Після ознайомлення з цим документом у мене виникла досить значна кількість сумнівів у тому, що заданий НАЗЯВО вектор реформування без корегування його напрямку дійсно вкаже вітчизняній науці той шлях, який приведе до успіху.

Але перш ніж викласти деякі із цих сумнівів я спробую дати в узагальненому вигляді порівняльну оцінку ефективності тієї системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації, яка у нас була до підпорядкування цього процесу НАЗЯВО.

Кандидатів наук нам готувала аспірантура в трирічному стаціонарному варіанті та в чотирирічному заочному. Як свідчать статистичні дані по державі в цілому, кількість аспірантів, які закінчували аспірантуру стаціонарно з захистом дисертації, не перевищувала 20%, ще до 10% випускників стаціонарної аспірантури захищали кандидатські дисертації протягом перших трьох років після її закінчення, ще до 20% випускників аспірантури захищали кандидатські дисертації протягом наступних 10 років після закінчення аспірантури, а приблизно 50% випускників аспірантури не захищали свої дисертації ніколи. Тобто, ще з радянських часів лише кожен другий випускник аспірантури рано чи пізно ставав кандидатом наук.

Але кожен випускник аспірантури по завершенню навчання в ній отримував посвідчення про закінчення аспірантури, яке пояснювало чим він займався протягом минулих трьох років, і додаток до посвідчення, в якому вказувалось, які навчальні дисципліни вивчив випускник аспірантури за час перебування в статусі аспіранта, та які оцінки він отримав на атестації з цих дисциплін. Завдяки цьому посвідченню і додатку до нього випускник аспірантури навіть в разі не захищення кандидатської дисертації все одно вважався і дійсно був фахівцем більш високого рівня у порівнянні з випускниками університетів рівня спеціаліста чи магістра і мав право обійняти не лише посаду викладача коледжу чи технікуму або асистента університетської кафедри, а навіть і посаду старшого викладача, оскільки окрім поглиблених знань зі своєї основної спеціальності, про що свідчила позитивна оцінка з кандидатського мінімуму, в аспірантурі він обов’язково вивчав і атестувався з філософії, педагогіки і психології вищої освіти та з методики викладання навчальних дисциплін у вищій школі.

Але той факт, що половина випускників аспірантури наших університетів ніколи не ставала кандидатами наук, породив стійку упевненість освітніх функціонерів як у нас, так і за кордоном, що підготовка аспірантів на пострадянському просторі ведеться не ефективно, і що в цьому компоненті вища школа в пострадянських країнах, що утворились на терені Радянського Союзу, суттєво поступається західній, в якій випускники докторантури – а це їхній аналог нашої аспірантури, усі до одного ще до закінчення захищають дисертації докторів філософії, які загальноприйнято вважати аналогом наших кандидатських дисертацій.

Тож коли в статусі ректора технічного університету я відвідував університети в інших країнах, у тому числі у таких, як європейські – Австрія, Бельгія, Данія, Італія, Німеччина, Румунія, Фінляндія, Швеція, та північноамериканські – Канада і США, то у першу чергу заводив розмови з професорами інститутів чи департаментів з технічних наук у цих університетах на предмет з’ясування, що собою являють за структурою і змістом дисертації докторів філософії в галузі технічних наук – і це обумовлено було не лише тим, що я керував технічним університетом, а і тим, що я і сам у свій час захищав кандидатську та докторську дисертації з технічних наук, і саме в галузі технічних наук керував підготовкою аспірантів та головував у докторській спецраді. І усі ці професори мені давали вичерпні відповіді, які супроводжували і показом підготовлених під їхнім керівництвом дисертацій. І гортаючи сторінки цих дисертацій та задаючи запитання професорам, що керували їх підготовкою, стосовно змісту мною почутого і побаченого, я зрозумів, чому усі випускники докторантури у західних університетах ще до її закінчення захищають свої докторські дисертації з технічних наук, а у нас випускників аспірантури, які захищають свої дисертації в галузі технічних наук ще до її закінчення, дуже мало.

Але, перш ніж поділитись своїм розумінням стосовно висловленого вище, я нагадаю, що собою являє вітчизняна кандидатська дисертація з технічних наук. За структурою вона має вступну частину, не менше ніж чотири розділи, загальні висновки і список використаної літератури, а в додатку ще й акти впровадження у якійсь організації отриманих в дисертації результатів.

У першому розділі автор вітчизняної дисертації здійснює аналіз наукових робіт інших авторів, присвячених розв’язанню аналогічних задач, і відшукує ту область дослідження, в якій іншим автором не вдалося отримати такі результати, які уже поліпшувати немає сенсу, і формулює на основі висновків свого аналізу нові задачі в напрямку розкриття суті сформульованої йому теми та визначає критерії оцінки якості майбутніх розв’язків цих задач.

У другому розділі автор дисертаційного дослідження висуває гіпотези стосовно того, як розв’язувати сформульовані задачі, і теоретично обґрунтовує та розробляє методи їх розв’язання.

В третьому розділі автор дисертації, реалізуючи теорію, викладену ним в другому розділі, або синтезує математичні моделі процесу в об’єкті, який він досліджує, або розробляє прилад для вимірювання параметрів якихось координат цього процесу або пристрій для керування ним.

А в четвертому розділі автор дисертації або реалізує інформаційну технологію з використанням синтезованої математичної моделі чи пристрою для керування і досліджує цей процес, моделюючи його на комп’ютері в якомусь програмному середовищі, або реалізує прилад схемно і «в металі» та, поставивши серію експериментів з його використанням і обробляючи їх результати, доводить, що його прилад за характеристиками є кращим за уже відомі, за допомогою яких здійснюються вимірювання аналогічних параметрів.

І, якщо в разі моделювання чи експериментального дослідження, автор не отримує результатів, які відповідають прийнятним значенням сформульованих у першому розділі критеріїв, то він додає ще й п’ятий розділ, в якому здійснює оптимізацію синтезованих моделей або характеристик розробленого приладу чи пристрою. І, звертаю увагу, лише після цього автор дисертації може звернутись в організацію, яку результати його дослідження можуть зацікавити, з пропозицією заслухати його доповідь про ці результати. І, якщо цій організації отримані ним результати сподобаються, то автор звертається з проханням дозволити їх впровадити у її структурі в життя та отримати від цієї організації акт впровадження, без наявності якого вітчизняні дисертації в галузі технічних наук до захисту спецрадами не приймаються.

Читачів цього матеріалу може здивувати, навіщо як так детально описав структуру вітчизняної кандидатської дисертації з технічних наук. А я це зробив задля того, щоб ви, шановні, зрозуміли, чому усі випускники докторантур західних університетів вчасно захищають свої дисертації докторів філософії, та чому багато випускників вітчизняних аспірантур свої кандидатські дисертації не захищають ніколи.

І ви це зрозумієте одразу ж, як тільки прочитаєте про те, що, спілкуючись з професорами західних університетів і гортаючи надані мені дисертації підготовлених ними докторів філософії та вислуховуючи їхні пояснення на мої запитання по змісту цих дисертацій, я побачив, що кожен із розділів вітчизняної кандидатської дисертації фактично задає повний зміст усієї дисертації доктора філософії з технічних наук в західних університетах.

Я тримав у руках і дисертацію доктора філософії, в якій було лише здійснено аналіз публікацій з питань, визначених її темою, та визначені шляхи подальших досліджень і сформульовані задачі, які підлягають розв’язанню, тобто, я тримав в руках дисертацію доктора філософії, яка за змістом відповідала лише першому розділу вітчизняної кандидатської дисертацію за аналогічною темою.

Я тримав також в руках і дисертацію доктора філософії, в якій було лише висунуто гіпотезу і здійснене її теоретичне обґрунтування, тобто, я тримав в руках дисертацію доктора філософії, яка за змістом відповідала лише другому розділу вітчизняної кандидатської дисертації.

Гортав я також і дисертації докторів філософії, кожна з яких за змістом відповідала лише третьому або лише четвертому і навіть лише п’ятому розділам вітчизняної кандидатської дисертації.

І я не тримав у руках жодної дисертації доктора філософії, в якій вимагалось би обов’язкове впровадження її результатів в діюче виробництво чи керований технологічний процес, без наявності якого жодна вітчизняна кандидатська дисертація не була б прийнята спецрадою до захисту. А на моє запитання, чому дисертації їх учнів захищаються без актів впровадження результатів, отриманих в цих дисертаціях, професори зі здивуванням відповідали, що, як можна вимагати від авторів дисертацій, щоб вони комусь віддавали для впровадження результати, які є їх інтелектуальною власністю, але яка ще не запатентована, оскільки на це потрібно витрачати досить багато часу і коштів.

Тож не дивно, що науковий ступінь кандидата технічних наук, отриманий у будь-якій країні на пострадянському просторі, визнається таким, що відповідає науковому ступеню доктора філософії у будь-якій західній державі без будь-яких додаткових переатестацій, оскільки в кожній із західних країн знають, що в цих кандидатських дисертаціях з технічних наук наукових результатів є набагато більше ніж в дисертаціях докторів філософії в галузі технічних наук, захищених в західних університетах. І не беруть наших кандидатів технічних наук викладачами західних університетів не тому, що є недовіра до отриманих ними наукових результатів, а тому, що, погано знаючи іноземні мови, наші кандидати технічних наук не в змозі донести свої результати зрозумілою іноземцям мовою.

Дехто із вас, шановні мої читачі, можуть мені заперечити, заявивши, що вони знайомі з дисертаціями докторів філософії, в кожній з яких представлено більше наукових результатів ніж у будь-якій із відомих їм кандидатських дисертацій, захищених вітчизняними науковцями. І я не стану вам заперечувати, бо і сам зустрічав такі дисертації. Але, як мені заявили ті професори, під керівництвом яких були підготовлені ці видатні дисертації, таких дисертацій в західних університетах захищається в межах від 5 до 10 процентів від загальної кількості захищених дисертацій. А пересічна дисертація доктора філософії, яка є кваліфікаційною роботою на третьому рівні вищої освіти в західних університетах є за змістом саме такою, як описано мною вище.

А висновок із усього висловленого мною вище такий: я сумніваюсь в правильності курсу реформування процедури присудження наукових ступенів, вибраного НАЗЯВО, яким пропонується завершувати аспірантуру на умовах західної докторантури, тобто з обов’язковим захистом дисертації доктора філософії, але зі збереженням вимог до дисертації доктора філософії як до нинішньої нашої кандидатської. І на мій погляд, необхідно втілювати в життя лише одну із альтернатив – або ми зобов’язуємо в обов’язковому порядку випускників аспірантури для отримання диплому про вищу освіту на її третьому рівні ще до завершення навчання захистити дисертацію доктора філософії, але знижуємо вимоги до цієї дисертації до того кваліфікаційного рівня, який висувається до такого роду дисертацій в західних університетах, тобто суттєво знижуємо ці вимоги у порівнянні з нинішніми вимогами до кандидатських дисертацій; або ми залишаємо для захисту дисертацій докторів філософії ті ж вимоги, що висуваються нині до кандидатських дисертацій, але допускаємо можливість завершення аспірантури без захисту дисертації, а дозволяємо її захист і в якийсь із наступних років після завершення навчання в аспірантурі, а по завершенню навчання в ній видаємо лише посвідчення про закінчення аспірантури та додаток, в якому вписані результати опанування обов’язкової на перших двох курсах дворічної освітньо-наукової програми. А в разі відмови від обох із запропонованих мною альтернатив реформа, яку затіває НАЗЯВО, приведе до повного знищення системи підготовки кадрів рівня докторів філософії в нашій державі.

А тепер я перейду до формулювання суті свого другого сумніву стосовно правильності курсу реформування процедури присудження наукових ступенів, вибраного НАЗЯВО. Цей сумнів викликаний вимогами агентства включати до складу разової спеціалізованої ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філософії 5 науковців, троє із яких повинні бути докторами наук, які мають за темою дисертації аспіранта не менше трьох публікацій . І знову я почну здалеку.

Нині для отримання ліцензії на підготовку аспірантів за певною науковою спеціальністю університет зобов’язаний мати у своєму штаті двох докторів наук, які позиціонують себе теж фахівцями з цієї спеціальності, свідченням чого є наявність у них наукових публікацій за даною спеціальністю і їх ідентифікація в ЄДЕБО саме за цією спеціальністю. І з багатьох наукових спеціальностей, за якими кафедри отримали право готувати в аспірантурі докторів філософії, в університетах нині є лише по два доктори наук, а тому і усі аспіранти за кожною такою спеціальністю поділені теж лише між ними двома.

І оскільки науковий керівник аспіранта за вимогами НАЗЯВО не має права бути членом разової спеціалізованої ради по захисту ним дисертації, то за цією спеціальністю до складу разової спеціалізованої ради по факту може бути включеним лише один штатний доктор наук, який не є науковим керівником того аспіранта, що захищається. А звідки ж взяти ще двох? А нізвідки! Тож виходить, що усі нинішні аспіранти, які поступили в аспірантуру на кафедру, на якій працюють лише два доктори наук з їхньої спеціальності, не мають жодної перспективи вийти на захист дисертації, навіть якщо вона буде із розряду геніальних. Тож чотири роки проведені ними в аспірантурі фактично будуть викресленими з їх життя. Раніше можна було подати дисертацію на захист в спеціалізовану раду за цією спеціальністю, яка функціонувала в іншому університеті, а за нинішніми вимогами НАЗЯВО необхідно захищати дисертацію у тому університеті, у якому навчався в аспірантурі – ось у цьому і полягає суть мого другого сумніву в правильності шляху реформування, вибраного НАЗЯВО.

І у цьому напрямку, на мій погляд, краще наслідувати ті європейські університети, які практикують запрошувати до складу разової спеціалізованої ради докторів наук з інших університетів, залишаючи за собою лише право призначати свого штатного доктора головою такої спецради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеню доктора філософії та право затверджувати цю разову раду на Вченій раді університету, в якому навчається в докторантурі цей здобувач. Але в якості альтернативи, на мій погляд, можна розглянути і варіант створення такої разової спеціалізованої ради і на умовах, що лише її голова є доктором наук, а інші члени є докторами філософії чи кандидатами наук. І знову я змушений завершувати припущенням, що в разі відмови від обох із запропонованих мною альтернатив реформа, яку затіває НАЗЯВО, приведе до повного знищення системи підготовки кадрів рівня докторів філософії в нашій державі.

Оскільки викладення цих двох сумнівів забрало уже достатньо багато сторінок, то у цій публікації я не буду зупинятись на інших сумнівах, адже, дай Бог, щоб НАЗЯВО відреагувало хоча б на цих два і вибрало якийсь варіант із запропонованих мною альтернатив, від чого реформа лише виграє.