Оскільки посада Міністра освіти і науки є квотою блоку НУНС, то усі розуміли, що буде так, як скаже Президент України Віктор Ющенко.

Коли перше голосування за Прем’єр-міністра було ще за допомогою системи «Рада» у списку кандидатів на посади міністрів, який було передано народним депутатам для ознайомлення, кандидатом на посаду Міністра освіти і науки значився Василь Кремень.

Але у списку кандидатів у міністри, який було роздано у парламенті 18 грудня у день голосування за Прем’єр-міністра і уряд руками з голосом, кандидатом у міністри уже значився Іван Вакарчук – ректор Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор фізико-математичних наук, професор, Лауреат Державної премії України, народний депутат Верховної Ради Радянського Союзу останнього скликання, якому у березні нинішнього року виповнилося 60 років. По тому, що самого Івана Вакарчука у цей день у Києві не було, можна зробити висновок, що для нього самого його висунення на посаду міністра в уряд Юлії Тимошенко теж стало несподіванкою.

З приходом професора Вакарчука на посаду Міністра освіти і науки України відновилась традиція, започаткована ще з радянських часів, аби цю посаду займала людина, в біографії якої значилося, що вона хоча б якийсь час попрацювала перед тим на посаді ректора вищого навчального закладу IV або хоча б III рівнів акредитації.

В біографії попереднього міністра Станіслава Ніколаєнка вказано, що найвищою керівною педагогічною посадою, яку він займав, була посада директора ПТУ №25 у місті Красноперекопську Херсонської області. За виключенням тих кількох років, протягом яких Станіслав Ніколаєнко у Херсонському педінституті доріс до посади доцента, захистивши кандидатську дисертацію по проблемам навчання у ПТУ, усі інші роки до того, як його професією стало народне депутатство у Верховній Раді України, він займав лише посади у апараті райкомів комсомолу і міськкомів Компартії. Професора без захисту докторської дисертації він отримав за роботу по сумісництву на 0,25 ставки професора в одному з київських ВНЗ уже в період роботи народним депутатом у Комітеті з питань освіти і науки Верховної Ради України. Це, до речі, у якійсь мірі пояснює, чому Станіслав Ніколаєнко став на захист Олександра Шестопалюка – ректора Вінницького державного педагогічного університету, коли останнього хотіли на Колегії міністерства позбавити вченого звання професора, яке той отримав в аналогічний спосіб, але з порушенням нормативних документів.

Знаючи біографію Станіслава Ніколаєнка, я, як і усі інші ректори університетів, зовсім не дивувався, коли чув від нього заяви, що його, як міністра, більше влаштовували б на посадах ректорів ВНЗ не професори, а міцні господарники без усяких ступенів і звань, які займались би лише матеріальним забезпеченням та ремонтами цих ВНЗ, а не високою наукою. Хоча інколи він, звичайно ж, теж закликав усіх у ВНЗ займатись науковою діяльністю. Але ні наука у ВНЗ, ні сама вища освіта не були любов’ю і покликанням Станіслава Ніколаєнка – ці питання він віддав повністю у відання своїх заступників.

На мій погляд, рано чи пізно Станіслав Ніколаєнко стане Головою Соціалістичної партії, замінивши на цьому посту старіючого Олександра Мороза – і це буде саме те поприще, на якому, думаю, він зможе себе проявити найліпше.

А сумувати мені за Станіславом Ніколаєнком немає ніякого резону – і тому, що він жодного разу за два з половиною роки роботи міністром не взяв телефонну трубку, коли я йому телефонував, що не дозволяв собі жоден інший міністр за 18 років моєї роботи ректором; і тому, що не дав відповіді на жоден із моїх листів, в яких ставились серйозні питання стосунків університету з міністерством; і тому, що після останніх парламентських виборів наслав на мене три комісії з серйозними перевірками, члени яких мені відкритим текстом говорили, що без компромату на мене їм краще назад не повертатись; і тому, що дав розпорядження готувати матеріал на Колегію, на якій усім іншим ректорам повинно було бути продемонстрованим взірцеве «тикання моєю мордою об асфальт»; і тому, що видав за своїм авторством книгу, в якій навів дані про рейтинги університетів, розраховані за сфальсифікованими даними, проігнорувавши усю ту інформацію, яку я йому надав ще до публікації цієї книги, і яка несла докази фальсифікації і неправдивості цих рейтингів. Тих, кому цікаві деталі усіх цих моїх тверджень, відсилаю до двох моїх попередніх книг цієї історико-пубіцистичної серії, а саме - до книги «Друге дихання, або з чужої пісні слова не викинеш», опублікованої у 2006 році, та книги «Вибірковий і, звичайно ж, тенденційний літопис, або я так думаю», опублікованої у 2007 році. До речі, обидві ці книги розміщені на цьому моєму персональному сайті www.mokin.com.ua, тож познайомитись з ними можна, і не розшукуючи їх у бібліотеках.