Тож прощаючись з колишнім своїм шефом і наставником в Мінвузі УРСР в роки його роботи у цьому міністерстві першим заступником міністра, а моєї роботи під його началом  начальником одного із найбільших підрозділів, я вирішив розповісти про один із тих фактів його біографії, про який, думаю, не знає ніхто із його колег ні по міністерству ні по академії, а я знаю про цей факт від самого Леоніда Олексійовича, який, розповідаючи його мені, сказав: «Я пам’ятаю, Боря, що ти про все цікаве, що від когось чуєш, обов’язково напишеш в одній із своїх історико-публіцистичних книг, тому прошу тебе, якщо побажаєш про цей факт написати, то пиши уже після того, як у фігурантів цієї історії не буде можливості зателефонувати мені і докоряти за те, що я оприлюднив інформацію, яку повинен був забрати з собою в потойбічний світ». Отже, слухайте.

Уже коли і я, і Леонід Каніщенко пішли з міністерства і в якості академіків-засновників Національної академії педагогічних наук України урівнялись за статусом, але зберегли дружні стосунки, в одній із розмов я звернувся до нього з таким запитанням: «Леоніде Олексійовичу, на початку 70-х років ви працювали ректором Тернопільського фінансово-економічного інституту. У цей час в очолюваному вами інституті навчався на бухгалтерській спеціальності майбутній президент України Віктор Ющенко, який закінчив середню школу в одному із сіл Сумської області. У ті роки, як відомо, ставлення до «східняків» у Галичині, одним із духовних центрів якої є Тернопіль, було ще досить прохолодним. А тому само-собою напрошується запитання – чому «східняк» Віктор Ющенко вирішив для опанування економічної спеціальності податись аж до несприятливого для його статусу по народженню Тернополя, до якого майже 800 кілометрів, у той час, як він міг цю спеціальність освоювати і своєму обласному центрі Сумах, до якого було не більше 100 кілометрів, або в сусідньому обласному центрі Полтаві, до якої від його села було 150 кілометрів, чи у Києві, відстань до якого не перевищувала 200 кілометрів, чи у Вінниці, до якої було менше 500 кілометрів, чи у Хмельницькому, до якого було менше 700 кілометрів, причому Київ, Вінниця, Хмельницький були проміжними станціями при прямуванні залізницею до Тернополя, а до Сум чи Полтави можна було дістатись і автобусом?»

На це запитання Леонід Олексійович дав мені вичерпну відповідь ось такого змісту: «На початку вступної кампанії викликав мене до себе секретар Тернопільського обкому компартії, який був куратором вищих навчальних закладів. Я зайшов до його кабінету, в якому у кінці довгого столу сидів дуже симпатичний, рослий, чорнявий молодий хлопець. Секретар обкому, привітавшись, сказав мені – бачиш цього хлопця. Його звати Вітя Ющенко. Від мене ти вийдеш разом з ним, забереш до свого інституту і будеш його вчити на якійсь економічній спеціальності, яку можеш вибрати на свій розсуд, наприклад, таку, на яку у тебе малий попит. Ти відповідаєш за його вступ до інституту і будеш слідкувати, щоб він нормально вчився, а коли він отримає диплом, розподілиш його теж на свій розсуд, хоч до чорта на кулички – це не суттєво, бо через пару місяців його призвуть на службу в армію. А коли він відслужить, ми його заберемо до Києва, і далі він працюватиме та підніматиметься кар’єрною драбиною в банківській системі. - Тоді я ще навіть гадки не мав, що долучаюсь до процесу формування майбутнього головного банкіра, а згодом і президента незалежної України.

Треба віддати належне Віктору Ющенку – вчився він нормально і головного болю мені ні результатами навчання, ні поведінкою не причиняв. Напередодні закінчення інституту ми його розподілили на роботу бухгалтером в якийсь колгосп на Івано-Франківщині, звідки його через пару місяців призвали на службу до армії.

А мене у ту пору викликали до Центрального комітету КПУ і запропонували перейти на роботу до Києва на посаду начальника головного управління Мінвузу УРСР з перспективою після ознайомлення зі справами та апаратом міністерства стати спочатку заступником, а потім і першим заступником міністра. Зрозуміло, щоб від таких пропозицій не відмовляються – не відмовився і я» - ось такою була відповідь Леоніда Олексійовича на моє запитання.

І добре, що він не відмовився від зробленої йому пропозиції, бо, працюючи першим заступником міністра, він докладав багато зусиль до трансформації роботи апарату міністерства в напрямку боротьби з корупцією і відправлення на пенсію тих працівників, які цю трансформацію не сприймали. Тож, як колишній його підлеглий, який втілював у життя його ідеї і якого він захищав після деяких скорочень від агресивних випадів декого з владу маючих, я запевняю, що Леонід Каніщенко був одним із найбільш розумних, принципових і чесних керівників Мінвузу УРСР. І цю розповідь я оприлюднюю по суті за непрямим проханням самого Леоніда Олексійовича, про якого у ту пору, коли він перейшов на роботу в Мінвуз УРСР і дуже швидко піднявся до посади першого заступника міністра, злі язики розносили плітки, що він за це кар’єрне зростання комусь нагорі «заніс солідну суму». Але насправді він нікому нічого «не заносив», а його запрошення до Києва і призначення на високу міністерську посаду було лише проявом вдячності з боку владних структур за його вклад в формування майбутнього головного банкіра, а згодом і президента незалежної України.