Мокін Борис Іванович
Мокін Борис Іванович
Головна сторінка  Громадська діяльність Публіцистика Друге дихання, або З чужої пісні слова не викинеш Розділи книги


Під таким заголовком я відіслав у вівторок 21 червня до редакції газети «Голос України» статтю, яка стала моїм відгуком на опублікований у цій же газеті матеріал філолога Миколи Ярошенка, котрий я переоповідувати не буду, оскільки його суть розкривається по ходу моєї статті, текст якої подається нижче:

— Шановна редколегіє «Голосу України»! В № 111 від 17 червня 2005 року Вашої газети опублікована стаття «Поверніть класичні університети», автором якої є філолог з Тернополя Микола Ярошенко.

Стаття закінчується зверненням ведучого від редколегії — цитую: «Наскільки крамольні думки висловив наш дописувач із Тернополя, покаже, сподіваємось, відповідь із Мінiстерства освіти і науки, а також ваші, шановні читачі, відгуки на порушену проблему. Отже, чи варто повертати класичні університети?» — кінець цитати.

Свій відгук я почну з висловлення співчуття панові Ярошенку, усвідомлюючи, як нелегко йому — людині, яка усе бачить лише в чорно-білому зображенні, — жити у цьому світі. Адже більшу частину свого часу він змушений спілкуватись з людьми, думки яких з його точки зору є «безглуздям», а прийняті ними рішення — «абракадаброю», що, звичайно ж, приводить до переповнення психіки негативними емоціями (звертаю увагу на те, що слова в лапках взяті з його статті).

А тепер по суті статті Миколи Ярошенка.

Пан Микола стверджує, що перетворювати галузеві інститути в університети ми в Україні стали, наслідуючи Росію, яка з незрозумілих йому причин на початку 90-х років славетне МВТУ ім. Баумана перейменувала в технічний університет.

На дуже простому прикладі я продемонструю хибність цього твердження.

Нагадаю, що саме у ці 90-і роки країни Європейського Союзу започаткували програму Tempus-Tacis, стрижнем якої було спільне виконання освітніх проектів консорціумами університетів із країн ЄС та країн Східної Європи за кошти країн ЄС з метою сприяння входженню східноєвропейських університетів у західноєвропейський освітній простір.

І наш інститут, тоді ще Вінницький політехнічний, теж подав заявку на участь у конкурсі. Але взяти участь у конкурсі нам з першої спроби не вдалось, оскільки ми отримали відповідь з Брюсселя, що у конкурсі можуть брати участь зі Східної Європи лише університети, а не інститути.

Тож перший поштовх перейменуванню і вітчизняних, і російських інститутів в університети був викликаний бажанням увійти в консорціуми з вузами країн ЄС для спільного виконання освітніх проектів за їхні гроші.

І одразу ж після перейменування у Вінницький державний технічний університет ми були допущені в консорціум з Датським технічним університетом із Копенгагена та Лундським університетом із Швеції. І наш консорціум виграв та успішно виконав протягом 1995—1996 років проект по організації підготовки в нашому вузі магістрів за європейськими стандартами.

І уже аж під час виконання проекту ми до кінця зрозуміли, чому Брюссель наполягає на участі в проектах з нашого боку саме університетів, а не інститутів. А справа в тому, що поняття «інститут» на Заході є дуже розмитим. Наприклад, в структурі Датського технічного університету, який був нашим головним партнером у проекті, інститутів у 1995 році було аж 45, і їх по кілька входило до складу кожного із факультетів. Тобто датські інститути були еквівалентами наших кафедр. В той же час у нашого другого партнера по проекту — Лундського університету — інститутів у структурі було менше десяти, а факультети були складовими підрозділами кожного інституту. Тобто шведські інститути були еквівалентами наших галузевих інститутів вузького профілю, але об’єднаних в один університет. І ось саме по такому принципу сьогодні побудована структура і нашого Вінницького національного технічного університету. І, як нам стало відомо, з приходом нового ректора і у Датському технічному університеті сьогодні кількість інститутів суттєво скорочена, і вони теж стали поєднувати в собі по кілька факультетів.

Цим же прикладом спростовується і твердження Миколи Ярошенка, що в «цивілізованих державах» галузевих університетів немає. Адже навряд чи в когось виникне сумнів у тому, що Данія є цивілізованою державою. А вона, як бачите, має «Датський технічний університет», який нараховує кілька десятків тисяч студентів і який є основним навчальним закладом країни по підготовці бакалаврів та магістрів інженерії. Та й в Румунії основна маса інженерів готується в технічних університетах Бухареста і Яс.

До речі, в західних країнах поняття «училище» відноситься виключно до навчальних закладів, які готують робітників. Тож нічого дивного немає у тому, що після ліквідації «залізної завіси» і надання дозволу іноземцям навчатись у колись режимному Московському вищому технічному училищі імені Баумана, його для адекватного визнання дипломів за кордоном змушені були перейменувати у Московський державний технічний університет.

Пан Ярошенко стверджує, що — цитую: «До початку 90-х років ми мали десять справжніх класичних університетів, древніх і молодих — у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, Ужгороді, Дніпропетровську, Донецьку, Сімферополі та Запоріжжі» — кінець цитати.

Ну, по-перше, про яку «справжність» і «класичність» можна було говорити у ті роки стосовно Запоріжського і Сімферопольського університетів, в які тоді на прохання обкомів КПРС були перейменовані місцеві педагогічні інститути?

А по-друге, взагалі, що це таке —«класичний університет»?

Згадаймо історію. У 12-му столітті університетами у Європі були названі навчальні заклади, в яких було зосереджено вивчення усіх, відомих на той час, наукових і теологічних дисциплін, які охоплювали і філософію, і філологію, і літературу, і іноземні мови, і математику, і фізику, і алхімію, і географію, і музику, і мистецтво, і медицину, і архітектуру, і теологію, і інші відомі на той час дисципліни. З часом кількість дисциплін, цікавих для вивчення людьми, збільшувалась, і уже в кінці 19-го століття у світі не було жодного університету, який би охоплював їх усі. Тобто ще тоді університетів в первісному класичному розумінні цього поняття не стало. А сьогодні за межами і Московського державного університету імені Ломоносова, і Київського національного університету імені Шевченка існують сотні наукових дисциплін, які не читаються в цих університетах, і ці університети не мають у своєму складі кафедр та лабораторій, які вели б по цих дисциплінах дослiдження. Тож і ці провідні вищі навчальні заклади Росії і України уже не підпадають під означення «класичного університету». Вони теж є галузевими університетами, причому по сьогоднішніх поняттях дуже вузького профілю — лише в галузях гуманітарних і фундаментальних наук.

Тож відносити їх до класичних університетів і на цій підставі вимагати заборони використовувати термін «університет» для усіх тих вищих навчальних закладів, які представляють інші галузі наук, по меншій мірі, наївно, а по-більшій — не розумно.

І сьогодні в усіх країнах світу та за їх межами університетами визнають вищі навчальні заклади, в яких, принаймні, на кількох десятках кафедр чи департаментів викладається і досліджується велика кількість, принаймні, не менше сотні, навчально-наукових дисциплін. І якщо цей обмежений унiверсум навчально-наукових дисциплін забезпечує підготовку фахівців з вищою освітою в галузі гірництва, то вищий навчальний заклад іменують гірничим університетом, а якщо в галузі медицини — то медичним університетом.

Були часи, коли людей ділили на патриціїв і плебеїв, на аристократів і простолюдинів, на дворянство і чернь.

Приблизно такий же умовний поділ донедавна існував і в освіті — вищі навчальні заклади поділялись на університети і галузеві інститути. І ті, хто закінчував університет, відносили себе до освітньої аристократії, а тих, хто закінчував галузевий інститут, вони відносили до освітніх простолюдинів.

І на тобі! Європа, як і під час буржуазних революцій, зламала і в освіті кордони між «аристократами» і «простолюдинами». За Європою пішли і ми. І більшість людей і в Україні, і в Росії це сприймають абсолютно нормально.

Але було б дивним, якби під час «ломки устоїв» не знайшлося б отаких собі «Микол Ярошенків», яких зачіпає за живе те, що вчорашні «освітні простолюдини» теж набувають їхнього статусу «освітніх аристократів», розмиваючи цим цей статус і зменшуючи «вагу» кожного «класичного освітнього аристократа» в суспільстві. І є такі «Миколи Ярошенки» не лише серед рядових філологів, але і серед ректорів вищих навчальних закладів, безпідставно претендуючих на роль освітньої еліти, котру вони вбачають виключно в давно втратившому свій первісний зміст понятті — «класичний університет».

Стосовно сповнених аристократичного презирства коментарів Миколою Ярошенком назв таких популярних і у нас і за кордоном університетів, як Національний технічний унiверситет України «Київський політехнічний інститут», Національний університет «Львівська політехніка» та Національний унiверситет «Києво-Могилянська академія», то ці його коментарі є, перш за все, проявом неповаги до узагальненої думки багатотисячних колективів цих університетів, на загальних зборах чи конференціях трудових колективів яких ці назви були затверджені з дотриманням усіх принципів демократії.

І я не думаю, що знайдеться так уже й багато «Микол Ярошенків», які стверджуватимуть, що ці відомі університети — НТУУ «КПІ», НУ «ЛП», НУ КМА — мають менше прав носити університетський статус, ніж вчорашні педагогічні інститути Запоріжжя і Сімферополя, уже хоча б тому, що кількість науково-навчальних дисциплін та кафедр у них є суттєво більшою, ніж у колишніх педагогів.

Я не буду коментувати сарказм Миколи Ярошенка стосовно коледжів і дипломів бакалавра, а лише пораджу йому уважно ознайомитись з Болонською декларацією та коментарями до неї. Для розумної людини, навіть упередженої, цього буде достатньо аби заспокоїтись.

Завершується стаття Миколи Ярошенка такими словами — цитую: «Хочеться вірити і сподіватися, що в наших законодавців у майбутньому вистачить здорового глузду усвідомити, що безглуздя мати в інтелектуально розвиненій країні так звані галузеві університети» — кінець цитати.

Я свою статтю хочу закінчити антитезою, а саме — хочеться вірити і сподіватися, що в наших законодавців і працівників Мінiстерства освіти та науки вистачить здорового глузду не дослухатись до думок таких порадників, як Микола Ярошенко.

З повагою —
ректор Вінницького національного технічного університету, доктор технічних наук, професор,академік АПНУ, засл. діяч науки і техніки України, депутат Верховної Ради України 1-го скликання Борис Мокін

 

Постскриптум 1: сьогодні на календарі 16 квітня 2006 року, тобто, з дня відсилки цієї моєї статті до редакції «Голосу України» пройшло уже без одного тижня 10 місяців, але вона ще так і не опублікована. І, думаю, що опублікованою і не буде, оскільки, я думаю, закликаючи до дискусії, редколегія «Голосу України» сподівалась отримати статті зовсім іншої спрямованості — на підтримку позиції Ярошенка.

Постскриптум 2: сьогодні на календарі 28 липня 2006 року, а моя стаття ще так і не надрукована.

Постскриптум 3: сьогодні на календарі 4 листопада 2006 року — я завершую роботу над книгою, а моя стаття так і не надрукована і ніякого відгуку з газети на неї немає.




© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.