовою точністю і не перероблялись ні під чиїм тиском, чого важко було б досягти, якби ученим секретарем була цивільна особа не пенсійного віку.

9). Звинувачення анонімників на адресу «членів команди» — проректорів Буяльської Т. Б. та Грабка В. В. в тому, що їм за університетські кошти зроблено ремонт в квартирах не відповідає дійсності, оскільки і ремонти вони робили за власні кошти, і майстрів наймали зі сторони. Я з цього приводу навіть сам влаштовував додаткову перевірку, коли по університету почали розповсюджуватись плітки, що додатковий ремонт у їхніх секціях в гуртожитку для сімейних здійснюється за університетські кошти. А за університетські кошти в цьому гуртожитку було зроблено лише обов‘язковий ремонт усіх приміщень, обумовлений їх переплануванням.

10). Особлива ненависть в листі анонімників проглядається, коли мова заходить про мого старшого сина, який є директором Інституту магістратури, аспірантури та докторантури, доцента Віталія Мокіна — і це теж породжує думку, що серед авторів анонімного листа або їх інформаторів є колишня його співробітниця, котра альтернативі бути звільненою за систематичні прогули віддала перевагу піти за власним бажанням, і тепер, на мій погляд, усю свою кипучу енергію вирішила направити на те, аби отруювати йому життя. Адже у Віталія інших недругів немає, оскільки він є улюбленцем студентів та аспірантів і тому, що біля сотні із них працюють, отримуючи оплату, в очолюваних ним госпдоговірних наукових роботах, і тому, що він у свої лише 30 років є автором біля сотні наукових робіт в багатьох наукових журналах і уже завершив докторську дисертацію, яку планує захистити в Києві в спецраді академічного інституту до кінця нинішнього року, і тому, що очолюваною ним командою системотехніків, програмістів і математиків на замовлення колишнього начальника обласного управління екології і природних ресурсів, а нині заступника міністра Яворської О. Г. створена і впроваджена в життя унікальна геоінформаційна система екологічного моніторингу Вінницької області, аналогів якої поки-що не мають інші області України, і тому, що Укрводгосп і Гідрометцентр України, маючи у Києві під боком сотні спеціалістів у київських вузах та академічних інститутах, ведуть сьогодні саме з ним переговори про розробку базових геоінформаційних систем, оскільки його розробки поза конкуренцією, і тому, що керований ним інститут вивів аспiрантуру нашого університету у 2004 році на рівень 64 % ефективності при 17 % її середнього значення по міністерству освіти і науки.

І звичайно ж кандидат технічних наук Усач О. Г. — директор спільного україно-американського науково-виробничого підприємства «Флекстронікс», яке розробляє нові програмні продукти на замовлення базової американської фірми, і в якому працює програмістом на важливому напрямку дружина мого сина Віталія Олена, буде дуже обурюватись, почувши про те, що анонімники приписують йому торгівлю комп’ютерами.

11). Дивує заява анонімників, що в університеті — цитую: «… грошей немає на обладнання лабораторій на кафедрах і навіть для придбання професійного програмного забезпечення для навчального процесу» — кінець цитати. Ця фраза свідчить про те, що анонімники не працюють уже в університеті не менше, ніж півтора роки. Адже за останні півтора роки в університеті придбано ліцензійного програмного забезпечення на мільйон гривень, і нині наш вуз є чи не єдиним в Україні, який на всіх обчислювальних центрах використовує виключно лише ліцензоване програмне забезпечення, повністю відповідаючи за цим параметром статусу європейського університету. За цей же час: кількість сучасних комп’ютерів в університеті доведена до 720 штук; створено сучасний центр дистанційного навчання, в якому викладачі освоюють нові інформаційні технології викладання дисциплін, сучасний центр зварювання, на якому студенти вивчають цей технологічний процес за допомогою електрозварювальних напівавтоматів, сучасний центр автомобільної діагностики, обладнаний комп’ютеризованим діагностичним обладнанням, придатним для діагностування іномарок, сучасний центр виробництва тротуарної плитки, який не лише слугуватиме вивченню студентами-будівельниками відповідних робітничих професій, але і дозволить протягом наступного року зробити красивими усі пішохідні доріжки унiверситету; введені в експлуатацію лабораторія захисту інформації в комп’ютерних системах, телефонних мережах та закритих примiщеннях та лабораторія медико-біологічних досліджень. На черзі підключення до телефонної мережі та системи Інтернет усіх без винятку кімнат в студентських гуртожитках.

Завершується анонімний лист фразою — цитую: «Наведена в цьому листі лиш частина проблеми з ректором ВНТУ є і проблемою України, тому її вкрай потрібно вирішувати шляхом його усунення з цієї посади, доки він і його найближчі поплічники не винищили дощенту традиції, викладацький і технічний потенціал ВНТУ» — кінець цитати і анонімного листа.

Для того, щоб Ви, шановні журналісти «33 каналу», у повній мірі могли побачити повну невідповідність заключної фрази анонімного листа дійсному стану речей в університеті, я закінчу свою відповідь порівнянням того, що було у вузі до мого приходу на посаду ректора і що стало зараз.

Було 14 спеціальностей підготовки інженерів, стало 32 спеціальності;

було 5 % докторів наук, професорів і 56 % кандидатів наук, доцентів, стало 10 % докторів наук, професорів і 64 % кандидатів наук, доцентів; була лише одна спецрада по захисту кандидатських дисертацій по двох спеціальностях, стало 5 спецрад по захисту кандидатських дисертацій по 12 спеціальностях, в двох із яких дозволений також захист докторських дисертацій по 6 спеціальностях — це більше, ніж в усіх інших університетах Вінниці разом узятих; не було жодного наукового журналу, стало 4 наукових журнали, в яких ВАК дозволяє публікацію матеріалів кандидатських і докторських дисертацій по технічних, економічних, педагогічних і філософських науках;

не було ні дозволу, ні друкарні для друкування літератури, створене видавництво, яке щороку друкує більше сотні найменувань навчальної, наукової, історико-публіцистичної та художньої літератури, а також чотири періодичних наукових журнали і університетський часопис «Імпульс»; не було жодного академіка чи член-кора, стало більше 50 академіків та член-корів різних академій, як державних так і громадських, як вітчизняних так і міжнародних; не було колективного членства вузу в жодній міжнародній науковій чи освітній організації, стали колективним членом 7-и всесвітніх організацій, в тому числі Всесвітньої організації університетів, до складу якої крім нашого входять лише 18 університетів України, та Всесвітньої організації винахідників, у якій наш вуз є єдиним представником України — список можна продовжувати, але, на мій погляд, і цього досить, аби переконатись, що нинішнє керівництво університету веде його правильним шляхом, з кожним днем наближаючи до рівня сучасного елітного західноєвропейського університету.

 З повагою —
ректор ВНТУ Б. І. Мокін

Звичайно, я розумію, що усі мої відповіді редколегія «33 каналу» не надрукує — забагато, але усе ж таки сподіваюсь, що, принаймні, у скороченому варіанті вона їх опублікує. Але для мене важливим є не стільки те, яка частина цього матеріалу буде опублікованою у тижневику, скільки те, що я дав спростовуючі відповіді на усі обвинувачення.