Тож у п’ятницю 9 липня о 8 годині 45 хвилин я був уже біля міністерства, а о 9 годині зайшов до приймальні директора Департаменту кадрової роботи Сергія Баранова-Мохорта. Разом зі мною до приймальні зайшли ще 4 претенденти на ректорські посади в університетах Донецька і Кривого Рогу. Серед них був і професор Вілкул, який склав з себе повноваження Голови Дніпропетровської обласної ради, у зв’язку з тим, що його сина призначено губернатором Дніпропетровської області. Професор Вілкул вирішив повернутись на посаду ректора Криворізького технічного університету, з якої він кілька років тому, після обрання до обласної ради, і пішов працювати головою цієї ради. Зараз він після подачі заяви приїхав на співбесіду до заступника міністра Євгена Сулими. Інші претенденти на ректорські посади теж прибули на співбесіду з Євгеном Сулимою.

Спочатку директор Департаменту кадрової роботи міністерства повів цих претендентів на ректорські посади до заступника міністра Євгена Сулими, де брав участь у співбесіді з ними, а після 11 години ранку дійшла черга і до мене. Мене Сергій Баранов-Мохорт завів до кабінету Олега Ворошиловського, розташованого у прибудові до головного корпусу міністерства напроти канцелярії. Що цікаво, у 1987 році, коли я працював на посаді директора Навчально-методичного кабінету з вищої освіти Мінвузу УРСР, саме цей кабінет був моїм. Яку посаду у міністерстві займає Олег Ворошиловський я не зрозумів, не сказав мені про це і супроводжуючий мене директор Департаменту кадрової роботи. Крім Олега Ворошиловського у його кабінеті сидів також, здається, Тимофій Десятов, який, пам’ятаю, раніше працював заступником міністра, а ким працює нині, не знаю, оскільки і Іван Вакарчук, будучи міністром, здійснював кадрові ротації, і Дмитро Табачник, ставши міністром, здійснює кадрові ротації, тож ми в університетах не встигаємо відслідковувати, хто над нами є хто.

Олег Ворошиловський розпочав розмову зі мною з того, що ознайомив з наказом міністра Дмитра Табачника про службове розслідування достовірності інформації, викладеній у моєму відкритому листі міністру, який видано у зв’язку з депутатським запитом з цього приводу народного депутата України Олесі Оробець. Згідно з цим наказом створена комісія по розслідуванню із трьох високопосадовців міністерства на чолі з директором Департаменту кадрової роботи Барановим-Мохортом, а членами комісії є Ворошиловський і той, кого я ідентифікував як Десятова.

Мені було запропоновано викласти мотиви, якими я керувався, звертаючись до міністра з відкритим листом. Спочатку я зробив це усно, а потім мене попросили викласти усе на папері. Виклад на папері зайняв 10 сторінок.

Були запитання, найбільше від Олега Ворошиловського. Він же мені зачитав і довідку, в якій мене звинувачено ревізорами КРУ у нецільовій витраті 11 мільйонів гривень, та інформацію про те, що моя дружина купила в салоні іномарку і подарувала сину. Він же висловив припущення, що, можливо, мої нападки на заступника міністра Євгена Сулиму обумовлені моєю спробою у такий спосіб відвернути увагу від себе за допущені нецільові витрати бюджетних коштів.

Відповідаючи, я пояснив, що ревізори КРУ вважають нецільовим використанням бюджетних коштів витрати університету на підготовку спеціалістів за державним замовленням у зв’язку з тим, що 70% випускників після закінчення університету розподілені на роботу у недержавний сектор економіки, а постанова уряду від 1995 року, якою керувалися під час перевірки ревізори КРУ, вимагає, щоб усіх випускників, що вчилися за державним замовленням, було розподілено у державний сектор економіки. Але це звинувачення абсурдне, оскільки, по-перше, сьогодні заводів, на які можна розподілити на роботу інженерів, у державному секторі, практично, уже немає, а по-друге, міністерство не спустило університету жодного місця для розподілу у державний сектор економіки, тож головною нашою задачею було працевлаштувати випускників за отриманим фахом, незалежно від того, у чиїй власності знаходиться завод чи фірма, аби лише погодились їх взяти на роботу. І оскільки приватні фірми платять державі податки, то вони теж мають право отримувати для роботи випускників вищих навчальних закладів.

Відбив я і інші нападки ревізорів і повідомив слідчій «трійці», що в оскарження усіх домислів ревізорів КРУ юридичним відділом університету уже подано позов до суду, який судом прийнято до розгляду. Тож як у минулі роки університет виграв судові процеси у податкової інспекції та у інспекції по контролю за цінами, які накладали на університет незаконні штрафні санкції, так ми виграємо судовий процес і у ревізорів КРУ, оскільки усі їхні звинувачення лежать не лише за межами закону, але і за межами здорового глузду, що вони і самі розуміють, оскільки ці 11 мільйонів гривень в офіційний припис КРУ про усунення недоліків, виявлених ревізією, не включили. Здивувало мене те, що інформація про ці 11 мільйонів гривень, про які мова не йде у офіційному приписі КРУ, а лише у зверненні КРУ до прокуратури з проханням провести перевірку законності цих витрат, уже лежить на столі у Олега Ворошиловського. Тож в його заяву, що інформацію про ці 11 мільйонів гривень він дістав із Інтернету та від журналістів, я не повірив — ця інформація йому могла бути надана лише із прокуратури. А це означає, що комісія зібралась не для перевірки достовірності інформації, наданої мною у відкритому листі міністру, а, скоріш за усе, для того, щоб довести, що мої слова не заслуговують на довіру.

Що ж стосується того, що за мої гроші дружина купила автомобіль, який подарувала сину, то, я пояснив, що в цьому нічого незаконного немає, і гроші я маю цілком легальні — це пенсія народного депутата України, яка є набагато більшою ректорської зарплати і достатньою для того, щоб за рік зібрати на автомобіль.

Дуже не сподобалось моїм слідчим повідомлення про те, що я не сам вів переговори з посередником, координати якого мені продиктував заступник міністра Євген Сулима, а передав і платіжку, отриману від Сулими, і ці координати, проректору Віктору Мізерному, який і вів переговори про проплату за виготовлення вікон для міністерства з посередником. І це саме Мізерний мені повідомив, що посередник запропонував оплату здійснювати через приватні фірми, не оформляючи це як спонсорство університету по відношенню до міністерства. Звернув я увагу «слідчих» і на те, що і сам заступник міністра Євген Сулима, зателефонувавши мені 9 червня зі своєї приймальні через секретаря на мій мобільний, підтвердив, що платити за виготовлення вікон потрібно не університетськими коштами. А оскільки я не  платив, то і оголошення конкурсу на заміщення посади ректора нашого університету відкладалось, хоча по 6 університетам, ректори яких 19 травня звітували і були разом зі мною в приймальні заступника міністра, оголошення здійснене. І друк дипломів для випускників саме нашого університету було зупинено, і цей друк було відновлено лише після опублікування мною відкритого листа міністру, що привело до видачі дипломів випускникам нашого університету не 30 червня, як це було здійснено в інших ВНЗ, а лише 5 липня.

Звернув увагу «слідчих» я і на те, що заступник міністра Євген Сулима, нав’язавши мені платіжку на майже 59 тисяч гривень для оплати вартості вікон харківською фірмою «Модерн ХХІ», заслуговує на покарання як по закону, оскільки, вручаючи платіжку, знав, що я не зможу здійснити цю проплату на спонсорських засадах, а лише з порушенням закону, так і «по понятіям», оскільки запропонував взяти участь у цій оборудці людині, яка була народним депутатом України і виконувала функції голови підкомісії з вищої освіти Верховної Ради України 1-го скликання, і яка є членом Національної спілки журналістів України і описує в своїх книжках, котрих уже видано одинадцять, усе, про що з нею розмовляють можновладці. Тож, якби Євген Сулима був розумним менеджером, то він не повинен був після завершення звітування запрошувати мене для вручення платіжки, як не запрошував він тоді, звітувавших зі мною разом ректорів Мазаракі, Андрущенка та Дмитриченка, перший із яких є Головою громадської ради при МОН України, другий, колишній заступник міністра з вищої освіти, — заступником голови Ради ректорів університетів України, а третій, колишній директор департаменту міністерства освіти і науки, — членом Колегії МОН України.

На запитання Олега Ворошиловського: «Чого я домагаюсь?» — Я відповів, що мета, яку я собі ставив, уже досягнута — конкурс на заміщення посади ректора нашого університету оголошено, причому у такі терміни, що обирати ректора колектив університету буде після повернення із відпусток, і платити 59 тисяч гривень мені за це не доведеться, і дипломи випускникам уже видрукувані та вручені — тож мені більше від Євгена Сулими нічого не треба. А карати чи милувати Євгена Сулиму, то уже справа не моя, а комісії і міністра.

Я погодився надіслати факсом копію платіжки, отриманої від Євгена Сулими 19 травня, але відмовився віддати цю платіжку комісії, мотивуючи це тим, що в разі, якщо Євген Сулима подасть на мене позов до суду за попрання його гідності і честі, то я цю платіжку, котра у мене зберігається дуже акуратно, передам судді з вимогою зняти з неї відбитки пальців, аби довести, що вона, перш ніж опинитись у моїх руках, побувала в руках заступника міністра.

Вийшов з кабінету Олега Ворошиловського я біля 13 години. Біля дверей на мене чатувала якась журналістка. Вона задала мені запитання: «Це правда, що заступник міністра вимагав від вас 60 тисяч хабара?» Я відповів: «Ні, не правда, заступник міністра попросив мене на спонсорських засадах сплатити 59 тисяч гривень за виготовлення вікон для будівлі міністерства!» Після цього я сів в автомобіль і поїхав до Вінниці.

Діставшись до університету, я попросив проректора Віктора Мізерного написати пояснювальну записку стосовно мого доручення про з’ясування умов оплати виготовлення вікон для міністерства з посередником харківської фірми «Модерн ХХІ» Володимиром Миколайовичом, телефон якого мені дав Євген Сулима, і після написання ним цього пояснення відіслав його факсом до міністерства і на факс Баранова-Мохорта, і на факс Ворошиловського. Одночасно я передав факсом і копію платіжки, яку мені вручив 19 травня Євген Сулима у своєму кабінеті, і копію координат посередника.

Тепер залишилось лише діждатись вердикту слідчої комісії міністерства, яку чомусь очолив начальник департаменту кадрової роботи міністерства Сергій Баранов-Мохорт, який є підпорядкованим заступнику міністра Євгену Сулимі, проти дій якого я виступив у відкритому листі міністру, а тому не може бути абсолютно незалежним дознавачем, і реакції самого міністра.