Із важливих для мене подій кінця квітня 2006 року я виділю три, а саме: завершення суду за позовом аутсайдерів парламентських виборів до ЦВК, обрання голови Вінницької обласної ради, повернення старшого сина Віталія з Єгипту.

У цьому ж порядку я почну висловлювати свої думки з приводу того, чому саме ці події я визначив в якості найбільш важливих для мене.

У вівторок 25 квітня, у кінці дня (на третій день після пасхального Великодня) український народ нарешті почув вердикт Вищого Адмінiстративного Суду України у справі за позовом аутсайдерів парламентських виборів — політичних блоків Наталії Вітренко та Юрія Кармазіна, підтриманих блоками Володимира Литвина та Інни Богословської, до Центральної виборчої комісії з вимогою перерахувати заповнені виборчі бюлетені (голоси виборців) і заборонити оприлюднювати результати голосування до завершення цього перерахунку.

Суд, який тривав трохи більше тижня, вислухавши обидві сторони та вивчивши надані документи, виніс ухвалу, згідно з якою парламентські вибори 26 березня 2006 року визнані такими, що відбулися без суттєвих порушень, котрі могли б вплинути на кінцеві результати. А тому суд відмовив позивачам в задоволенні їх вимог перерахувати голоси виборців та заборонити оприлюднення результатів голосування до отримання результатів перерахунку.

Тож через місяць після проведення парламентських виборів їх результати опублікували офіційні газети «Урядовий кур’єр» та «Голос України», чим остаточно була поставлена крапка у справі про визнання цих результатів, внаслідок чого Україна отримала Верховну Раду 5-го скликання.

І, як наслідок, 26 квітня 2006 року Верховна Рада України 4-го скликання провела своє останнє пленарне засідання, на якому окрім парламентських слухань з приводу 20-ї роковини Чорнобильської катастрофи було оголошено також про складення Радою 4-го скликання своїх повноважень, внаслідок чого 60 % її членів отримали статус «колишніх народних депутатів».

А 28 квітня на перше своє засідання зібралася Вінницька обласна рада, до складу якої увійшли 44 депутати від політичного блоку Юлії Тимошенко, 22 депутати від блоку «Наша Україна», почесним головою якого є Віктор Ющенко, 15 депутатів від соціалістів Олександра Мороза, 7 депутатів від блоку Володимира Литвина, 7 депутатів від Партії регіонів Віктора Януковича і 4 депутати від комуністів Петра Симоненка.

Як бачите, на Вінниччині «помаранчеві» мають 81 % голосів в обласній раді, а «біло-голубі» лише 7 %.

Із 44 «бютівців» я знаю лише чотирьох — лідера Вінницької обласної організації партії «Батьківщина» Олену Вітенко, директора Немирівського спиртзаводу Степана Глуся, головного інженера Ладижинської ДРЕС Олександра Березницького та колишнього нашого доцента політології, а нині доцента аграрного університету Петра Слотюка. Інші прізвища мені — людині, яка намагається тримати руку на пульсі політичних подій в області, — не відомі. Оскільки Олена Вітенко і Степан Глусь обрані також і депутатами Верховної Ради України і, скоріш за все, підуть до парламенту, а Олександру Березницькому вистачатиме інженерного клопоту на електростанції, то, фактично, єдиним активним політиком у цій фракції, на мій погляд, буде Петро Слотюк, котрого я пам’ятаю ще як соціал-демократа об’єднаного.

Із 22-ох «нашоукраїнців» 12 депутатів мають відомі прізвища — це Олександр Домбровський, Володимир Скомаровський, Валерій Коровій, Віктор Вікалюк, Іван Гамрецький, Василь Дремлюга, Юрій Мазур, Тимофій Гіренко, Анатолій Ворона, Анатолій Жучинський, Володимир Бадюк та Олексій Порошенко.

Цікаво те, що троє із перерахованих мною 12 «нашоукраїнців» у 2004 році або напряму, або через своїх підлеглих вимагали від мене під час президентських виборів підтримувати Віктора Януковича. А коли я відмовився, то просили хоча б зайняти нейтральну позицію, але ні в якому разі не підтримувати Віктора Ющенка. А сьогодні, як бачите, вони в числі соратників Віктора Ющенка.

Із 15 депутатів-соціалістів обласної ради відомими в політичних та журналістських колах Вінниччини є 11, а саме: Микола Мельник, Григорій Заболотний, Іван Бондарчук, Леонід Середа, Андрій Рева, Ганна Секрет, Анатолій Пачевський, Леонід Гавриш, Валерій Бабійчук, Віктор Килимнюк та Світлана Мельник.

Трохи незвично у цій команді бачити Леоніда Гавриша, який завершив 2004 політичний рік у статусі довіреної особи Віктора Януковича, тобто був тоді «політичним ворогом» соціалістів, які підтримували на президентських виборах в останніх турах Віктора Ющенка.

Із 7-и депутатів від блоку Володимира Литвина в обласній раді відомими в політичних та журналістських колах є четверо — Юрій Іванов, Степан Нешик, Василь Черній та Володимир Вільчинський.

Із 7-и депутатів обласної ради від Партії регіонів мені відомі четверо — Григорій Калетник, Віктор Антемюк, Тетяна Антонець та Дмитро Лашин.

Що цікаво, коли нашого студента Дмитра Лашина у минулому році я відрахував за академічну неуспішність, оскільки він мав після зимової екзаменаційної сесії більше 10-и заборгованостей, обумовлених тим, що під час президентських виборів замість навчання в університеті займався виключно лише роботою в виборчому штабі Віктора Януковича, то з проханням про надання йому дозволу на ліквідацію академічних заборгованостей з подальшим поновленням посеред навчального року для продовження навчання до мене звертався один із соратників Віктора Ющенка, що входить до політичного блоку його імені. Тож, як бачите, шановні читачі, чіткої лінії розмежування між прихильниками Віктора Ющенка та його опонентами на Вінниччині немає.

Із 4-х депутатів-комуністів обласної ради я знаю двох — колишнього нашого доцента та колишнього народного депутата України Віктора Петрова, номер якого у виборчому списку до Верховної Ради виявився завеликим для проходження до нинішнього складу парламенту, та колишнього начальника обласного управління МВС генерала Валерія Бевза, який після виходу у відставку, незважаючи на перехід на роботу до несумісної з комуністичною ідеологією бізнесової структури, подався до комуністів.

Головою Вінницької обласної ради її депутати на своєму першому засіданні обрали Григорія Заболотного — людину, яка добре знає нашу область, оскільки пропрацювала першим заступником голови облдержадміністрації тривалий час, переживши на цій посаді кількох губернаторів, та яку добре знають і поважають в області.

У мене з Григорієм Заболотним завжди були дружні стосунки, тож сподіваюсь, що вони дружніми залишаться і надалі.

Як на мене, під час виборів голови Вінницької обласної ради дивним виявився той факт, що суперник Григорія Заболотного представник фракції блоку Юлії Тимошенко Олександр Галаченко, який працює головним лікарем всесвітньо відомого санаторію «Авангард» у Немирові, отримав при голосуванні лише 24 голоси при наявності 44 голосів у фракції, що його висунула. Тобто 20 «тимошенківців» проголосували не за «свого» Галаченка, а за «чужого» Заболотного. Це є ще одним підтвердженням того, що на Вінниччині сьогодні поділ на політичні фракції є умовним і що багато хто «записався» до тієї чи іншої політичної сили не за переконанням, а виключно лише з уявлень про можливість проходження до ради якогось рівня за списком цієї сили.

В ніч з 30-го квітня на 1-е травня в Борисполі приземлився літак, яким повернулись з Єгипту мій старший син Віталій та його дружина Олена. Отримавши від них повідомлення, що вони уже на українській землі, я зітхнув з полегшенням — адже усі 8 днів їх перебування у курортному місті Єгипту на березі Червоного моря Шарм-ель-Шейху на відпочинку я, образно кажучи, місця собі не знаходив, переживаючи за їхню безпеку, оскільки після їхнього відльоту 22 квітня до Єгипту у сусідньому з Шарм-ель-Шейхом єгипетському курортному місті Дахабі терористи підірвали три вибухові пристрої, котрі забрали життя у десятка туристів та ще біля сотні отримали різної ваги поранення.

А послати Віталія з Оленою на 8 днів до Єгипту на відпочинок я вирішив для того, щоб він зміг повністю розслабитись після захисту докторської дисертації та представлення матеріалів захисту до Вищої Атестаційної Комісії України. І Віталій дійсно розслабився, оскільки у Єгипті не прийнято в курортних містах псувати настрій туристам інформацією про терористичні акти, а я ж, навпаки, у ці дні отримав додаткове психологічне навантаження на свою нервову систему. Але така то уже батьківська доля — хвилюватись за своїх дітей! Як казала ще моя бабуся — поки діти малі, то і клопіт з ними малий, а як стають більшими, то і клопоту з ними більшає.

Як бачите, таким завершенням квітня не можна не бути задоволеним. Тож я зустрів Першотравень у піднесеному настрої.

Постскриптум: на 2-й сесії новообраної Вінницької міської ради, яка відбулася на початку травня, за пропозицією міського голови Володимира Гройсмана, який є представником «Нашої України», 41-м депутатським голосом із 48-и присутніх, при 50-и за списком, секретарем Вінницької міської ради (а це друга за впливовістю посада після голови) було обрано теж представника «Нашої України» Сергія Моргунова — і це при тому, що до складу міської ради входять 27 депутатів від блоку Юлії Тимошенко. Це обрання ще раз підтвердило той факт, що у Вінниці розподіл депутатів рад різних рівнів по політичних блоках є чисто умовним.