Усі ці проекти поєднує націленість не лише на збереження радянської системи атестації наукових та науково-педагогічних кадрів, якою й досі керується ВАК України, але і на її подальше зміцнення. І це в той час, коли Президент України проголосив курс на входження нашої держави до європейського співтовариства, що, в принципі, можливо лише за умови впровадження в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства європейських стандартів.

На мій погляд, присуджувати найвищий науковий ступінь доктора наук нам потрібно за західною системою атестації, тобто без захисту другої дисертації. Доробок претендента у вигляді наукових статей та монографій слід оцінювати на вузькоспеціалізованій ученій раді, до складу якої входить 5—7 докторів наук. Кількість статей повинна бути досить великою, наприклад, не менше 60—70, із яких не менше 10—15 одноосібних у загальновизнаних наукових виданнях, та не менше 3—5 наукових монографій (в залежності від кількості співавторів).

Роль Вищої атестаційної комісії та її експертних рад у цьому питанні необхідно звести до затвердження членів вузькоспеціалізованої ученої ради з 5—7 докторів наук. Вони повинні представляти різні наукові школи з різних університетів України (10—15 прізвищ, причетних до проблематики дисертації). Список пропонується вченою радою університету після її висновку, що науковий доробок претендента є достатнім для звернення до ВАК України з проханням створити вузькоспеціалізовану учену раду для розгляду заяви і наукового доробку претендента по суті. Рішення цієї вузькоспеціалізованої ученої ради повинно затверджуватись одразу на президії ВАК без будь-яких додаткових експертиз «чорними» опонентами.

Що ж стосується наукового ступеня кандидата конкретних наук, то його треба присуджувати за результатом захисту дисертації на засіданні спеціалізованої вченої ради. Вона створюється наказом ректора університету в складі 10—15 кандидатів та докторів конкретних наук напряму, що охоплює наукову спеціальність кандидатської дисертації із числа основних штатних працівників даного університету.

Нормативна практика створення спеціалізованих учених рад із захисту кандидатських дисертацій переважно з докторів наук або перехід до створення таких рад виключно з докторів наук, як це пропонується в одному зі згаданих проектів закону, не є прогресивними. Спеціалізовані учені ради, що складаються виключно з докторів наук, більшість із яких люди похилого віку, досить часто не в змозі здійснити якісну експертизу наукових робіт, виконаних із застосуванням новітніх інформаційних технологій. При підборі спеціалізованих учених рад потрібно поєднувати досвід з молодістю. У галузях науки, які швидко розвиваються, перевагу слід віддавати молодості.

При цьому університет може мати аспірантуру лише в тих наукових напрямах, у яких він здатний створити спеціалізовану учену раду для захисту кандидатських дисертацій (тобто якщо налічується не менше 10—15 кандидатів та докторів конкретних наук відповідного наукового напряму).

Роль Вищої атестаційної комісії тут необхідно звести до періодичного контролю роботи університетських спеціалізованих учених рад з наданням їй дозволу позбавляти на певний час університети, що допустили випуск неякісного наукового поповнення, права проводити експертизу кандидатських дисертацій певного напряму. А при повторному виявленні неякісної експертизи позбавляти на певний час і права мати аспірантуру з цього наукового напряму.

І, звичайно ж, треба різко скоротити кількість наукових спеціальностей в кожному напрямі.

До речі, реальне життя фактично підтверджує доцільність такого розвитку. У цьому легко переконатися, проаналізувавши спектри спеціальностей, за якими провідні вчені виступають як опоненти, та прочитавши пояснювальні записки до складу спеціалізованих учених рад з обґрунтуванням того, чому введено до складу ради науковця, у якого шифр спеціальності захищеної ним докторської дисертації не збігається з шифром спеціальності у раді.

Висловлю ще одну пропозицію, яка стосується впровадження у народне господарство результатів, отриманих в кандидатських дисертаціях.

На мою думку, від дисертантів не слід вимагати впровадження результатів кандидатської дисертації у народне господарство. Акт впровадження від якоїсь сторонньої організації потрібно замінити актом підтвердження корисності (за певним критерієм) отриманих результатів, складеним і затвердженим на науково-технічній раді університету, де були виконані дисертаційні дослідження. Нові наукові результати є інтелектуальною власністю дисертанта, яку він має право продати. І вимагати від дисертанта, щоб він віддав цю свою інтелектуальну власність якійсь організації лише за довідку про впровадження дисертації, є актом, щонайменше, негуманним. Часу ж і коштів для доведення своєї інтелектуальної власності до товарного вигляду, що є неодмінною умовою її продажу, за визначений аспірантурою термін у більшості аспірантів немає. І саме тому на Заході ніхто не вимагає від докторантів перед захистом дисертації довідки про впровадження результатів у народне господарство.

І, звичайно ж, захищати в Україні кандидатські дисертації, як і на Заході, повинні тільки випускники очної чи заочної форм аспірантури. Тоді кандидатами наук будуть у нас лише науковці. А директори заводів, мери, губернатори, народні депутати і працівники міністерств не витрачатимуть гроші і час на здобуття наукових ступенів, які для їх діяльності не є обов’язковими.

Ми звикли до звань доцента і професора, тож зовсім їх відміняти, мабуть, поки не варто. Але варто передати право їх присвоєння виключно вченим радам вищих навчальних закладів, де на основних посадах чи за сумісництвом працюють претенденти. Слід відмінити затвердження цих звань у Міністерстві освіти і науки, як це заведено сьогодні, чи у ВАК, як пропонується в одному із вищезгаданих проектів реформи.

Я пропоную в атестаті доцента або професора зазначати не лише кафедру, а й вищий навчальний заклад, в якому йому присвоєно вчене звання. І в атестаті повинен бути підпис ректора, засвідчений печаткою вищого навчального закладу.

Треба надати право всім вищим навчальним закладам в Україні визнавати (чи не визнавати) учене звання, здобуте в іншому ВНЗ. А також вважати наявність ученого звання лише обов’язковою, але недостатньою умовою для отримання високої зарплати. Рівень її необхідно обумовлювати у контракті, і він має залежати від результатів наукової та навчальної діяльності, як це робиться в західних університетах. Тож кожен вищий навчальний заклад у запропонованих умовах сам регулюватиме, кому і скільки платити в межах затвердженого фонду оплати праці. Треба виходити із умови: в колективі повинно бути 10% професорів, 60% доцентів і старших викладачів та 30% асистентів.