* * *

В «Киевских ведомостях» за 21 березня 2006 року прочитав статтю «історика Ярослава Тинченка» під назвою «Предсказуемость путчистов», в якій він намагається провести паралелі між тим, що було в 20-х роках минулого століття, та тим, що ми маємо зараз. Якщо повірити цьому історику, то Леонід Кучма — це Павло Скоропадський сьогодні, Юлія Тимошенко — це Володимир Винниченко сьогодні, а Віктор Ющенко — це Симон Петлюра сьогодні. І як висновок — як у 20-і роки все скінчилося тим, що Україна повернулась назад під юрисдикцію Росії, так і зараз Україна нікуди не дінеться від повернення до складу Росії.

Фактично — це стаття політолога, який у такий спосіб намагається допомогти отримати владу у парламенті Партії регіонів Віктора Януковича, яка проголосила курс на зміцнення дружби з Росією і ставить хрест на нашій дорозі до Європи, але ж навіщо тоді автор назвався істориком? Адже у нас історики і так не в пошані, оскільки переписують нашу історію під владу по кілька разів на століття, а тут ще й намагання «притягти за вуха» неспівставимі факти і постаті, демонструючи повне нерозуміння ідеології і методики методу аналогій та методу моделювання ситуацій.

* * *

У четвер 23 березня до мого кабінету вранці зайшла схвильована проректор з виховної роботи професор Тамара Буяльська і показала дві листівки, які вона щойно взяла у студента факультету комп’ютерних систем Поливаного, котрий цих листівок має цілий мішок і зараз ходить по корпусах та розклеює їх скрізь, де тільки є місце. Авторами обох листівок є представники молодіжного крила НДП. На одній із цих листівок — дифірамби першому номеру виборчого списку НДП народному депутату Людмилі Супрун, на другій — випади проти ректорату і органів студентського самоврядування нашого університету і заклик до студентів взяти владу в університеті у свої руки.

Прочитавши ці листівки, я згадав про недавній телефонний дзвінок заступника мера нашого міста Юрія Гайсановського, який одночасно є одним із місцевих керівників НДП, з проханням зібрати об 11 годині ранку в актовій залі університету студентів для зустрічі з Людмилою Супрун. Я, по-перше, відмовився зганяти примусово студентів до актової зали, а по-друге, запропонував замість 11-ї години провести зустріч з бажаючими в позаурочний час, о 15 годині. Я розумію, що такий підхід не влаштував Людмилу Супрун, оскільки в визначений день вона в університеті не з’явилася. Ну, а про реакцію Юрія Гайсановського, який більше не дзвонив, мабуть можна судити по цих листівках.

Так що для приписування опозицією намагання використати на виборах адміністративний ресурс виключно «Нашій Україні», навіть у такій «нашоукраїнській» області, як Вінницька, немає підстав, тому що цей ресурс намагаються використати усі політичні сили, представники яких мають у своїх руках хоч якісь важелі влади. І оскільки на різних щаблях влади в переважній більшості областей України їх є велике різноманіття, то вони, на мій погляд, одне одного урівноважують і зводять вплив адмінресурсу на вибори в цих областях до нуля.

* * *

Є в «Киевских ведомостях» журналіст Олесь Бузина, який дуже полюбляє порпатись у «ношеній білизні» великих людей, відшукуючи у ній найбільш брудні плями. Не обминув він навіть таких світочів української культури і духу, як Тарас Шевченко та Леся Українка. Складається враження, що йому доставляє величезне задоволення тупцювати ногами по їхніх головах — мабуть він вважає, що у такий спосіб піднімається над ними. Коли я продивляюсь черговий його «історичний» опус, то завжди згадую народну поговірку: «На городі — бузина, а в Києві — дядько!» — але трохи в іншій інтерпретації: «У Києві — Бузина, як в городі — дядько!»

* * *

Подивившись 24 березня у п’ятницю останню перед виборами передачу Савіка Шустера «Свобода слова» на ICTV, під час якої півтора десятки лідерів найбільш рейтингових політичних сил намагались якомога дошкульніше досадити одне одному, я сказав дружині: «А знаєш, я хочу, щоб блок Наталії Вітренко набрав необхідних 3 %, і вона пройшла до Верховної Ради України. Адже лише за цієї умови я зовсім перестану включати телеканал, який транслюватиме роботу нашого парламенту — і це принесе мені суттєвий приріст часу для наукових досліджень».

* * *

14 квітня у п’ятницю на передачі Савіка Шустера «Свобода слова» на ICTV Наталія Вітренко та Інна Богословська підняли такий лемент, не даючи Голові ЦВК Ярославу Давидовичу висловити аргументи у своє виправдання, що уся передача почала нагадувати базарну площу. Я думаю, що, якби ця передача йшла напередодні виборів, то політичні сили, очолювані цими дамами, зібрали б голосів виборців ще в 10 раз менше.

* * *

15 квітня у суботу я, переключаючи через кожні 3 хвилини канали, паралельно спостерігав за ходом двох футбольних матчів між командами «Зеніт» і «Луч», який проходив у історичній столиці Росії Санкт-Петербурзі, та командами «Лаціо» і «Ліворно», який проходив у столиці Італії Римі.

Густий трав’яний газон стадіону у Римі радував око яскравими зеленими фарбами та паралельними полосами двох відтінків зеленого, в яких не було жодної, позбавленої трави, прогалини. А на футбольному полі стадіону у Санкт-Петербурзі трав’яного газону не було взагалі — складалося враження, що футболісти бігали по дну трошки промоченого дощем, але висохлого озера.

Цим прикладом я хотів би звернути увагу болільників футболу на те, що їх чекає в разі об’єднання України з Росією, яка виробляє 0,8 % світового валового продукту, і в разі об’єднання з Європейською спільнотою країн, яка виробляє 20 % цього ж продукту.

* * *

8 травня увечері, переключаючи канали телевізора в пошуках цікавої передачі, я наштовхнувся на 1-й канал телебачення Росії, по якому транслювали концерт Олександра Розенбаума. Саме у цей момент він виконував свою авторську пісню «Гоп-стоп», яка, на мій погляд, і за основними акордами і за текстом є рімейком відомої з двадцятих років минулого століття блатної «Мурки». На концерти Розенбаума, в багатьох піснях якого закладено філософське підґрунтя, як правило, ходить еліта суспільства. Як ця Санкт-Петербурзька еліта вела себе під час виконання ним пісні «Гоп-стоп», мене шокувало. По-перше, увесь зал підспівував, демонструючи знання слів і мелодії пісні, що в принципі можливо лише у тому випадку, коли пісня віддзеркалює внутрішній стан душі слухача. По друге, одна половина зали, звівши руки над головами, в такт плескала у долоні, а друга половина зали, посхоплювалась з місць. Процентів десять глядачів, навіть вискочили поперед перших рядів і заходилися підтанцьовувати. Очі і молодих, і старих, і жінок, і чоловіків палахкотіли, демонструючи високу напругу внутрішніх емоцій. «Мурку» в Росії співала еліта під час НЕПу і напередодні повальних арештів мислячих або багатих громадян. Тож чи не означає повальне захоплення нинішньої російської еліти розенбаумівським рімейком «Мурки», що Росію невдовзі чекає новий виток арештів і Гулагу? А якщо це так, то чи не варто Україні відійти якомога далі від Росії, аби не бути втягнутою з часом у російський вир, старт якого ознаменувався арештом і відправленням спочатку до в’язниці, а потім в один із сибірських таборів Гулагу відомого бізнесмена Михайла Ходорковського, котрий на виборах фінансував опозицію? І чи не варто дослухатись до тих вітчизняних політичних діячів, які закликають український народ і український парламент якомога скоріше погодитись на вступ України до військового оборонного союзу європейських країн НАТО, допоки нас туди запрошують? І що навряд чи варто відкладати цей крок на той час, коли нас захочуть бачити у Європі повноправним членом ЄС?

* * *

В квітнево-травневому № 15 за 2006 рік «Московских новостей» я ознайомився з російським перекладом «Євангелія від Іуди», в якому стверджується, що один із 12 апостолів, який був улюбленим учнем Ісуса та його казначеєм, Іуда, видав Ісуса поцілунком за таємним побажанням самого Ісуса, котрий задумав своїм воскресінням і вознесінням на небо після передбачуваного розп’яття на хресті, довести і те, що він є сином божим, а тому саме його вчення є божественним, і те, що своїм земним життям він пожертвував заради духовного і морального спасіння усього людства. Як відомо, християнська церква не визнає це євангеліє, хоч наука і довела співпадіння в часі його написання з тими далекими подіями, оскільки воно перекреслює пронесене церквою через віки твердження про зраду Іуди, продавшого Ісуса за 30 срібних монет. Якщо ж вірити цьому євангелію, Ісус попереджав Іуду, що після поцілунку зради йому доведеться відчути на собі і ненависть співвітчизників, і прокляття нащадків. Але із любові до Ісуса та віри в нього і його вчення Іуда погодився пожертвувати і собою, і відношенням до себе, і прокляттям навіки.

Як на мій погляд, то далеко не нульовою є імовірність того, що в «Євангелії від Іуди» написана правда. Адже, якщо дійсно Ісус сам задумав здійснити це грандіозне божественне шоу, то йому обов’язково треба було когось «призначити» на роль зрадника, і нічого дивного немає у тому, що він запропонував зіграти цю роль самому любимому і надійному учню. Але не виключено, що Ісус нікому нічого і не пропонував, розраховуючи на те, що хтось із учнів за власним бажанням піде на зраду, аби увіковічити своє ім’я, подібно тому, як це зробив набагато раніше, спаливши храм Артеміди, Герострат. Тож, не нульовою є імовірність і того, що в «Євангелії від Іуди» написана неправда, що усі виправдання придумані Іудою уже потім, і що права християнська церква, яка це євангеліє не визнає правдивим.

* * *

Слухаючи іменитих і не дуже політологів, що рясно виступають на радіо і телебаченні, я прийшов до таких трьох висновків:

1) оскільки з приводу одних і тих же фактів різні політологи виголошують різні сентенції, часом абсолютно протилежного змісту, то не існує політології як науки, взагалі, адже загальновідомо, що апологети дисципліни, яка претендує на те, щоб бути наукою, одні і ті ж факти повинні пояснювати або однаково, або хоча б тісно корельовано;

2) намагання політологів пояснити дії президента, прем’єр-міністра, спікера парламенту, міністрів, народних депутатів, губернаторів і керівників місцевих рад та інших вибраних чи призначених посадовців, виходячи зі свого розуміння їхніх дій, яке, як правило, не співпадає ні з розумінням інших політологів, ні з розумінням тих, стосовно кого висловлюються ці пояснення, є, на мій погляд, спробами «зомбувати» слухачів та глядачів в напрямку позитивного сприйняття дій того посадовця чи партії, які або платять цьому політологу, або чимсь йому по-людськи симпатичні;

3) виступи політологів для народу є цінними лише у тому, що підтверджують глибоку мудрість, вкладену у відоме одеське висловлювання: «Якби я був такий розумний, як моя Сара потім!»

* * *

У суботу 27 травня, слухаючи чергове радіозвернення Президента України Віктора Ющенка до народу, в якому він заявив, що не підпише указ про призначення висунутого після 7 червня парламентською більшістю прем’єр-міністра до тих пір, поки Верховна Рада не приведе до присяги суддів Конституційного Суду, я прийшов до висновку, що або президенту треба міняти своїх радників, або він повинен нарешті зрозуміти, що є не царем чи імператором, котрий може собі дозволити, що хотіти, те й робити, а лише державним службовцем найвищого рангу, обраним на 5 років народом для того, щоб наглядати за виконанням Конституції України і дотриманням чинного законодавства усіма без винятку державними службовцями, у тому числі і самим собою. І, оскільки в Конституції України немає такої норми, яка зв’язувала б призначення прем’єр-міністра держави з приведенням до присяги суддів Конституційного Суду, то нічого таким дійством і народних депутатів лякати, а то можна і на початок процедури імпічменту нарватись. І, якщо ця процедура буде ініційована фракцією БЮТ у Верховній Раді, то на 99 % можна бути упевненим, що вона буде доведена до логічного завершення, оскільки фракція Партії регіонів її обов’язково підтримає, скориставшись нагодою помститись за третій тур президентських виборів. А для фракції комуністів така процедура буде взагалі святом.