У червні 2005 року сторінки, ефір і екрани засобів масової інформації рясніли досить різноманітними повідомленнями, із яких я приділю увагу лише тим, що викликали хоча б невеликої потужності резонанс.

Почну з повідомлень з-за кордону, серед яких виділю чотири: провал прийняття конституції Європейського Союзу, терор в Іраку, вирок Михайлу Ходорковському в Росії і перемогу соціалістів в Болгарії.

Згідно з попередньою політичною домовленістю між усіма двадцятьма п’ятьма країнами — членами Європейського Союзу, конституція цієї організації, яка повинна була об’єднати Європу в щось подібне до Сполучених Штатів Америки аби економічно і політично протистояти їм, вступить в силу лише після того, як її схвалять усі члени ЄС на своїх референдумах чи у парламентах.

І усе йшло добре зі схваленням конституції ЄС до тих пір, поки не дійшла черга її розгляду у Франції та Голландії. Ці країни провели референдуми, і спочатку у Франції більше 55 % тих, що взяли участь, а потім у Голландії більше 60 % — проголосували проти прийняття цієї конституції, згідно з якою європейські країни ставали складовими частинами потужного наддержавного об’єднання.

На думку аналітиків основною причиною відмови французів і голландців в підтримці конституції ЄС стала боязнь цих і так уже досить арабізованих країн, що після наміченого у наступній хвилі приєднання Туреччини до ЄС через цю країну в Європейський Союз хлинуть настільки потужні потоки арабів, що він дуже скоро перетвориться в наддержаву арабського світу, у якій європейські народи, жінки яких народжують з кожним роком усе менше дітей, відіграватимуть другорядну роль. Адже саме так сталося з корінними народами Америки після того, як після її відкриття Колумбом на американський континент хлинули потоки переселенців з Європи.

Тож сьогодні перспективи Європейського Союзу затуманились, і уже ніхто не береться прогнозувати, чи стане ЄС аналогом США у Європі, і чи взагалі у цього об’єднання є перспективи подолати розбіжності в поглядах його членів у майбутньому. Особливо ж після того, як ці члени у нинішньому ж таки червні не змогли прийняти бюджет ЄС на перспективу, починаючи з 2007 року, коли закінчиться дія попередніх бюджетних домовленостей, згідно з якими Великобританія не сплачувала до консолідованого європейського бюджету ту частину своїх внесків, яка витрачалась на дотації власним виробникам сільськогосподарської продукції, а Франція отримувала від цього бюджету найбільшу суму дотацій своїм сільгоспвиробникам. І хоча для подолання розбіжностей нові члени ЄС, які є найбіднішими у європейській спільноті, погоджувались відмовитись від дотацій своїм сільгоспвиробникам, Великобританія і Франція на своїх пільгах стояли «насмерть», що викликало спротив інших «старожилів» Європейського Союзу.

У світлі цих подій перспективи України стати членом ЄС із туманних стають взагалі не визначеними ні в часі, ні в принципі. І само собою виникає запитання — чи варто тепер створювати у складі Кабміну міністерство євроінтеграції? — що пообіцяв зробити Президент України Віктор Ющенко в найближчій перспективі. Особливо в світлі його ж заяв про те, що Україна увійде в Єдиний Економічний Простір з Росією і іншими країнами СНД, якщо вони погодяться на створення зони вільної торгівлі без обмежень.

Ну і доводиться погодитись з тими аналітиками, які вважають, що в світлі конституційних і бюджетних катаклізмів в ЄС, що вийшли на перші шпальти усіх західних ЗМІ, відвідини Франції у червні нашим президентом Віктором Ющенком і нашим прем’єр-міністром Юлiєю Тимошенко один за одним з невеликим інтервалом перетворились у другорядні політичні події, які навряд чи додали нам перспектив на європейському напрямку, тож у нинішній політичній аурі на них не варто, мабуть, було витрачати час.

Чимало уже пройшло часу з дня закінчення війни в Іраку, але гинути там люди продовжують і нині. Практично, не проходить жодного дня, щоб якийсь смертник не підірвав себе в оточенні групи своїх співвітчизників, із числа категорій підтримки нової влади, потягнувши за собою десяток із них на той світ та залишивши кілька десятків каліками на цьому світі. Фактично, війна, яка закінчилась швидко і забрала тоді не так уже й багато людей, сьогодні руками терористів, що не шкодують свого життя, добирає число своїх жертв до мінімально допустимого значення. Тож я, наприклад, сприймаю ці втрати іракського народу від терористичних актів як продовження воєнних втрат, що є неминучими.

Наш батальйон в Іраку поступово скорочується за рахунок відправки частинами його бійців додому. Але серед цього контингенту українських вояків є уже і дуже серйозні втрати. Заарештовано командира батальйону генерала Савченка, який організував контрабандне перевезення через кордон кількох сотень тисяч доларів. Його «здали» два бійці батальйону, у яких на кордоні митники вилучили контрабандну валюту. Міністр оборони Гриценко в своєму інтерв’ю факт контрабанди визнав, але попросив військову прокуратуру поставитись до генерала не надто суворо, взявши до уваги його попередню бездоганну службу та суворі умови служби в Іраку. Йде слідство.

В червні російські судді закінчили читати багатоденний вирок найбагатшій людині Росії, бізнесмену і власнику кампанії ЮКОС Михайлу Ходорковському. Його засуджено до 14 років позбавлення волі. Звичайно, його адвокати будуть подавати апеляцію до Верховного Суду Росії, і швидше за все, що верховні судді щось «скостять», але до в’язниці Ходорковському все одно відправитись доведеться.

Засадивши до в’язниці цього талановитого і багатого бізнесмена, Президент Росії Володимир Путін дуже ризикує. Адже за ті гроші, що ще залишилися у Ходорковського, він спроможний найняти у в’язниці собі в охорону не лише усіх «злодіїв в законі», які перебуватимуть там же, але і начальника в’язниці разом зі всіма його підлеглими — тож фізично знищити російського олігарха № 1 російському президенту не вдасться. А от російська опозиція може Ходорковського оголосити своїм вождем і домогтись, щоб він прямо з в’язниці перемістився до зали засідань російського парламенту у статусі депутата Державної Думи Росії. В історії уже відомий такий випадок — згадаймо лідера чорношкірого населення Південно-Африканської Республіки Нельсона Манделу, який із в’язниці за результатами виборів спочатку пересів у крісло парламентаря, а потім на цій же хвилі був обраний першим чорношкірим президентом ПАР. Ставши напередодні президентських виборів у Росії російським Нельсоном Манделою чи хоча б російським Віктором Ющенком, Михайло Ходорковський і без допомоги спонсорів та багатих симпатиків легко організує і профінансує там Помаранчеву революцію, в результаті якої прийде до влади. І тоді і Путіну, і його КГБешному оточенню буде непереливки, оскільки навряд чи Ходорковський вибачить їм своє перебування у в’язниці та зруйнування бізнесу.

У червні, в результаті парламентських виборів, до влади у Болгарії знову повернулись соціалісти (читай колишні комуністи). На жаль, колишній болгарський цар Симеон, що довгий час прожив в еміграції, не врахував переродження свого народу за часи комуністичного правління до маси людей, більшість яких не здатна чесно та ініціативно вести бізнес, а здатна лише бути споживачами мінімальних благ від держави. Тож, повернувшись до Болгарії після краху комуністичної системи та очоливши уряд, він не зміг ні здолати тотальну корупцію в болгарському суспільстві, ні підвищити добробут народу, який втратив здатність самовіддано та ініціативно цілодобово працювати на цей добробут. В результаті болгари знову піддалися на пропаганду соціалістів.

Багато розмов точилося у червні навколо трьох непростих ситуацій у відносинах України з Туркменією, Росією та Польщею.

Туркменам ще попередній наш уряд заборгував більше півмільйона доларів за газ, не поставивши вчасно товари, що повинні були надійти з України на умовах бартеру в рахунок половини вартості поставленого газу. І зараз Туркменбаші Сапармурат Ніязов, обурившись завищеними на його думку цінами на українські бартерні товари, зажадав негайного повернення боргу «живою валютою». Але переговори з ним закінчились успішно, якщо не брати до уваги те, що тепер ми платитимемо за туркменський газ лише доларами. Правда і туркмени купуватимуть у нас потрібні їм товари віднині теж лише за долари. Неврівноваженість ситуації для нас однак у тому, що туркмени, отримавши від нас долари за поставлений газ, можуть купити потрібні їм товари у будь-якій іншій країні, в той час як ми, на жаль, маємо нині можливість купувати газ лише в Туркменистані та Росії, які завжди можуть узгодити свої позиції стосовно нас і діяти заодно.

З Росією у ці дні Україна теж з’ясовувала відносини стосовно 8 мільярдів кубічних метрів газу, який на думку росіян ми «поцупили» у них із розташованих на західній прикордонній території нашої держави їхніх газосховищ, точніше, наших газосховищ, але в яких зберігається резерв російського газу. А це знову ж таки біля мільярда доларів. Цей російський газ наші фахівці кінець кінцем знайшли. Його ніхто не «поцупив» у росіян. Виявилось, що ще у минулому році колишній український уряд «опустив» цей російський газ на дно газосховищ в якості так званої «підкладки», роль якої традиційно відігравав газ, що був українською власністю. А свою «підкладку» наш уряд у минулому році продав за кордон. Тож тепер росіяни запропонували або заплатити за їхній газ, опущений у «підкладку», або вони нам у цьому році недодадуть ці 8 мільярдів кубометрів, або в майбутньому нам доведеться розплачуватись за ці кубометри уже за світовими цінами, тобто, суттєво дорожче. Переговори з цього питання між урядовими делегаціями України та Росії продовжуються і коли завершаться невідомо.

А от давня суперечка України з Польщею стосовно меморіалу польським «орлятам» на Личаківському цвинтарі у Львові у червні успішно завершилась відкриттям цього меморіалу, на церемонії якого були присутні президенти обох країн — і Віктор Ющенко, і Олександр Кваснєвський.

Нагадаю, що цей меморіал було створено поляками у 1939 році на честь загиблих польських воїнів і студентів, що захищали Львів у 1918—1920 роках від атак Української галицької армії, яка намагалась відвоювати це споконвічно українське місто у нещодавно виборовшої незалежність Польщі.

За роки радянської влади у Львові меморіал було зруйновано, і роботи по його відновленню розпочалися лише напередодні розвалу Радянського Союзу з дозволу Михайла Горбачова. Але ось уже кілька останніх років меморіал, незважаючи на його цілковиту готовність, не вводився в дію і служив каменем розбрату між поляками та українцями. А причиною стали написи, що були зроблені на могилах та меморіалі в цілому. Ці написи увіковічували пам’ять і свідчили про героїзм поляків, що захищали свою Батьківщину. На думку львів’ян такий характер написів свідчив про те, що поляки продовжують вважати Львів польським містом, що суперечить і історії, і сьогоднішнім реаліям, а тому Львівська міська рада і не давала дозволу на відкриття меморіалу без зміни змісту цих написів. Пішовши одна одній назустріч, Україна і Польща під впливом своїх нинішніх президентів знайшли сприйнятливий для обох країн зміст написів, а тому нарешті меморіал було відкрито, що стало ще одним досягненням у справі налагодження відносин і встановлення історичної справедливості між українцями і поляками.

У червні за даними соціологів, рейтинг Віктора Ющенка перевищив 60 %, рейтинг Юлії Тимошенко досяг 50 % і впритул до неї наблизився Володимир Литвин. І це незважаючи на підвищення цін на м’ясо та бензин, спробу позбавити малий та середній бізнес спрощеної системи оподаткування, загальне невдоволення населення України проектом адмінiстративно-територiальної реформи та невиконанням обіцянок президента протягом кількох мiсяців після його інавгурації довести до суду справи про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, отруєння кандидата в президенти Віктора Ющенка та незаконне втручання сторонніх осіб у роботу сервера Центральної виборчої комісії під час президентських виборів. Але, на мій погляд, в подальшому слід очікувати деякого зниження рейтингу нинішніх лідерів України. Причиною цього зниження стане загострення уваги опозиційними ЗМІ на питаннях невчасності проведення задуманої новою владою адмiністративно-територіальної реформи та вимагаючого значних затрат перенесення резиденції президента із комплексу на вулиці Банковій до Маріїнського палацу, а президентської канцелярії до розташованого поряд з цим палацом будинку, який нині займає Міністерство охорони здоров’я

Одночасно слід очікувати зниження рейтингу провідних опозиціонерів, внаслідок прийняття Верховною Радою за їхньою ініціативою у червні закону про взяття на поруки 150-ма народними депутатами України і звільнення з-під варти на час слідства будь-кого із їхніх друзів чи соратників, заарештованих правоохоронними органами за порушення чинного законодавства. І, на мій погляд, якщо Президент України Віктор Ющенко накладе вето на цей закон, розшаровуючий громадян України на «своїх» і «чужих», то він лише додасть собі балів у рейтингу. В той же час не сприятиме підвищенню рейтингу опозиції, на мою думку, і нова спроба відволікти увагу правоохоронних органів від дійсних організаторів отруєння Віктора Ющенка шляхом подачі народним депутатом Сивковичем вимоги до Генеральної прокуратури України притягнути до кримінальної відповідальності лікаря Корпана, котрий під час свого стажування у Австрії поставив діагноз отруєння діоксином Віктору Ющенку з чим, як відомо, не погодилась тоді парламентська комісія, очолювана Сивковичем.

Колишній губернатор Сумської області, який пройшов до Верховної Ради України у 2002 році за списком «Нашої України» Віктора Ющенка, а, ставши народним депутатом, спочатку перекинувся до провладної фракції у парламенті, а потім погодився на пропозицію Леоніда Кучми і очолив Сумську обласну державну адміністрацію, нині десь ховається за кордоном, звідки прислав заяву про відмову надалі очолювати Ліберальну партію України. Кілька днів тому назад ця, взагалі-то, маловiдома партія обрала собі іншого, такого ж маловідомого лідера.

Із червневих резонансних повідомлень загальнодержавного значення у ЗМІ, на мій погляд, заслуговують уваги три повідомлення, по яких можна очікувати або не менш різких інформаційних контрударів у відповідь, або позовів до суду про захист честі та гідності.

По масштабу на перше місце, звичайно, можна поставити виступ у Верховній Раді України народного депутата Миколи Мельника — члена Соціалістичної партії і близького соратника Олександра Мороза, за радянських часів голови колгоспу із Липівки, що на Вінниччині, та колишнього Вінницького губернатора, а нині письменника. У своєму виступі Микола Мельник дуже різко і дуже негативно висловився на адресу секретаря РНБОУ Петра Порошенка, батько якого є не менш крутим бізнесменом, ніж сам Петро Олексійович та одним із провідних бізнесменів України взагалі і Вінниччини зокрема. І звинувачення Мельником висунуті такі, що спроба відмовчатись може привести до втрати Порошенком частини балів у політичному рейтингу, що навряд чи входить у його плани. Ситуація ускладнюється ще й тим, що сьогодні і Мельник, і Порошенко формально є союзниками по владній коаліції «Сила народу».

На друге місце по резонансу можна поставити офіційну заяву керівника Донецького УБОЗ МВС Сергія Корнича, зроблену перед телекамерами, про те, що найбагатший бізнесмен України і офіційно президент, а фактично, власник футбольного клубу «Шахтар» Рінат Ахметов є одночасно і керівником найпотужнішого злочинного угруповання у Донецьку, на якого правоохоронні органи завершують збирання доказової бази.

Ця заява може свідчити або те, що Ахметову — найбагатшій людині в Україні готують долю Ходорковського — найбагатшої людини Росії, а тому він скоро буде заарештований; або те, що Ахметова попереджають, щоб він негайно покинув Україну, ставши українським варіантом російського мільярдера Бориса Березовського, котрий проживає в еміграції у Великобританії, оскільки в разі його повернення до Росії він одразу ж буде заарештованим; або Ахметову у такий спосіб пропонують наслідувати приклад російських мільярдерів Дерипаски чи Абрамовича, які спокійно живуть і процвітають, солідаризуючись з нині діючою владою та фінансово підтримуючи її. Найближчі місяці покажуть, який із варіантів розвитку подальших подій навколо Ахметова мався на увазі в момент виголошення правоохоронцем його заяви. А поки що маємо лише заяву міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, зроблену через кілька днів, про те, що він не має матеріалів, які свідчили б про причетність Ріната Ахметова до якогось злочинного угрупування.

Ще однією цікавою інформацією червня було повідомлення про те, що власник телеканалу «Інтер» і одночасно заступник Віктора Медведчука в СДПУ(о) 47-річний фартовий бізнесмен Ігор Плужников перед смертю, яка сталася в останній декаді червня у закордонній клініці внаслідок надзвичайно швидкого розвитку гепатиту, встиг підписати документ про передачу своїх 75 % акцій «Інтера» новому власнику, яким стала якась нікому невідома компанія в офшорній зоні. Після першого повідомлення ЗМІ заполонили як заяви на підтвердження цієї інформації, так і заяви на її спростування. Які з цих заяв є правдивими покаже уже найближчий час, оскільки такий потужний засіб масової інформації, як телеканал «Інтер», довго нічийним бути не може.

Якийсь рок навис над провідними членами СДПУ(о) — банкір Лях, який начебто застрелився, був членом цієї партії, міністр транспорту Кирпа, який теж начебто застрелився, теж був членом цієї партії, і тепер ось бізнесмен Плужников, який раптово помер від гепатиту, нічим перед цим не хворіючи, знову ж таки був членом цієї партії. Якщо врахувати ще й те, що керівник цієї партії Віктор Медведчук не зміг довести до переможного кінця задуману ним комбінацію під час президентських виборів, то можна стверджувати, що Бог не любить СДПУ(о) і дозволив Дияволу погратися з її провідними членами у свої ігри.

Не втрачала зацікавленості у червні і тема суміщення мінiстрами, губернаторами та рядом інших високопосадовців роботи на цих посадах із членством у Верховній Раді України. Таке суміщення, як відомо, заборонене Конституцією України, але виявляється і сьогодні в Україні є 29 високопосадовців, для яких конституція не є законом: це губернатори — Владислав Атрошенко (Чернігів), Юрій Артеменко (Запоріжжя), Віктор Балога (Закарпаття), Володимир Бондар (Волинь), Павло Жебровський (Житомир), Євген Жовтяк (Київ), Петро Олійник (Львів), Іван Стойко (Тернопіль), Роман Ткач (Івано-Франківськ) і Василь Цушко (Одеса); це міністри — Станіслав Ніколаєнко (освіти і науки), Віктор Пинзеник (фінансів), Микола Поліщук (охорони здоров’я) і Сергій Терьохін (економіки); це голови — Віктор Бойко (Держкомрезерв), Олексій Івченко (правління НАК «Нафтогаз України»), Тарас Стецьків (НТКУ), Валентина Семенюк (Фонд держмайна), Ігор Тарасюк (Держуправсправами), Олександр Турчинов (СБУ) і Віталій Шевченко (Нацрада з питань ТБ і радіо); це секретар РНБОУ Петро Порошенко; це мери — Едуард Гурвіц (Одеса) і Сергій Іванов (Севастополь); це заступники — Микола Катеринчук (голови ДПАУ), Павло Рябикін (міністра транспорту) і Віктор Тополов (міністра палива і енергетики); це генеральний директор «Укрспецекспорта» Сергій Бондарчук; це Микола Павлюк.

На багатьох із них Голова Верховної Ради України Володимир Литвин уже подав позови до суду за порушення чинного законодавства, але вони просто-напросто засідання судів ігнорують, не приходячи на ці засідання. А без їх присутності суд розглядати позови спікера не має права. Тож усі, перераховані вище, високопосадовці виконавчої гілки влади продовжують сидіти одночасно і на законодавчій гілці цієї влади, залишаючись народними депутатами, а їх картки продовжують голосувати у Верховній Раді від їхнього імені навіть тоді, коли вони перебувають у закордонних відрядженнях.

Уже за таке порушення конституційних норм представниками влади найвищого рангу і за відсутність дієвого реагування на ці порушення з боку гаранта конституції Україна не має морального права ні на членство в ЄС, ні на прийняття до НАТО.

І я не вірю у те, що на міністерські та губернаторські посади не можна було віднайти із оточення Віктора Ющенка інших соратників, не обтяжених депутатськими мандатами, які керували б цими міністерствами і областями не з більшим числом помилок, ніж керівники нинішні.

І я не розумію, як можуть ці високі посадові особи вимагати від своїх підлеглих дотримання чинного законодавства, якщо самі є порушниками найвищого закону держави?

І будучи прихильником нової влади та бажаючи їй добра, я підтримую тих опозиційних народних депутатів, які у ці дні прийняли у Верховній Раді у першому читанні закон про заборону суміщення посад у законодавчій та виконавчій гілках влади. І буду радий, якщо ще до кінця червня цей закон буде проголосовано в цілому, а президент не накладе на нього вето, що зміцнить довіру до нього.

У червні завершився суд над винуватцями Скнилівської трагедії, яка описана мною у книжці «Перші підсумки». До 14 років ув’язнення засуджено Володимира Топонаря, який пілотував літак СУ-27 під час показового польоту 27 липня 2002 року і, не впоравшись з пілотуванням, спрямував його на глядачів, що привело до загибелі біля сотні людей і нанесення травм різного ступеня ще кільком сотням. До 8-и років ув’язнення засуджено другого пілота Юрія Єгорова, який не переконав Топонаря відмовитись від виконання маневру, що привів до втрати літаком керованості, і включив катапульту, яка при падінні літака врятувала життя пілотам. Командувач 14 авіакорпусу Анатолій Третьяков, на аеродромі якого демонструвалось авіашоу, та заступник керівника польотами Юрій Яцюк засуджені до 6 років ув’язнення кожний. 4 роки умовно отримав начальник служби безпеки польотів 14 авіакорпусу Анатолій Лукіних, виправдано відповідального за підготовку екіпажу Олега Любецького. Вироком суду усі учасники процесу незадоволені — винуватці вважають його занадто суворим, а родичі потерпілих — занадто м’яким і не зачепившим старших начальників. Тож касаційні скарги до Верховного Суду України підуть з обох боків.

Із червневої інформації обласного рівня заслуговують на увагу три події: по-перше, це палатки пікетників біля будинку обласної державної адміністрації, поставлені місцевими прихильниками Віктора Ющенка в знак протесту проти кадрової політики губернатора області Олександра Домбровського; по-друге, це призначення першим заступником голови облдержадміністрації нинішнього першого проректора Вінницького державного аграрного університету, кандидата наук, доцента Григорія Заболотного, який раніше уже обіймав цю посаду і не один рік; а по-третє, це повідомлення про те, що на виборах ректора Тернопільського державного економічного університету виконувач обов’язків ректора, 50-річний професор Сергій Юрій набрав 61 % голосів, у той час, як його опонент, колишній ректор ТАНГ і нинішній народний депутат України та голова підкомітету з питань вищої освіти Верховної Ради України 75-річний професор Олександр Устенко набрав цих голосів лише 31 %. І хоча закон про вищу освіту дає право міністру Станіславу Ніколаєнку призначити на посаду ректора будь-кого із фіналістів ректорських перегонів при умові отримання 30 % голосів виборців, навряд чи він призначить на посаду ректора ТДЕУ Олександра Устенка. Адже на боці Сергія Юрія і вдвічі більша підтримка колективу, і суттєво менший вік, і саме Юрій розповів усім правду про те, як колишній заступник голови Вінницької обласної державної адмінiстрації, а нині ректор Вінницького державного педагогічного університету Олександр Шестопалюк отримав у 2003 році учене звання доцента з використанням сфальсифікованих документів, підписаних Устенком у період, коли він уже не був ректором і законного права підпису під будь-якими університетськими документами не мав.

До речі, не на користь Устенка з Шестопалюком працює і наметове містечко у Сумах, в якому студенти Сумського державного педагогічного університету протестують проти призначення їхнім ректором професора Миколи Подберезського — колишнього проректора з виховної роботи Харківського національного університету, який 25 травня переміг на ректорських перегонах у СумДПУ, приховавши те, що в кінці 80-х років він 22 місяці просидів в СІЗО, а потім був засуджений до трьох років ув’язнення, без права протягом наступних 5 років працювати в університетах, за зловживання службовим становищем і корупційні дії.

Завершити розповідь про інформаційне небо червня я хочу коротким аналізом події, важливої перш за все для нашого університету, а також і для мене особисто.

Суть цієї події полягає, по-перше, у тому, що мого старшого сина Віталія, який є завідувачем кафедри моделювання та монiторингу складних систем, включено до Державної комісії по розробці програми екологічної безпеки України, перше засідання якої уже відбулося 16 червня; по-друге, у тому, що Віталія нагороджено Премією Кабінету Міністрів України за цикл праць і створення геоінформаційної системи екологічного моніторингу Вінницької області, яку він отримав із рук мiнiстра у справах молоді та спорту Юрія Павленка у четвер 23 червня; а по-третє, у тому, що він у червні у свої 30 з кількома місяцями років уже завершив докторську дисертацію і везе її на перші офіційні оглядини у четвер 30 червня до Інституту проблем моделювання в енергетиці НАНУ, в спецраді якого буде проходити захист дисертації, та до Інституту кібернетики НАНУ, який буде виступати в якості провідної організації.