У четвер 1-го грудня 2005 року на самміті «Україна — ЄС», який розпочав свою роботу у Києві у першій половині дня, і на який приїхали керівники багатьох європейських держав і керівники Європейського Союзу, Україну вперше офіційно визнано країною з ринковою економікою. Про це світ довідався із уст Президента Європейської комісії Хосе (Жозе) Мануеля Баррозу. А прем’єр-міністр Великобританії Тоні Блер, який виступив після нього, запевнив, що він бачить у недалекому майбутньому Україну у складі ЄС.

Це величезний прорив, досягнутий у першу чергу Президентом України Віктором Ющенком, якому на цьому шляху допомагали і прем’єр-міністр Юлія Тимошенко зі своїм урядом, і прем’єр-міністр Юрій Єхануров зі своїм, та заважала значна частина народних депутатів України.

Звичайно, протягом грудня-січня ще треба буде рішення ЄС про надання Україні статусу країни з ринковою економікою закріпити підписанням значної кількості формальних документів, але то уже не є проблемою. У січні ж і американцями обіцяно нас визнати у цьому статусі. Після цього, принаймні, ми позбавимося кошмарів демпінгових переслідувань, які приводять до арештів і продажу з аукціонів нашої власності за межами України. Та й до вступу у СОТ нам тепер буде «рукою подати».

Паралельно з саммітом, у цей же день, у Верховній Раді України йшло засідання, на якому звітував, а потім відповідав на запитання народних депутатів прем’єр-міністр Юрій Єхануров. Доповідав він і відповідав на запитання впевнено і зі знанням справи, але парламентарі не проголосували за прийняття постанови, якою діяльність уряду у нинішніх складних економічних умовах схвалювалась. А комуністи навіть пропонували визнати діяльність уряду незадовільною, що багатьма іншими народними депутатами, правда, підтримано не було. На фоні парламентської виборчої кампанії, що стартувала 26 листопада, на іншу поведінку народних депутатів не можна було і розраховувати.

Гірше інше, гірше те, що після звіту Юрія Єханурова Верховна Рада України розпочала слухання у 2-му читанні Бюджету країни на 2006 рік, настроївшись ще до початку цих слухань проти урядового варіанту бюджету. Бачачи це, міністр фінансів Віктор Пинзеник, який доповідав про внесення змін до проекту Бюджету-2006 після 1-го читання, запропонував відкласти 2-е читання ще на тиждень, аби уряд спробував ще раз у парламентських комітетах узгодити спірні положення, особливо із числа тих, які виникли в останні дні, а тому навіть за браком часу не могли бути врахованими. Але парламентарі міністра не послухали, і 2-е читання проекту Бюджету-2006 відбулося.

По характеру запитань, які задавали народні депутати міністру фінансів Віктору Пинзенику і його співдоповідачу, виконуючій обов’язки голови Бюджетного комітету, народному депутату Людмилі Супрун, було помітно, що головною метою парламентарів було засвітитись перед радіослухачами 1-го каналу та телеглядачами 5-го каналу і продемонструвати їм, як вони вболівають за народ, за пенсіонерів, за військовослужбовців, за медиків, за дітей війни та за інші категорії споживачів бюджетних коштів. І їм було абсолютно байдуже до того, де уряд візьме ті кошти, які вони вимагають включити у витратну частину бюджету. І нічого у цьому дивного немає, адже розпочалося «полювання» на голоси виборців.

Вдосталь «наполювавшись» народні депутати відправили проект Бюджету-2006 на доопрацювання для повторного 2-го читання. І я впевнений, що чи ще наступного разу через два тижні, чи у ніч перед Новим Роком вони приймуть бюджет, яким би він не був, оскільки в разі його неприйняття нічим буде фінансувати виборчу кампанію, витрат на яку у Бюджеті-2005 не передбачено. Нагадаю, що в разі неприйняття Бюджету-2006 фінансовий рік з 1-го січня 2006 року розпочнеться за пролонгованим Бюджетом-2005.

Слухаючи виступи деяких народних депутатів — і на засіданнях парламенту, і в засобах масової інформації, і перед виробничими колективами, я усе більше переконуюсь, що знаменитий заклик більшовицького вождя часів жовтневого перевороту минулого століття у Росії про необхідність залучення кухарок до керування державою, сьогодні українськими виборцями втілений у життя навіть з істотним доповненням, оскільки деякі парламентарі під час своїх виступів не лише демонструють розуміння проблем на рівні кухарки, але ще і висловлюються з цього приводу лексикою, характерною для бомжів, будівельників з незакінченою 7-річною освітою та чоботарів, яким батьки з дитинства замість ручки, букваря і зошита вручили у руки шило, дратву і кусок кирзи. Тож нічого дивного немає у тому, що серед законів, прийнятих Верховною Радою України, є і такі, що входять у протиріччя один з одним, і такі, що не сприяють розвитку та зміцненню держави.

Постскриптум: 20 грудня 2005 року Верховна Рада України з 4-го заходу мінімально-необхідними 226 голосами прийняла Бюджет-2006 з доходами у 124,4 млрд грн, витратами у 136,5 млрд грн і дефіцитом у 2,5 %, що допустимо навіть за європейськими стандартами. Найбільший вклад у цю визначальну подію кінця року, на мій погляд, вніс Голова Верховної Ради України Володимир Литвин, який і під час постановки основного фінансового документу держави на голосування у залі, і під час засідань погоджувальної ради керівників парламентських фракцій за межами депутатської зали використав усі свої дипломатичні і ораторські здібності аби переконати ту частину народних депутатів, яка коливалася, у необхідності прийняття цього документу. І коли наступного дня однопартієць спікера народний депутат Віктор Кирилов виступив з вимогою вважати його голос «За» недійсним, оскільки він був у відрядженні, а за нього проголосував хтось інший, то, знову ж таки, саме Володимир Литвин парирував цей випад противників прийняття бюджету, виставивши у противагу подвійну аргументацію — і те, що Регламент роботи Верховної Ради України не передбачає процедури відкликання народним депутатом поданого ним голосу за той чи інший законопроект, і те, що у нього є аж дві заяви інших народних депутатів, які заявили, що проголосували «За», а на табло висвітилось, що вони «Не голосували». Здивував склад множини тих фракцій, що голосували «Проти» Бюджету-2006 — це комуністи Петра Симоненка, це регіонали Віктора Януковича, це соціал-демократи об’єднані Леоніда Кравчука і це представники блоку Юлії Тимошенко. Як бачимо, у цьому негативному голосуванні об’єднались і соратники Юлії Тимошенко, з подачі якої відібрано «Криворіжсталь» у Ріната Ахметова, з соратниками Ахметова, і соратники Петра Симоненка, які у 2004 році день і ніч повторювали у Верховній Раді України та у ЗМІ, що влада Кучми-Януковича-Медведчука є злочинною, з соратниками Віктора Януковича та Віктора Медведчука. І на фоні заяв народного депутата Людмили Супрун, яка представляла Бюджет-2006 у Верховній Раді України під час його слухання, що такого збалансованого і соціально-направленого фінансового документу наша країна ще не знала, можна зробити висновок, що ті, хто голосував проти прийняття бюджету, опікувалися у цей момент не долею народу, а своїми власними передвиборчими інтересами, згідно з якими їм було б краще боротися проти прихильників Віктора Ющенка, якби Бюджет-2006, представлений нинішнім урядом, не був проголосований вчасно, оскільки це не дало б можливості вчасно затвердити місцеві бюджети, внесло б фінансовий хаос на місцях і, відповідно, привело б до збільшення незадоволення нинішньою владою.