А місяцем раніше на листопадовому засіданні Вченої ради Вінницького національного технічного університету було затверджено результати захисту дисертації на здобуття наукового ступеню доктора філософії в галузі «Інформаційні технології» моєю аспіранткою Ольгою Войцеховською і прийнято рішення видати їй диплом докторки філософії за спеціальністю 124 – Системний аналіз.

У декого, хто прочитає перші два абзаци цього повідомлення, може виникнути запитання: «А чому результати цих захистів не були розглянуті та затверджені одночасно на листопадовому засіданні Вченої ради ВНТУ, адже обидві ці дисертації були захищені ще до проведення цього засідання?» - В якості відповіді на це запитання нагадаю, що затверджувати результати захисту дисертацій на здобуття наукового ступеню доктора філософії згідно з відповідним положенням можна не раніше ніж через два тижні після захисту, якщо протягом цього терміну не надійдуть до університету листи, в яких буде вказано або на фальсифікацію результатів, отриманих в дисертації, чи наявність плагіату, або на виявлені порушення процедури захисту на засіданні разової спеціалізованої ради. Тож ці два тижні після 11 листопада – дня захисту дисертації Войцеховською - на день проведення листопадового засідання Вченої ради ВНТУ уже пройшли, а після 17 листопада – дня захисту дисертації Горенюком - ці два тижні спливали лише 2 грудня, тож затвердження результатів його захисту могло відбутись лише на грудневому засіданні Вченої ради ВНТУ, що і сталося.

А у декого, хто прочитає перші два абзаци цього повідомлення, може виникнути ще й інше запитання: «Як це так, що я був одночасно науковим керівником і аспірантки, яка здійснювала дослідження в галузі «Інформаційні технології», і аспіранта, який здійснював дослідження в галузі «Електрична інженерія»?»

Відповідь на це запитання буде трохи довшою. І почну я її з інформації, що у свій час закінчив Криворізький гірничорудний інститут за спеціальністю «Електропривод та автоматизація промислових установок», яка за нинішньою класифікацією відноситься до галузі знань «Електрична інженерія», але після закінчення інституту рік відпрацював математиком-програмістом електронних обчислювальних машин, а потім  закінчив аспірантуру у цьому ж інституті та захистив кандидатську дисертацію у Київському політехнічному інституті (КПІ) за спеціальністю «Теорія автоматичного керування», яка як один із напрямків технічної кібернетики за нинішньою класифікацією відноситься до галузі знань «Інформаційні технології». Тож уже на старті своєї наукової кар’єри я одразу почав працювати за двома науковими напрямками, що відносяться до уже згаданих вище двох різних галузей знань.

Ще більше я закріпив за собою право здійснювати наукове керівництво аспірантами одразу в двох галузях знань після захисту докторської дисертації у спецраді КПІ одразу за двома науковими спеціальностями – 05.13.01 – Технічна кібернетика і теорія інформації та 05.13.07 – Автоматичне управління (в електричних системах і мережах). Тож коли, обравшись у кінці 1979 року завідувачем кафедри електричних систем Вінницького політехнічного інституту, я на початку 1980 року отримував дозвіл від Вченої ради ВПІ на керівництво аспірантами, то одразу отримав право керувати аспірантами і в галузі нинішніх «Інформаційних технологій» і в галузі нинішньої «Електричної інженерії» - і так наступні 42 роки і продовжував керувати аспірантами одночасно по двох кафедрах, одна з яких готувала спеціалістів вищої кваліфікації з «Електричної інженерії» на одному факультеті, а друга готувала спеціалістів вищої кваліфікації з «Інформаційних технологій» на іншому факультеті. І з 39 дисертацій кандидатів наук, докторів наук та докторів філософії зі спеціальностей вище згаданих галузей знань, виконаних безпосередньо під моїм науковим керівництвом, з темами, авторами та датами захисту 34 із яких можна ознайомитись в «Бібліографічному покажчику до 75-річчя від дня народження Бориса Івановича Мокіна» , підготовленому науково-технічною бібліотекою ВНТУ та опублікованому у 2018 році, приблизно половина дисертацій захищена їх авторами за кожним із цих двох наукових напрямків. А ще 5 дисертацій за цими двома науковими напрямками за межами списку, опублікованого в «Бібліографічному покажчику…», тобто уже після 2018 року, захистили мої аспіранти Олена Косарук, Ірина Чернова, Олександр Кривоніс, Ольга Войцеховська і Вадим Горенюк.

Із вище згаданих 42 років керівництва аспірантами, починаючи з 1980 року, 9 років випали на період, коли я працював завідувачем кафедри та проректором у ВПІ, а також завідувачем кафедри у КПІ, 21 рік випав на період, коли я працював ректором ВПІ - ВДТУ - ВНТУ, а 12 років випали на період з 2010 року і понині, коли, склавши повноваження ректора, я працював і продовжую працювати на посаді рядового професора кафедри у ВНТУ.

Багато хто із викладачів вищих закладів освіти вважає (і можливо в окремих випадках не безпідставно), що вузівські керівники самі аспірантами не керують, а лише формально рахуються науковими керівниками, а керують їх аспірантами підпорядковані їм доценти і професори.

Цю гіпотезу легко перевірити за таким критерієм - якщо ексректор, склавши ректорські повноваження і ставши рядовим професором, перестає випускати на захист своїх наукових учнів, то, мабуть, будучи ректором, він в науковому плані ніким не керував, а якщо ж під його науковим керівництвом і під час подальшої роботи рядовим професором продовжуються захисти дисертацій його аспірантами, то це можна розглядати і як підтвердження того, що і під час ректорства він теж сам керував своїми аспірантами.

І першим за цим критерієм я оцінюватиму себе. Мною за час роботи на керівних посадах з 1980 по 2010 роки було підготовлено 28 науковців вищої кваліфікації, із яких 4 доктори наук та 24 кандидати наук, тож мій коефіцієнт ефективності за цим видом діяльності у цей період склав 28/30=0,9.  Після складення ректорських повноважень у 2010 році і переходу на посаду рядового професора, на якій я працюю і понині, мною підготовлено 11 науковців вищої кваліфікації, із яких один доктор наук, 7 кандидатів наук та 3 доктори філософії, тож  мій коефіцієнт ефективності за цим видом діяльності у цей період, що примикає до сьогодення, не змінився і теж дорівнює 11/12=0,9. А тому, орієнтуючись на уведений вище критерій, немає підстав вважати, що під час моєї роботи на керівних посадах хтось за мене керував моїми аспірантами.

Але список тих, кому я посприяв у захисті дисертації або в якості наукового керівника, або в якості наукового консультанта, об’єктивності заради можна розширити і до 43 здобувачів – і ось чому. Ставши ректором, я почав викликати до себе тих науковців, які були кандидатами наук і у яких було достатньо публікацій, але не проглядалось бажання писати чи можливість  захищати докторські дисертації.

І першим я викликав доцента Олексія Азарова, запропонувавши йому принести мені копії усіх його наукових статей, аби я, ознайомившись з їх змістом, підказав йому, як з використанням змісту цих статей написати докторську дисертацію. Він мені копії усіх своїх статей приніс, я їх уважно прочитав і у наступній нашій зустрічі уже чітко розписав як повинна виглядіти його докторська дисертація. Він усі мої настанови виконав і через певний час уже приніс мені рукопис своєї докторської дисертації, який я вичитав, підправив і невдовзі з ним випустив Олексія Азарова на захист на нашій докторській спецраді з методів контролю та інформаційно-вимірювальних систем. І хоч я по факту по відношенню до доцента Олексія Азарова виконав функції наукового консультанта по його докторській дисертації, де-юре ми це оформляти не стали, бо офіційно затверджувати наукових консультантів має право лише Вчена рада. І хоч мені, який був її головою, не складало труднощів проведення в життя такого рішення на її засіданні, я цього робити не став, бо не бачив у цьому сенсу. Однак нині, підсумовуючи досягнуте, я маю моральне право і Олексія Азарова зарахувати до числа тих науковців вищої кваліфікації, яким допоміг піднятись на найвищий науковий щабель саме я.

А услід за Олексієм Азаровим я викликав до себе зі статтями (теж з методів контролю та інформаційно-вимірювальних систем) доцента Анатолія Пєтуха – і з ним повторив увесь алгоритм роботи, який уже спрацював при формуванні дисертації Азарова, тобто і по відношенню до Анатолія Пєтуха я виконав по факту функції наукового консультанта по його докторській дисертації, які теж не бачив сенсу закріплювати де-юре. І знову усе у нас вийшло – і через деякий час я і Анатолія Пєтуха випустив на захист. Тож нині я маю моральне право і Анатолія Пєтуха зарахувати до числа тих науковців вищої кваліфікації, яким своїми науковими консультаціями допоміг піднятись на найвищий науковий щабель саме я.

Одночасно я вирішив попрацювати і на поприщі перероблення дисертації під спеціальність 01.05.02 – Математичне моделювання та обчислювальні методи з доцентом Петром Лежнюком, який підготував докторську дисертацію під спеціальність 05.14.02 – Електричні станції, системи і мережі, в якій вирішив захищати застосування теорії подібності для аналізу та оптимізації режимів електроенергетичних систем, тобто, вирішив подати до захисту нові результати тих досліджень, які він розпочав ще у Москві, коли навчався у цільовій аспірантурі в Московському енергетичному інституті на кафедрі електричних систем, завідувачем якої був корифей в галузі електроенергетики і автор ідеології застосування теорії подібності для аналізу і оптимізації електроенергетичних систем, професор Веніков.

Але, як мені уже було відомо з розмови з завідувачем кафедри електричних систем Білоруського політехнічного інституту, професором Поспеловим, що відбулася напередодні захисту у Мінську дисертації його аспірантом, по якій я був опонентом, та з розмови з завідувачем кафедри електричних станцій і систем Свердловського політехнічного інституту, професором Арзамасцевим, що відбулася напередодні захисту у Свердловську дисертації його аспірантом, по якій я теж був опонентом, в МЕІ ще в радянські часи усі вважали, що професор Веніков теорію подібності для задач електроенергетики розробив в завершеному вигляді, і докторських результатів після опублікування професором Веніковим його капітальної монографії на цю тему уже отримати в напрямку її подальшого теоретичного поглиблення не можна, свідченням чого може служити і той факт, що навіть науковий керівник Петра Лежнюка в цільовій аспірантурі в МЕІ, доцент Астахов, який по застосуваннях теорії подібності в електроенергетиці підготував більше 30 кандидатів наук для більшості колишніх республік Радянського Союзу, якщо вірити тій інформації, що поступила до мене з МЕІ, сам так докторської дисертації і не захистив.

Тож, зрозуміло, що зі своєю докторською дисертацією доценту Петру Лежнюку їхати на захист до МЕІ в Москву - тим паче уже з незалежної України - сенсу не було. Але думка науковців з МЕІ, що по теорії подібності для задач електроенергетики можна захищати лише кандидатські дисертації в напрямку її застосування для розв’язання прикладних задач, а результатів докторського рівня її подальше теоретичне узагальнення вже принести не може, долетіла і до академічного Інституту електродинаміки у Києві, в якому я був членом докторської спецради з електроенергетичних спеціальностей і пробував загітувати керівників цієї спецради, академіків Шидловського та Стогнія, розглянути можливість захисту докторських дисертацій нашими доцентами Володимиром Назаровим та Петром Лежнюком.

Але якщо домогтись дозволу Назарову захищати докторський ступінь, причому за сукупністю опублікованих праць, мені з трудом, але вдалося, оскільки в Інституті електродинаміки мене визнавали його науковим консультантом, то стосовно Лежнюка, незважаючи на наявність у нього дисертації, я отримав категоричну відмову.

На жаль, вище озвучена  думка науковців з МЕІ долетіла і до ЛПІ у Львові, і до ХПІ у Харкові, тож подати свою дисертацію до захисту в їх докторських спецрадах Петру Лежнюку теж не вдавалось, бо, виступаючи з доповідями на наукових семінарах та конференціях з прицілом на захист докторської дисертації, позитивної реакції він не отримував.

Тож не дивно, що він з радістю відгукнувся на мою пропозицію переробити свою дисертацію під спеціальність 01.05.02- Математичне моделювання та обчислювальні методи, щоб захищатись у нашій спецраді зі спеціальностей кібернетичного профілю. Я вичитав перероблену ним дисертацію, в якій він врахував усі мої поради, що зводились до зміщення акцентів з аналізу та оптимізації процесів в електроенергетичних системах на математичне моделювання цих процесів, і невдовзі доцент Петро Лежнюк успішно захистив свою перероблену за моїми рекомендаціями дисертацію у нашій спецраді і став доктором технічних наук, але не за спеціальністю 05.14.02, яка входила до переліку електроенергетичних і за якою він мріяв стати доктором наук, а за спеціальністю 01.05.02, яка до переліку електроенергетичних не входила. Тож по факту і в нього я був науковим консультантом, а тому маю моральне право і його зарахувати до числа тих науковців вищої кваліфікації, яким допоміг піднятись на найвищий науковий щабель саме я, адже не нульовою була ймовірність і того, що без мого спрямовуючого впливу він міг взагалі не стати доктором технічних наук, як не стали докторами чимало здібних кандидатів наук, біля яких не виявилось когось, хто міг би їм підказати яким шляхом треба йти, щоб подолати усі перешкоди і піднятись на більш високий рівень в науковій ієрархії.

Більше того, домігшись у ВАК затвердження Петра Лежнюка головою ініційованої мною спецради по захисту кандидатських дисертацій зі спеціальностей 05.14.02 - Електричні станції, системи та мережі і 05.09.03 – Електротехнічні системи і комплекси, я цим відкрив для нього двері для повернення до когорти наукової електроенергетичної еліти, для якої він в статусі голови спецради з захисту кандидатських дисертацій з електроенергетичних спеціальностей уже став одним із «своїх», навіть незважаючи на захист докторської дисертації не за профільною для електроенергетики спеціальністю 01.05.02, що, на мою думку, ще більше підкреслює мій позитивний вплив на його визнання науковцем найвищого рівня.

І, думаю, що, мабуть, є моя заслуга і у тому, що Петро Лежнюк, який захистив саме з мого благословення докторську дисертацію з математичного моделювання процесів в електроенергетичних системах, нині, коли усі кандидатські спецради ліквідовані, а залишились лише докторські, увійшов до складу докторської спецради Д 35.052.02 у своїй альма-матер «Львівській політехніці» за спеціальністю 05.09.05 – Теоретична електротехніка, оскільки навіть у цій класичній електротехнічній спеціальності уже без математичного моделювання нових результатів не отримати.

Ну і, нарешті, до цієї ж категорії науковців вищої кваліфікації, яким на найвищий науковий щабель допоміг своїми консультаціями піднятись саме я, можна по факту віднести і професора Володимира Лужецького, який, отримавши ще в статусі доцента позитивне рішення нашої спецради під час захисту ним докторської дисертації з обчислювальної техніки, змушений був відкликати її з процедури розгляду в експертній раді ВАК, бо імениті експерти з Інституту кібернетики НАНУ, яким його дисертація була направлена на рецензію, заявили, що дадуть негативну характеристику, оскільки вважають, що запропоновані в дисертації Володимира Лужецького складові комп’ютера з використанням кодів Фібоначчі не мають перспективи бути втіленими у життя, бо за ефективністю є програшними у порівнянні з існуючими двійковими, а тому не варто їх підтримувати позитивним висновком по його дисертації.

І ключовими причинами негативного ставлення цих рецензентів до перспективи створення Фібоначчі-комп’ютера стало як те, що в США перестали фінансувати як не перспективний цей напрямок досліджень, так і те, що науковці нашого СКТБ «Модуль», в якому їх працювало більше півтисячі, директором якого був ідеолог створення українського Фібоначчі-комп’ютера, професор Олексій Стахов, а головним інженером Володимир Лужецький, витративши 16 мільйонів доларів, виділених ще радянською мілітарною «дев’яткою», втілити в життя цю ідею протягом кількох років так і не змогли.

Тож після відкликання Володимиром Лужецьким своєї дисертації з розгляду у ВАК я ще раз уважно перечитав його дисертаційну роботу і запропонував переробити її так, щоб головними результатами стали ті, що присвячені реалізації обчислювальних процесів з використанням кодів Фібоначчі, подані під ідеологією математичного моделювання і нових обчислювальних методів, а самі структурні складові процесора подати як гіпотетичні, на яких принципово можливо реалізувати обчислювальні процеси, що моделюються, які колись кимось у далекій перспективі можливо будуть реалізованими.

Таке перевтілення змісту дисертації Володимира Лужецького зі зміщенням акцентів з синтезу нового класу процесорів на моделювання обчислювальних процесів в процесорах гіпотетичної перспективи заспокоїло колишніх рецензентів з Інституту кібернетики НАНУ, до яких новий варіант дисертації після її повторного захисту через рік уже за спеціальністю 01.05.02 на рецензування не пішов, але які, будучи членами експертної ради ВАК, на її засіданні були присутніми. Але тепер вони уже позитивно відреагували на його дисертацію, адаптовану під нову спеціальність та нові акценти і зміни змісту в ній, і в такому варіанті її підтримали.

Тож і Володимир Лужецький саме завдяки моїм консультаціям і порадам по зміні основної спеціальності та внесенню відповідних змін в її зміст отримав позитивне рішення ВАК під час повторного розгляду його докторської дисертації за новою спеціальністю, а тому по факту я його теж маю моральне право додати до когорти тих фахівців вищої кваліфікації, яким саме я посприяв своїми консультаціями і порадами в отриманні наукового ступеню доктора технічних наук.

Отже напередодні Нового 2023 року та свого 80-річчя, яке, сподіваюсь, наступить на третій день після приходу Нового року, я маю юридичне право послатись на підготовку мною за час 42-річного терміну керівництва аспірантами 39 науковців вищої кваліфікації, із яких 5 докторів наук, 31 кандидат наук та три доктори філософії за галузями «Інформаційні технології» та «Електрична інженерія».

Але, як витікає із приведених вище пояснень, водночас я маю моральне право – наголошую – не юридичне, а саме моральне право вказати на підготовку мною за ці 42-роки не 39, а 43 науковців вищої кваліфікації, із яких 9 докторів наук, 3 доктори філософії та 31 кандидат наук.

І мою душу напередодні її 80-річчя, звичайно ж, такий результат тішить і зігріває.

Як її тішить і зігріває додатково ще й те, що, ставши ректором у 1989 році, я створив в нашому, тоді ще ВПІ, у 1990 році першу докторську спецраду з технічної кібернетики та теорії інформації, головою якої був упродовж усієї ректорської каденції, тобто протягом майже 21 року, і керуючи якою сприяв народженню в нашому вищому навчальному закладі десятків нових докторів наук та сотень кандидатів наук, до яких додавались і ті доктори та кандидати наук, які захищали свої дисертації в ще одній докторській спецраді з методів контролю та інформаційно-вимірювальних систем, яку теж створив я уже в незалежній Україні і в якій головував перші 10 років.

Ну і в якійсь мірі мою душу тішить і зігріває також і те, що я в бутність ректором ініціював та сприяв затвердженню у ВАК спецрад на електроенергетичному, машинобудівному та будівельному факультетах, на яких теж були захищені нашими аспірантами і докторантами десятки докторських та сотні кандидатських дисертацій.