24 серпня, сидячи у своєму кріслі в ректорському кабінеті, слухаю виступ Президента України Віктора Ющенка, у якому він з Софійської площі Києва вітає український народ з 15-ю річницею незалежності української держави.

Перед президентом на площі сидять і стоять кілька десятків тисяч людей. У перших рядах — усі колишні і нинішні керівники урядів і скликань парламенту, які мала Україна з дня проголошення незалежності. Відеокамера вихоплює знайомі обличчя, але з числа тих народних депутатів УРСР, які у 1991 році творили незалежність, в перших рядах бачу лише Леоніда Кучму, Олександра Мороза та Ігоря Юхновського і не бачу жодного з тих народних депутатів УРСР, хто і боровся за незалежність у 1991 році і кував перемогу Віктору Ющенку на Майдані в статусі польового командира під час Помаранчевої революції 2004 року.

Тож мабуть нічого дивного немає в тому, що під час нинішнього святкування Дня Незалежності України, незважаючи на те, що був одним із активних її творців у 1991 році в стінах Верховної Ради УРСР, я вперше за 15 років не отримав запрошення ні на урочистості у Києві, ні, навіть, на урочистості у Вінниці, репортаж про які теж дивився по телевізору. Адже, хоч я і не був на Київському Майдані під час Помаранчевої революції, там під прапором університету були три з половиною тисячі моїх студентів, а сам я проявляв активність на Вінницькому Майдані. Та й моя попередня книжка «Що за горизонтом?» не залишає сумнівів у тому, по яку сторону політичних барикад я був під час Помаранчевої революції. Але ситуацію погіршення відношення до мене з боку усіляких владних структур після політичного примирення Віктора Ющенка, в якого я повірив і якого підтримав під час Помаранчевої революції, з Віктором Януковичем, в якого я не повірив і якого не підтримав у той час, та після передачі першим левової частки влади другому я сприймаю спокійно, оскільки, по-перше, по натурі являюсь фаталістом, а по-друге, розумію, що у житті за все треба платити, а за свободу уподобань та за свободу висловлювань — у першу чергу і за найвищими ставками.

А в сусідній Росії сьогодні день трауру, по 159 пасажирам та 11 членам екіпажу лайнера ТУ-154, який 22 серпня, прямуючи по маршруту «Анапа—Санкт-Петербург», з висоти 11 тисяч метрів упав на землю в 45 кілометрах від Донецька біля села Суха Балка. Диспетчери дозволили йому здійснити маневр, щоб обійти грозовий фронт в районі Донецька. Виконуючи цей маневр, а точніше, бажаючи «перескочити» через грозовий фронт, аби зекономити пальне, літак під час стрімкого набору висоти увійшов у некерований «плоский штопор» і падав, за свідченнями багаточисленних сільських очевидців, тримаючи крила горизонтально і обертаючись як гвинт гелікоптера усім корпусом навколо вертикальної осі.

Україна день трауру по загиблих пасажирах та членах екіпажу російського лайнера оголосила вчора. Тож в День українського прапора, який ми офіційно відзначаємо як свято 23 серпня, прапори в Україні піднеслись на флагштоках та будівлях з траурними стрічками.

У переддень Дня незалежності, незважаючи на оголошений траур, Президент України Віктор Ющенко вручив високі державні нагороди великій групі людей, які ці нагороди заслужили. Разом з тими нагородами, які були вручені за дорученням президента головами обласних державних адміністрацій, 23 серпня було нагороджено більше 700 осіб, у тому числі дев’ятеро стали Героями України. Серед Героїв України і два моїх колеги — ректор Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана професор Анатолій Павленко та ректор Донецького національного університету професор Володимир Шевченко.

Прочитавши повідомлення про нагородження Володимира Шевченка, я згадав інше повідомлення, яке було опубліковане півтора роки тому назад і в якому міністром освіти і науки Василем Кременем було суворо вказано ректору Донецького національного університету Володимиру Шевченку на недопустимість практики продажі з аукціону екзаменаційних оцінок студентам без складання іспитів, що мала місце як офіційне явище в цьому університеті на економічному факультеті.

І якщо так уже необхідно було для демонстрації єднання Сходу України з Заходом до Дня Незалежності оголосити когось із ректорів із Донецька Героєм України, то більше на цю роль, на мій погляд, підходив ректор Донецького національного технічного університету Олександр Мінаєв. Адже, по-перше, саме його університет у свій час закінчив Віктор Янукович, а по-друге, в очолюваному ним університеті, принаймні, екзаменаційних оцінок з аукціону студентам не продають.

Про загальне зниження висоти вимог, що висуваються до нагороджених нинішнім президентом держави у порівнянні, скажімо, з попереднім президентом, які теж було важкувато назвати високими, може свідчити хоча б те, що 24-х гравців національної збірної по футболу, які хоча б раз виходили на поле під час офіційних матчів збірної, нагороджено орденом «За мужність», а ще 18 гравців, які у різні роки просиділи на лаві запасних, нагороджені медаллю «За працю і доблесть». Головного тренера футбольної збірної Олега Блохіна нагороджено орденом «Ярослава Мудрого», а його помічників — Володимира Веремеєва, Олега Кузнєцова та Андрія Баля — орденом «За заслуги». І це при тому, що тренерів більшості команд у країнах, які подібно нашій не пробились на чемпіонаті світу по футболу хоча б до півфіналу, відправили у відставку, а гравців цих команд у засобах масової інформації піддали жорстокій критиці. І про яку «мужність» на чемпіонаті світу можна говорити по відношенню, навіть, до нашої зірки — Андрія Шевченка, якщо у всіх матчах він уникав будь-яких зіткнень з противником і загострень, котрі могли б привести до травми? Але футболісти хоча б носили футболки національної збірної, а от за що нагородили орденами і медалями кухарів, масажистів та водіїв автобусів, які обслуговували футболістів збірної? — Ну, ніяк я не можу збагнути! — Тож чи варто дивуватись, що з таким низьким рівнем навіть президентських вимог до ним нагороджуваних нас не сприймають всерйоз не те, що у Європі, а і в Африці.

Серед відзначених Президентом України Віктором Ющенком заставило мене замислитись також присвоєння народному депутату України Григорію Омельченку чергового військового звання генерал-майор. З інформації, почерпнутої з серйозної газети»День», я дізнався, що згідно з викладеним у президентському указі, Григорій Омельченко усі роки депутатства — а він уже три скликання там — був прикомандированим до Верховної Ради офіцером СБУ. Оскільки генеральські звання присвоюються лише діючим полковникам, то Григорій Омельченко виходить дійсно усі ці роки був і є нині на службі в СБУ. Але ж, якщо він є діючим вищим офіцером СБУ, то логічно будь-які його заяви, не спростовані цією службою, розцінювати як точку зору СБУ. А серед заяв Григорія Омельченка, як нам демонстрували ЗМІ, були у свій час і звинувачення Юлії Тимошенко у відмиванні коштів очолюваної нею кампанії ЄЕСУ, і звинувачення у тому, що до убивства журналіста Георгія Гонгадзе були причетні і нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, і колишній генерал СБУ та прем’єр-міністр Євген Марчук. — І яку ж тоді роль нині грає Григорій Омельченко біля Юлії Тимошенко з огляду на те, що завдяки спільним зусиллям президента, прем’єр-міністра та спікера парламенту її відправлено в опозицію, а йому у цей же час присвоєне генеральське звання?

Повертаючись до церемонії святкування Дня Незалежності України на Софійській площі 24 серпня, відзначу, що почалося воно молебнем за Україну в Софійському соборі за участю президента, спікера парламенту та прем’єр-міністра держави, продовжилось виступом на площі перед Собором президента і цим виступом і завершилось, оскільки концертну програму Майдану у зв’язку із трауром, пов’язаним з авіакатастрофою під Донецьком, перенесено на 26 серпня.

Вслухаючись в зміст молебня, текст якого зачитував патріарх УАПЦ КП, я змушений був констатувати, що цей текст за змістом нічим не відрізняється від промов Віктора Ющенка, хіба що лише зверненнями — наш президент завжди звертається до українського народу або маленьких українців, а патріарх звертався до Бога. Таке враження, що цей молебень або писався в секретаріаті президента, або за сприяння когось з секретаріату.

До речі, текст будь-якої молитви, як звернення до Бога, мене завжди дивував. Адже в усіх своїх зверненнях до Бога Людина просить його простити їй гріхи. І, якщо Бог, як Вищий Суддя, дійсно після молитви відпускає гріхи тому, хто помолився, то не має права суддя районного суду засуджувати злочинця, який попросить його простити йому його злочин, адже в противному разі суддя здійснюватиме богонеугодне дійство. Але ж якщо наші земні судді прощатимуть усіх злочинців, то Земля перетвориться в планету, якою правитиме Зло, тобто в земне Пекло. І щоб цього не сталося земні судді, чинячи по справедливості, зобов’язані злочинців карати. Але ж тоді і Вищий Суддя, як ідеальне втілення нескінченності земного, не повинен прощати Зло, інакше зникне різниця між Раєм і Пеклом і на Небі. Тож молись — не молись, а якщо ти є грішником і є Божий Суд, то дорога тобі лише в Пекло. Але тоді не має сенсу молитись — все одно Бог з твоєю долею визначиться так, як визначено у його Кодексі Добра і Зла. І не зважатиме він ні на кількість поставлених тобою у церкві свічок, ні на щирість кожної твоєї молитви. Тож гріхи треба не відмолювати, а їх не треба робити. А якщо вже зробив, то треба мати мужність відповідати, а не випрошувати прощення, тим паче, що це, на мій погляд, марна справа. Я думаю, що кожна людина народжується з закладеним в неї певним рівнем гріховності душі, який у кожного різний. Подібно тому, як кожен має різний зріст, вагу і рівень інтелекту. І коли сумарний гріх людини перевищить закладений в неї рівень гріховності, вступає в дію механізм знищення її тіла. А форма реалізації цього механізму — хвороба, куля кілера, авіа- чи автокатастрофа, вулична бійка чи судоми м’язів при плаванні — не має принципового значення. І можна припустити, що в дітей, які гинуть, на жаль, від народження було закладено дуже маленький, а то й нульовий допустимий рівень гріховності душі. Це мої думки, і я з вами, шановні читачі, ними ділюсь, але я їх не нав’язую вам. Адже кожен з вас має право на свої судження, у тому числі і прямо протилежні моїм.