Мокін Борис Іванович
Мокін Борис Іванович
Головна сторінка  Громадська діяльність Публіцистика Друге дихання, або З чужої пісні слова не викинеш Розділи книги


Підійшов час завершувати цю книгу, аби вона не стала занадто товстою.

Книга, яку я назвав «Друге дихання», є уже дев’ятою у моїй історико-публіцистичній серії, започаткованій у 1991 році.

Розпочну «Післямову» я з того, що поясню, чому вирішив назвати книгу «Друге дихання».

Цей термін, як відомо, по-перше, придумали спортсмени, а по-друге, має не пряме значення, а сленгове. Коли спортсмен, який довго біжить, починає відчувати нестачу кисню, у нього виникає шум у голові, він починає частіше дихати, темп його бігу уповільнюється, йому стає важко перебирати ногами, вони стають неначе зробленими з вати. Якщо, незважаючи на усі ці симптоми, спортсмен не зійде з дистанції, а силою волі примусить себе продовжувати бігти, то настає момент, коли вступають в дію внутрішні резерви організму, які збільшують продуктивність легенів, котрі починають подавати в організм більші порції кисню, в результаті чого голова світлішає, зникає шум у вухах, ноги стають керованими і пружніють, біг вирівнюється, а то й прискорюється. У таких випадках кажуть, що у спортсмена наступило друге дихання.

Моя сьома книжка називається «Перші підсумки». В ній я зробив аналіз того, що мені вдалося досягнути за 60 років життя. Підвівши ці підсумки і розуміючи, що на горизонті уже маячить старість, я почав вибудовувати концепцію життя на фініші. У рамках цієї концепції я прожив біля двох років, а потім зрозумів, що зниження темпу діяльності з оглядкою на прожиті роки — то не для мене. Я переконався, що можу ще досить продуктивно працювати і як учений, і як менеджер, і як публіцист, і що у мене тяга пропала лише до політики. І я зрозумів, що у мого мозку та серця з’явилося «друге дихання», в чому неважко переконатись, ознайомившись хоча б з частиною сторінок цієї книги.

Об’єктивності заради, слід відзначити, що попередня назва книги була у вигляді запитання: «Чи виправдалися сподівання?» Але в процесі роботи над книгою я відмовився від цього варіанту назви, оскільки відповідь на це запитання є однозначною і усім відомою, а тому не несе ніякої інтриги. Якщо ж хто-небудь із вас, шановні читачі, сам не може відповісти на це запитання, то читайте в № 29 за 29 липня 2006 року «Зеркала недели» статтю Сергія Рахманіна «У нас нет надежды, но этот путь — наш». У ній ви знайдете відповідь.

Розкривши суть назви книги, я перейду власне до післямови.

І почну її з роздумів, викликаних подіями, що мали місце у п’ятницю 4-го серпня 2006 року. Очевидно, що наймасштабнішою подією цього дня стало повернення Віктора Януковича у крісло прем’єр-міністра України. Цим самим, на мій погляд, усі українці повернулись у 2004 рік, на рівень приблизно 4-го жовтня. Тож, фактично, Україна, як держава, 22 місяці витратила марно, а Помаранчева революція виявилася всенародною помилкою. І логічно припустити, що якби не було Помаранчевої революції, то сьогодні ми усі, напевно, мали б більш високий рівень життя.

Гірко, але доводиться усвідомлювати, що за кінцевими результатами станом на сьогодні головними досягненнями Помаранчевої революції стали лише забезпечення Віктора Ющенка президентською посадою та перепродажа «Криворіжсталі». Інші сьогоднішні досягнення мали б місце, скоріш за усе, і за президентства Віктора Януковича. Викликає тривогу те, що попри обіцянки Віктора Ющенка за півтора роки розслiдування ніяких результатів не оголошено ні про замовників та виконавців його отруєння, ні про підключення підпільного сервера до комп’ютерної мережі ЦВК, ні по резонансних звинуваченнях на адресу цілого ряду державних і політичних діячів. То ж не нульовою стає імовірність того, що і отруєння кандидата в президенти було викликане не підступними діями політичних ворогів, а банальним вживанням під час демонстрації єдності з народом якогось насиченого діоксинами продукту в процесі пригощання високого гостя у якійсь простій сім’ї, яка звикла настоювати домашню наливку в пластмасовому посуді, і ніякого стороннього сервера до мережі ЦВК підключено не було, і ніяких «бандитів» ні у верхніх, ні у нижніх ешелонах влади теж не було, а усі ті заяви, які під час Помаранчевої революції лунали із уст Віктора Ющенка та його найближчих соратників, тепер треба сприймати лише як компоненти ефективних виборчих технологій. Але ж, якщо це так, то сьогодні і Віктору Ющенку, і усім іншим ораторам часів Помаранчевої революції необхідно принести свої вибачення, принаймні, хоча б Леоніду Кучмі, Віктору Януковичу, Віктору Медведчуку, Сергію Ківалову та Володимиру Сивковичу.

Хотів того президент держави Віктор Ющенко, чи ні, але, переступивши через ідеали Помаранчевої революції сьогодні, він, на мій погляд, фактично, перекреслив собі можливість бути обраним у 2009 році на другий термін. Адже від прийнятого нині ним рішення його противники на Лівобережжі все одно його прихильниками не стануть — у них є Віктор Янукович, а переважну більшість прихильників на Правобережжі він сьогодні втратив. Але, одночасно, він суттєво понизив шанси бути обраною президентом держави у 2009 році і своїй соратниці, яка ще позавчора — 2-го серпня — горою стояла за нього, Юлії Тимошенко. Адже відтепер її прихильників не покидатиме думка — а може і вона, ставши президентом, під приводом об’єднання усіх українців переступить через побажання і розіб’є надії усіх тих, хто привів її до влади?

Що ж до Віктора Януковича, то, на мій погляд, якщо протягом цих трьох років, що залишились до президентських виборів, він проводитиме незалежну від Росії політику, підніме економіку України, підвищить рівень життя і не буде переслідувати тих, хто під час Помаранчевої революції був не з ним, то, скоріш за все, саме він і буде обраний у 2009 році президентом країни. І ніхто більше не згадуватиме про його судимості у молодості, і ніхто не бунтуватиме проти нього, а усі намагатимуться знайти своє місце в його системі цінностей.

На цьому я поставлю крапку у цій 9-й книжці відомої вам, шановні читачі, серії, котра, можливо, стане останньою із надрукованих на папері. Але продовжуватись серія моїх книжок все одно буде, оскільки я уже створив сайт, на якому розділи наступної 10-ї книжки будуть розміщуватись в темпі їх написання. Тож я не прощаюсь!

З повагою до усіх вас, шановні читачі — депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання та Верховної Ради України 1-го скликання, член Національної спілки журналістів України
Б. І. Мокін

 

Постскриптум: уже коли я поставив крапку і зібрався віддати рукопис в редакцію, сталися події, які змусили мене продовжити розповідь і перенести видання цієї книги на більш пізній термін.

По-перше, у зв’язку з приходом на прем’єрську посаду Віктора Януковича, якого я не підтримав на президентських виборах 2004 року, про що відверто розповів у своїй попередній книзі, наді мною почали «згущуватися хмари», і ті представники різних владних структур, котрі ще недавно вважали за честь зі мною привітатись, потиснувши руку, сьогодні уже від мене шарахаються, як від чумного. Дійшло до того, що мене вперше за 15 років Незалежності України не запросили на урочистості з нагоди цього свята, які проводилися у Вінниці 23 серпня, не зважаючи ні на те, що я є ректором найбільшого університету на Поділлі, який до того ж має статус національного, ні на те, що я був у числі тих народних депутатів України, які на пленарному засіданні Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року проголосили Україну незалежною державою.

А по-друге, знову подав позов до суду на мене колишній мій аспiрант і докторант Сергій Яблочніков з вимогою визнати такими, що принижували його честь і гідність і були втручанням в особисте життя, мої дії по відношенню до нього, вчинені 11 років тому і описані в моїй книжці «Рік поза політикою, або вінницький детектив», яка була опублiкована у 1996 році. І, незважаючи на те, що судами усіх інстанцій були постановлені рішення, в яких мої дії визнані законними, і на те, що давно уже сплив визначений законодавством строк давності, суд прийняв до розгляду його позов, що, звичайно ж, мене не здивувало, після того, як я дізнався, що на весняних виборах 2006 року до рад усіх рівнів Сергій Яблочніков проходив по списках Партії регіонів, хоча, між іншим, на виборах 2004 року він ще представляв Соціалістичну партію. Тож я не виключаю прийняття восени судом рішення, згідно з яким зобов’язаний буду виплатити Сергію Яблочнікову грошову компенсацію за нанесену моральну шкоду і спростувати оприлюднену мною у 1996 році інформацію стосовно нього у такий же спосіб, тобто, помістивши це спростування у книжку.

Тож вихід цієї книжки у світ мені доведеться затримати, по-перше, до того часу, поки не проясниться моє місце у суспільстві в умовах зміни стосунків з владними структурами та передачі Віктором Ющенком права вирішувати долю своїх «помаранчевих» прихильників «бiло-голубому» Віктору Януковичу, а по-друге, до винесення судом рішення по позову Сергія Яблочнікова до мене, яке я, як законослухняний громадянин, звичайно ж, зобов’язаний буду виконати.

Але, цілком логічним буде те, що, якщо до того часу у моєму житті чи житті Вінниччини або України трапляться якісь достойні уваги події, то я про них теж писатиму, незважаючи на наявність післямови. Оскільки ж самі мої книжки є порушенням жанрових канонів літературної творчості, то, я думаю, наявність ще одного порушення на відношення читачів до змісту книги суттєво не вплине.




© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.