доктора технічних наук, професора Віталія Мокіна, який кандидатську дисертацію захистив у 24 роки, а докторську у 31 у місті Києві на засіданні спецради в Інституті проблем моделювання в енергетиці НАН України і нині у свої 34 роки уже є не просто знаним у Європі ученим, а має статус експерта ЮНЕСКО і ООН, та кандидата технічних наук, доцента Олександра Мокіна, нині докторанта, який через три місяці буде відзначати своє 27-річчя, а кандидатську дисертацію захистив теж у 24 роки на засіданні спецради НТУУ «Київський політехнічний інститут». Обидва вони закінчили найкращу вінницьку школу – фізико-математичну гімназію №17, обидва з відзнакою закінчили університет і обидва навчались в аспірантурі, захистивши кандидатські дисертації ще до її закінчення, оскільки розпочали роботу над дисертаціями, ще будучи студентами.

Здавалось би усім, хто хоче добра Україні, радіти треба від того, що і Віталій, і Олександр залишились в науці і, незважаючи на досить скромні зарплати науковців, намагаються своїми науковими досягненнями підняти імідж нашої держави у світі.

Але, на жаль, знаходяться люди, які, маючи доступом до Інтернету, отримують задоволення від того, що обливають інформаційним брудом кожного, хто носить рідкісне в Україні прізвище Мокін, ігноруючи вклад кожного з них у науку та становлення української держави.

Особливо не сподобалося цим синтезаторам бруду те, що авторитетний щотижневик «Дзеркало тижня» у своєму №5 за 14-20 лютого 2009 року у статті: «Сім стихій – одна відповідь» устами власного кореспондента Тетяни Пархомчук розповів своїм читачам про визнану країнами Європейського Союзу «унікальну комп’ютерну програму моніторингу навколишнього середовища», розроблену колективом науковців Вінницького національного технічного університету за ідеологією та під безпосереднім керівництвом професора Віталія Мокіна. Після цієї публікації на деякі Інтернет-сайти, вкинуто стільки інформаційного бруду проти Віталія зокрема та сім’ї Мокіних взагалі, що, якби ці сайти були людьми, то вони цим брудом захлинулись би.

Резонно постає запитання: «То хто ж вони є ці синтезатори інформаційного бруду проти наукової династії Мокіних?»

Я їх знаю, але прізвища називати не буду, аби не провокувати цих заздрісних жителів Інтернету з долею, що не склалася, на подання позовів до суду про захист честі та гідності. І не тому, що я боюсь програти їм суди, а тому, що у мене немає часу на ці суди ходити.

Але я можу окреслити круг осіб, до якого належать ці синтезатори інформаційного бруду. До цього кругу за 20 років мого ректорства у ВНТУ увійшли: три викладачі, яких я звільнив з роботи після доведення слідчими органами факту отримання ними хабарів від студентів, які не хотіли навчатись, а воліли заплатити за позитивну оцінку; п’ять викладачів, з якими я не продовжив контракт після доведення університетськими комісіями спроб отримання ними хабара; кілька десятків викладачів, з якими я не продовжив контракт після оформлення ними пенсії науково-педагогічного працівника на рівні 90% від зарплати, мотивуючи це тим, що якщо за ті кілька десятків років до виходу на пенсію вони не спромоглися написати і захистити хоча б кандидатську дисертацію, то вони не є повноцінними науково-педагогічними працівниками університетського рівня і не мають права, ставши соціально захищеними, претендувати на подальшу роботу в університеті; а також ті кілька сот студентів, яких я відрахував з університету за неуспішність чи поведінку, несумісну зі статусом студента. До цього кругу можна додати і тих керівників різних рівнів, які звертались до мене у різні роки з проханням посприяти при вступі до університету їхніх чад чи родичів, а я відмовив надавати їм преференції.

І я абсолютно переконаний у тому, що якщо якогось ректора (чи його сім’ю) ніколи не обливають інформаційним брудом в Інтернеті, то це означає, що у нього зовсім немає непорядних, але комп’ютерно-грамотних ворогів, що, в свою чергу, можливо лише тоді, коли він, або тільки числиться ректором, а усі питання за нього розв’язують проректори з персоніфікацією рішень, або рішення приймає він, але так, щоб нікого не зачепити, тобто, закриваючи очі і на хабарництво викладачів і на неуспішність та недостойну поведінку студентів, або цей ректор не ставить заслон вступу до очолюваного закладу з «чорного ходу».