У четвер 20 жовтня, попрацювавши протягом 40 хвилин на засіданні Президії АПНУ, я з дозволу Президента АПНУ Василя Кременя покинув це засідання і завдяки попередньо-замовленому таксі об 11-й годині переступив поріг актової зали КНЕУ та без запізнення взяв участь у роботі ректорського семінару, присвяченого новій номенклатурі спеціальностей та зауваженням до нової редакції доповнень до закону про вищу освіту.

За столом президії семінару я побачив чотирьох осіб: міністра Станіслава Ніколаєнка, заступника міністра з вищої освіти Михайла Степка, начальника департаменту вищої освіти міністерства Ярослава Болюбаша та ректора КНЕУ Анатолія Павленка.

Відкрив семінар і зробив першу доповідь загального плану Станіслав Ніколаєнко. Він наголосив на тому, що бакалавр з освітнього рівня переходить в розряд кваліфікації, згідно з якою її володарю уже можна буде посідати інженерну, учительську чи якусь іншу посаду із номенклатури, розробка якої завершується у міністерстві праці. Доведення освітнього рівня до кваліфікації планується здійснити за рахунок введення в програму бакалаврської підготовки додаткової кількості фахових дисциплін, що, у свою чергу, обумовить передачу для вивчення у школу частини тих дисциплін, які нині освоюються в програмі бакалаврату, наприклад, історії України чи іноземної мови.

Після міністра з доповіддю про зміни до закону про вищу освіту виступив Ярослав Болюбаш. Під час його виступу я написав і передав Станіславу Ніколаєнку чотири запитання, на які він мені дав відповідь одразу після закінчення виступу Ярослава Болюбаша.

Мої письмові запитання були такими:

1). Чи усвідомлює міністерство, що вимогою до усіх випускників середніх навчальних закладів отримувати сертифікати тестування у визначених центрах і лише з цими сертифікатами приїздити до вибраних вищих навчальних закладів воно звужує існуючі, гарантовані конституцією, права громадян України на отримання вищої освіти, оскільки до сьогоднішнього дня вузи не вимагали від абітурієнтів із основних документів нічого більше окрім атестата про середню освіту та медичної довідки, якою підтверджується не протипоказання до вибраної спеціальності, а перевірку готовності до навчання вуз забезпечував абітурієнту сам, без відсилки у якесь інше місто, тобто без додаткової втрати абітурієнтом коштів і часу?

2). Пропагуючи комп’ютерне тестування, чи пам’ятає міністерство про те, що обслуговуючий комп’ютери інженерний персонал може, навіть не перебуваючи поряд з комп’ютером, замінити будь-який файл в тестовій роботі чи відомості результатів тестування абітурієнта, не несучи при цьому ніякої карної відповідальності за такі дії, оскільки для обслуговуючого персоналу це є не корупцією, а формою надання платних послуг?

3). Чи не збирається міністерство повернутись до існувавшої ще кілька років тому практики виплати зарплати усім викладачам державних вузів із державного бюджету, що дозволило б державним вузам не збільшувати студентам-контрактникам рівень плати за навчання при збільшенні зарплат викладачам та використовувати кошти, отримані за надання платних послуг, виключно для нарощення матеріально-технічної бази вузів?

4). Вимогою введення до складу учених рад вузів 10 % студентів чи не наступає міністерство на «старі граблі», які були вилучені із вжитку ще напередодні розвалу Радянського Союзу, оскільки уже тоді, незважаючи на заклики до гласності і перебудови, усі зрозуміли нелогічність ситуації, коли результат присвоєння тому чи іншому викладачу на ученій раді ученого звання доцента чи професора залежить від голосів і тих членів ученої ради, які ще навіть не мають вищої освіти?

У відповіді на 1-е моє запитання Станіслав Ніколаєнко заявив, що він не вбачає у введенні тестування звуження конституційних прав громадян.

Відповідаючи на 2-е запитання, міністр пообіцяв створити такі системи захисту інформації у комп’ютерних мережах, що будуть використовуватись для тестування, які унеможливлять стороннє проникнення у ці мережі. І саме тому, що певні сумніви є, і для того, щоб їх зняти, вирішено у наступному році провести експеримент по прийому вступних іспитів на основі тестування лише у двох областях — Хмельницькій і Чернігівській та у місті Севастополі, аби напрацювати досвід та зняти усі питання, причому лише у Чернігівській області тестування буде комп’ютерним, а у Хмельницькій носії тестової інформації залишаться паперовими.

Відповідь міністра на 3-е запитання звелась до констатації факту, що у держави на це не вистачає грошей.

Відповідаючи ж на 4-е запитання, Станіслав Ніколаєнко підтвердив свою прихильність до того, щоб студенти з правом вирішального голосу теж брали участь у вирішенні питання присвоювати викладачу учене звання доцента або професора чи ні.

Після Ярослава Болюбаша виступив керівник групи по внесенню змін до напрямків підготовки фахівців у вузах і спеціальностей 1-й проректор НТУУ «КПІ» Юрій Якименко, який дав характеристику останнього варіанту цих змін.

Виявилось, що напрямків підготовки бакалаврів після внесення цих змін стане навіть більше — є біля 90, стане 113. Не пропонується і суттєвого зменшення спеціальностей — наприклад, у нашому університеті їх зменшиться із 31 лише до 29.

Тож доводиться констатувати, що у черговий раз «гора народила мишу». Мені згадалося, як у 90-х роках після об’єднання Міністерства освіти, Міністерства вищої освіти і Державного комітету з профтехосвіти через досить недовгий час кількість працюючих в об’єднаному міністерстві удвічі перевищила сумарну кількість людей, що працювали в обох міністерствах і комітеті до їх об’єднання. Як бачите, закони Паркінсона — це не вправи в саркастичній гостроті розуму, а об’єктивна реальність!

Після завершення семінару я подався до Верховної Ради України на зустріч з народним депутатом Володимиром Філенком. Коли я по своєму старому депутатському посвідченню зайшов до будинку Верховної Ради, проект бюджету-2006 народні депутати уже успішно провалили і відправили назад до профільного комітету на нове доопрацювання, а самі після цієї надважливої події уже розбрелись хто-куди. Тож довелось мені заради того, щоб побачити усіх тих парламентарів, яких я хотів побачити, і у першу чергу, звичайно ж, Володимира Філенка, з яким у мене була попередня домовленість про зустріч, більше двох годин аж до 16-ї години тинятись по коридорах і буфетах парламенту в очікуванні продовження засідання Верховної Ради.

Перше, що кинулось у вічі під час цього «тиняння» — це зникнення зі стіни на 2-му поверсі списку народних депутатів України, які 24 серпня 1991 року проголосили незалежну українську державу. Цей список висів поряд з монументальним полотном, на якому змальовані з деякою портретною схожістю частина народних депутатів, символізуючи проголошення незалежності. Схоже на те, що «жаба задушила» декого з «більш пізніх» народних депутатів, яких там немає, тому що вони не причетні до цього історичного акту, і з їх подачі обслуга парламенту прибрала зі стіни цей список.

Друге, що кинулось у вічі — це те, що коли на табло у холі парламенту загорілось число 348, яке означало, що о 16-й годині в залі засідань Верховної Ради зареєструвалась саме така кількість народних депутатів, через розчинені двері зали засідань я їх там нарахував біля 90.

Третє, що кинулось у вічі — це вік тих народних депутатів, які після 16-ї години взяли участь в засіданні Верховної Ради. В основному це були люди солідного віку з сивими або лисими головами. Більш молоді народні депутати, навіть із числа тих, що прибули на реєстрацію, дуже швидко пощезали. Хіба що дехто на кілька хвилин зачепився за журналістів, яких тут було не менше, ніж народних депутатів.

На жаль, поспілкуватись з Володимиром Філенком мені не судилося — він захворів, а тому у цей день залишився вдома. Про те, що він дійсно нездужає, я здогадався з перших же вимовлених ним слів, коли, не узрівши його в залі, зв’язався з ним по телефону.

Зате поспілкувався я з Ігорем Рафаїловичем Юхновським — старійшиною українського парламенту, якому нещодавно виповнилося 80 років, і який ще у Верховній Раді 1-го скликання, обіймаючи посаду Голови Комісії з питань освіти і науки, був безпосереднім моїм начальником. Він і сьогодні виконує обов’язки Голови Комітету з питань освіти і науки Верховної Ради 4-го скликання.

Довідавшись від мене, що я ще не визначився з тим, яку політичну силу підтримуватиму на виборах до Верховної Ради України, Ігор Рафаїлович порадив мені підтримувати безпосередніх соратників Віктора Ющенка і цим допомагати президенту будувати нову Україну.

Поспілкувавшись ще раз з Володимиром Філенком по телефону, я покинув будівлю Верховної Ради України і поїхав додому.

І уже вдома, на другий день, у п’ятницю через ЗМІ я дізнався, що Верховна Рада України прийняла постанову про заборону приватизації металургійного заводу-гіганта «Криворіжсталь», аукціон з якої повинен відбутись уже у найближчий понеділок, 24 жовтня.

У відповідь на цю Постанову Верховної Ради Президент України Віктор Ющенко негайно зробив заяву, що аукціон у понеділок відбудеться, незважаючи ні на що. Чесно кажучи, я вже від нашого президента такого рішучого кроку не очікував. І цим кроком він, у певній мірі, відновив мою минулу повагу до нього, втрачену після підписання ним меморандуму, створення дорадчої ради із олігархів та підписання закону, яким депутатам місцевих рад усіх рівнів повернена недоторканість.