Мокін Борис Іванович
Мокін Борис Іванович
Головна сторінка  Громадська діяльність Публіцистика Друге дихання, або З чужої пісні слова не викинеш Розділи книги


У вівторок 10 січня, провівши засідання ректорату і підписавши ділові папери, після обіду я виїхав до Києва. Основною метою поїздки була зустріч з міністром Станіславом Ніколаєнком і вирішення питання про приведення у відповідність університетському статусу національного терміну дії мого ректорського контракту, який було підписано ще до отримання цього статусу 12 червня 2003 року і ще з міністром Василем Кременем на термін до 12 червня 2007 року. Тобто, я хотів вирішити позитивно питання про перенесення дати закінчення контракту з 12 червня 2007 року на 12 червня 2010 року, що давало мені право обіймати посаду ректора протягом визначеного законом для університетів зі статусом національного 7-річного терміну.

Разом зі мною до Києва поїхав і мій старший син Віталій, докторську дисертацію якого уже більше місяця розглядала комісія із трьох докторів наук із Інституту проблем моделювання в енергетиці імені Пухова НАНУ на предмет її допуску до захисту в спеціалізованій вченій раді при цьому інституті. Віталій повинен був 11 січня ще раз зустрітись з кожним членом комісії і відповісти на усі їхні запитання, оскільки на 12 січня було призначено засідання вченої ради, в порядку денному якого стояло питання приймати чи ні його дисертацію до захисту.

Добравшись до Києва, зайшовши до університетського номеру гуртожитку АПНУ і включивши телевізор, я довідався, що цього ж дня Верховна Рада України підтримала пропозицію лідера комуністів Петра Симоненка і відправила у відставку уряд Юрія Єханурова. Ця новина мене вразила — не хотілось вірити у те, що основний законодавчий орган країни може дозволити собі так незграбно себе поводити у цей непростий для нашої держави час. Адже лише для включення у порядок денний засідання Верховної Ради питання про відставку прем’єр-міністра, яка тягне за собою відставку очолюваного ним уряду, потрібно було зібрати не менше 150 підписів народних депутатів, а Володимир Литвин поставив на голосування проект постанови про відставку за пропозицією лише одного Петра Симоненка, без дотримання цієї вимоги регламенту. Ставити ж питання про відставку уряду в цілому через три місяці після його призначення та ще й після того, як робота уряду уже один раз розглядалась парламентом, та ще й скориставшись відсутністю президента держави Віктора Ющенка, який у цей день вилетів до Астани для участі в урочистостях з нагоди інавгурації казахського президента Нурсултана Назарбаєва — це теж не відповідає нормам нормальної взаємодії різних гілок влади.

Що цікаво — за відставку уряду Юрія Єханурова голосували і соратники Юлії Тимошенко, які рік тому під час Помаранчевої революції стояли разом на Майдані, і соратники Віктора Януковича, з котрим Віктор Ющенко підписав меморандум, завдяки якому припинилось розслідування карних справ стосовно кількох десятків іменитих прихильників останнього прем’єр-міністра епохи Кучми, у тому числі і тих, які увійшли до його нинішнього передвиборчого списку, і соратники Володимира Литвина, на плечі якого після 1-го січня 2006 року і вступу в дію Конституційної реформи лягла найбільша відповідальність за стабільність влади і подальший демократичний розвиток України.

До цієї події я ще не визначився, які політичні сили із числа тих, що стяли поряд на Майдані під час Помаранчевої революції, найбільше підтримуватиму на майбутніх парламентських виборах — мої добрі знайомі і симпатичні мені політики є і в блоці Юлії Тимошенко, і в блоці «Наша Україна», і в блоці «Пора-ПРП», і в блоці соціалістів Олександра Мороза, і в блоці Костенка-Плюща. Але після дестабілiзуючої політичну ситуацію в країні акції Верховної Ради України по відставці уряду, яку вона здійснила під час газової агресії Росії, я зрозумів, що найбільш активно підтримуватиму дві політичні сили — «Нашу Україну» Віктора Ющенка та Соціалістичну партію Олександра Мороза — це буде справедливо і з загальнолюдських позицій, і з позицій підтримки політики Віктора Ющенка як у внутрішній, так і зовнішній сферах, і з позицій моралі. І я впевнений, що у цей день із числа тих, що ще сумнівалися, вирішив активно підтримувати саме одну із цих сил на майбутніх парламентських виборах не лише я. Хоча, звичайно ж, симпатії до блоку Юлії Тимошенко теж залишилися, як і надія, що рано чи пізно цей блок знайде спільну мову з блоком імені Віктора Ющенка «Наша Україна».

Наступного дня, у середу 11 січня о 9-й ранку мене прийняв у своєму кабінеті міністр освіти і науки України Станіслав Ніколаєнко. Я нагадав йому про своє звернення і розповів про пропозицію кадрового управління міністерства не затівати процедуру переобрання, а скористатись правом укласти додаткову угоду, якою продовжити термін мого перебування на посаді ректора до 12 червня 2010 року, що відповідатиме, визначеному для університетів зі статусом національного, 7-річному строку ректорства.

Міністр викликав директора департаменту кадрової роботи Станiслава Омельченка і, отримавши від нього підтвердження законності такої додаткової угоди, віддав йому розпорядження підготувати її на підпис разом з проектом наказу про продовження моїх ректорських повноважень до 12 червня 2010 року.

У цей же день мій старший син Віталій в Інституті проблем моделювання в енергетиці НАНУ зустрівся з усіма членами комісії, яка вирішувала питання про рекомендацію до захисту його дисертації — професорами Барановим, Верланем та Тарапоном, і відповів на усі їхні запитання, після чого вони погодились підготувати на завтра відповідний письмовий висновок.

Після обіду, залишивши Віталія у Києві завершувати справи по прийняттю його докторської дисертації до захисту, я поїхав додому, у Вінницю, оскільки міністр Станіслав Ніколаєнко оголосив про свій приїзд наступного дня зранку до Вінниці для зустрічі з педагогічною громадськістю нашої області. А тому я вирішив, що мені, як ректору одного з найбільших університетів Вінниччини, не пристало бути відсутнім на цій зустрічі. По-перше, з поваги до міністра, а по-друге, аби не дати можливості пліткарям пояснювати мою відсутність на зустрічі з міністром вчорашньою відставкою уряду. Хоча, звичайно ж, хотілось бути десь поближче до сина під час розгляду на спеціалізованій вченій раді при ІПМЕ НАНУ питання про прийняття до захисту його докторської дисертації.

Але 12 січня, у четвер, у Києві усе було добре і без мене — комісія професорів Баранова, Верланя і Тарапона вчасно представила у спецраду позитивний висновок по докторській дисертації Віталія і за пропозицією голови спецради професора Євдокимова її члени проголосували за прийняття дисертації до захисту. І до кінця цього ж дня Віталій відвіз до Вищої Атестаційної Комісії України повідомлення про прийняття до захисту його дисертації для опублікування його у Бюлетені ВАК України, в редакції якого йому сказали, що побачить світ воно у № 2 журналу, що вийде 20 лютого. Тож є надія, що або в кінці березня, або у першій половині квітня Віталій захищатиметься, оскільки автореферат дисертації можна розсилати лише після опублікування повідомлення про захист, а сам захист можна здійснювати не раніше, ніж через місяць після розсилки автореферату.

А міністр Станіслав Ніколаєнко увесь четвер провів у Вінниці, зустрічаючись з колективами навчальних закладів, громадських організацій, причетних до освіти, і журналістами.

На його зустрічі зі студентами і викладачами вузів, що розпочалася о 15 годині 20 хвилин в актовій залі Вінницького державного педагогічного університету, разом з ректорами медичного, аграрного і економічного університетів професорами Морозом, Середою і Білоконним був присутнім і я. Президію цієї зустрічі, крім міністра, склали заступники голови Вінницької облдержадміністрації Бондарчук і Гамрецький, а також начальник обласного управління освіти Івасюк і ректор ВДПУ Шестопалюк. Мене трохи здивувало те, що ректора ВНМУ професора Мороза, який є головою ради ректорів нашого регіону, головою спілки ректорів медичних вузів України і єдиним серед ректорів Вінниччини Героєм України не запросили до президії. Мабуть, соціаліст Іван Бондарчук і нашоукраїнець Іван Гамрецький не можуть простити Василю Морозу те, що той був керівником виборчого штабу регіонала Віктора Януковича на Вінниччині під час президентських виборів, особливо ж на фоні позавчорашньої відставки уряду, основу якого складають нашоукраїнці та соціалісти, а найчисленнішим загоном народних депутатів, що атакували уряд у Верховній Раді, були регіонали.

Станіслав Ніколаєнко виступав і відповідав на запитання більше години. Нічого для мене нового він не сказав, але слухати його було цікаво. А своєю енергією він вселяв надію у присутніх, що в подальшому освіту і науку в Україні чекають кращі часи.

Під час прес-конференції журналісти запитали Станіслава Ніколаєнка і про результати розгляду міністерством питання законності отримання ректором ВДПУ Олександром Шестопалюком ученого звання доцента, яке журналістами було ініційоване ще весною минулого року.

Міністр відповів, що для кваліфікованої експертизи справу передано на розгляд Ученої ради Київського національного економічного університету, по результатах якої і буде прийняте колегією міністерства остаточне рішення, про яке будуть поінформовані і журналісти Вінниччини.

Усі ці дні, починаючи з 10 січня і по сьогодні — суботу 14 січня, коли я взявся писати розділ, присвячений післяріздвяним знаковим подіям, вітчизняні ЗМІ були переповнені публікаціями і озвучуванням різноманітних точок зору на відставку уряду. Одні політики, звичайно ж із числа тих, які відправили уряд у відставку, заявляли, що ця відставка є цілком законною і такою, що не входить у протиріччя з діючою конституцією держави. Інші політики, які уряд підтримують, до Президента України Віктора Ющенка включно, заявляли, що відставка уряду є незаконною. Президент держави запропонував уряду продовжувати виконувати свої функції, міністрам при підписанні ділових паперів не писати абревіатуру «в. о.», а Верховній Раді відмінити свою постанову про відставку уряду.

Постскриптум 1: але Верховна Рада України не лише відмовилась на вимогу президента відмінити свою постанову про відставку уряду, а, продовживши свою сесію ще на тиждень, прийняла ще одну постанову, якою заборонила двом міністрам — міністру юстиції Сергію Головатому і міністру енергетики Івану Плачкову — навіть бути виконувачами обов’язків міністрів. Але і обидва міністри, і прем’єр-міністр Юрій Єхануров, і Президент України Віктор Ющенко проігнорували і цю постанову Верховної Ради. Сергій Головатий як міністр юстиції поїхав після цього до Страсбурга для підписання від імені України кількох міжнародних документів з прав людини, а Іван Плачков як міністр енергетики продовжив переговори з російським «Газпромом» стосовно умов забезпечення України російським газом.

Звичайно, я згоден з Віктором Ющенком у тому, що Верховна Рада України не повинна була з перших же днів вступу в дію нових конституційних положень відправляти у відставку уряд Юрія Єханурова, оскільки нинішній її склад формувати новий уряд згідно з тими ж конституційними положеннями права не має, а до травня, коли збереться на перше засідання новий склад Верховної Ради, обраний у березні, треба щоб хтось економікою країни керував. Але, якщо уже так трапилось, то, на мій погляд, президенту не слід було втягуватись у словесну війну з народними депутатами, а визнати відставку уряду Юрія Єханурова і залишити його та усіх його міністрів виконувачами обов’язків аж до травня. І для мене, як ректора, абсолютно все одно — буде Станіслав Ніколаєнко міністром чи виконувачем обов’язки міністра — в любому випадку я буду виконувати підписані ним накази. І так діятимуть керівники і усіх інших організацій усіх міністерств і відомств. А без рішення Конституційного Суду України, який поки що є недієздатним, оголосивши незаконним рішення Верховної Ради по відставці уряду, президент, фактично, ставить під сумнів легітимність і усіх інших рішень парламенту, у тому числі і рішень про призначення Юрія Єханурова прем’єр-міністром та про прийняття бюджету країни, і навіть рішення про проведення повторного другого туру президентських виборів, в результаті якого Віктор Ющенко і став президентом. Як на мене, то найбільш глибокий і об’єктивний аналіз ситуації з відставкою уряду і реакцією різних політиків, до президента включно, на неї дав у своїй статті «Семь вопросов — один ответ», опублікованій в № 1 за 2006 рік щотижневика «Зеркало недели», відомий журналіст Сергій Рахманін.

Постскриптум 2: з 20-го січня 2006 року народні депутати України пішли на парламентські канікули, так і не обравши 4 суддів Конституційного Суду України за своєю квотою та не привівши до присяги, як того вимагає Конституція України, тих 12 суддів, які призначені до складу КСУ президентом держави та з’їздом суддів за своїми квотами.

Нагадаю, що президент держави, парламент і з’їзд суддів мають однакові квоти у Конституційному Суді України — по 6.

Тож на сьогодні легітимними є лише 2 судді Конституційного Суду України — вони обрані Верховною Радою за своєю квотою і нею ж приведені до присяги ще за часів президентства Леоніда Кучми. А для легітимності рішень Конституційного Суду він повинен мати у своєму складі мінімум 12 суддів. Привівши до присяги тих 12 суддів, що призначені президентом і з’їздом суддів, Верховна Рада ще з кінця 2005 року уже могла легітимізувати Конституційний Суд, але вона цього не зробила і по-сьогодні і уже не зробить, принаймні, до кінця першої декади лютого, оскільки перебуватиме на канікулах. І не виключено, що наша країна не матиме конституційного суду аж до травня, коли Конституційна реформа вступить в силу у повному обсязі.

За те, хто із суддів працюватиме у Конституційному Суді України і коли КСУ запрацює, нині у Верховній Раді точиться напружена і безкомпромісна боротьба між прихильниками Віктора Ющенка та його опонентами. Прихильники президента хотіли б негайно привести до присяги тих 12 суддів, які уже призначені, а обрання ще 4 суддів за квотою Верховної Ради України здійснити уже новим складом парламенту після 26 березня. Маючи у своєму складі 14 суддів, КСУ зміг би розпочати функціонувати уже зараз. Але опоненти президента бояться, що під тиском його аргументів КСУ визнає неконституційною і саму Конституційну реформу, завдяки якій центр політичної системи у державі змістився у бік парламенту, а тому не бажають до обрання новим складом Верховної Ради нового прем’єр-міністра, рівноцінного за полiтичною вагою президенту, взагалі легітимізувати Конституційний Суд. Тож і закінчуються безрезультатно у Верховній Раді України усі спроби дообрати ще 4 членів КСУ. І під час цих спроб бюлетені не беруть не лише противники президента, але і його прихильники. Аналогічно закінчуються і спроби поставити у порядок денний питання приведення до присяги уже призначених 12 суддів. З тією лише різницею, що в останньому випадку негативно голосують лише опоненти президента, яких нині у Верховній Раді України більше, ніж прихильників.

А поки немає Конституційного Суду, парламент може приймати будь-які постанови, у тому числі і такі, від яких за кілометр тягне неконституційностю, і ці постанови згідно з уже діючою Конституційною реформою і усі політичні сили, і окремі політичні чи державні діячі зобов’язані виконувати, інакше ми станемо державою анархістів, до якої ні у кого у світі не буде довіри, а тому з нею ніхто не захоче мати справу.




© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.