Оскільки перші відгуки на цей роман були виключно позитивними, то редакторові видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке видало цей твір Ліни Костенко, Івану Малковичу вдалося її умовити здійснити протягом місяця поїздки в ряд українських міст для зустрічей з читачами і публічного обговорення роману, що для нього було не простою задачею, оскільки останні 20 років геніальна українська поетеса не спілкувалась ні з ким і навіть не давала ніяких інтерв’ю нікому із журналістів.

Ці зустрічі в усіх містах проходили на «Ура!» і для виконання наміченої програми залишилось Ліні Костенко відвідати ще лише Кривий Ріг, Острог і Львів.

Далі я буду спочатку цитувати або переоповідати те, що сказано в статті Ірини Славінської «Хто образив Ліну Костенко?», опублікованій на сайті «Української правди» 10-го лютого 2011 року.

І почну з того, що 9 лютого 2011 року на сайті видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з’явилось повідомлення Івана Малковича, що поїздки Ліни Костенко до Кривого Рогу і Острогу з метою обговорення «Записок українського самашедшего» відкладаються на невизначений термін, а поїздка до Львову скасовується взагалі. У цьому повідомленні Іван Малкович вказує на те, що «Каталізатором такого рішення видатної письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру».

Виявляється, що у львівській кав’ярні «Кабінет», у якій полюбляють збиратися місцеві інтелектуали для обговорення за чашкою кави різних злободенних явищ, 3-го лютого поет Віктор Неборак, критик Ігор Котик та поет Юрій Кучерявий зібрались для того, щоб у присутності журналістів висловити свої думки стосовно «Записок українського самашедшего».

На цій зустрічі Віктор Неборак висловив свою «фантазію», що роман Ліни Костенко – це щоденник самої авторки, який аби не оприлюднювати деталі свого приватного життя вона веде від імені «маски» – програміста, професійну фразеологію якого Ліна Костенко, скоріш за усе, почерпнула від свого сина, котрий має саме таку кваліфікацію. Віктор Неборак висловив також побоювання, що Ліну Костенко почнуть наслідувати, і справжня література зникне, оскільки книжкові полиці заполонять памфлети-щоденники на гострі теми, запит на які сьогодні у пересічних українців переважає.

А Юрій Кучерявий, по-перше, звернув увагу, що Ліна Костенко пише про те, що ми і так знаємо, по-друге, що вона приписує своєму програмісту функції системного адміністратора, демонструючи цим певну необізнаність у тому, чим займається її головний герой, а по-третє, що її роман – це зовсім і не роман, оскільки написаний з суттєвими відступами від жанру, а такий собі «соціальний памфлет».

Ці їхні критичні зауваження в дещо перекрученому журналістами вигляді з’явилися в Інтернеті 7-го лютого, а більш розлого опубліковані 8-го лютого у «Високому замку», де одночасно була опублікована також і гостра відповідь Оксани Пахльовської – відомої в кругах журналістів і письменників дочки Ліни Костенко. Квінтесенцією цієї відповіді Оксани Пахльовської можна вважати такі її слова: «Це пост алкогольні викиди жовчі відомого кола осіб, які не володіють жодним навіть напівінструментом аналізу».

Ірина Славінська у своїй статті акцентує на тому, що скандал почався від перекручення у гіршу сторону сказаного в «Кабінеті», і закінчує статтю такими словами: «Але питання в тому, чи зможуть письменники та літературні діячі знайти в собі сили для культурного вирішення ситуації, що склалася».

А тепер я дозволю собі висловити кілька власних думок стосовно «ситуації, що склалася». На мій погляд, моральне право на висловлення своєї позиції я маю, виходячи уже хоча б з того, що у тому ж жанрі, що і Ліна Костенко, я за останні 20 років написав і опублікував 12 книг, що складають історико-публіцистичну сагу, з кількома із останніх книжок якої можна ознайомитись, не покидаючи сторінок цього сайту, але в іншому його розділі. І формальна відмінність цих моїх 12 книжок від книги Ліни Костенко, яку я «проковтнув», майже не відриваючись, ще на початку січня, полягає лише у тому, що, по-перше, я веду розповідь від власного імені; по-друге, веду свою розповідь в темпі розгортання подій; по-третє, описані події датую, і, по-четверте, усі мої книжкові герої носять свої дійсні життєві імена. І до жанру роману я свої опубліковані твори не відношу, а вважаю їх історико-публіцистичними книгами суб’єктивно-літописного характеру, які хоча і містять у собі елементи художньої прози, але усе-таки більше тяжіють до жанру журналістики. І саме з цієї причини я років з десять тому відмовився від пропозиції прийняти мене до Національної спілки письменників України, сказавши голові Вінницької обласної організації НСПУ, що мене цілком влаштовує членство в Національній спілці журналістів України – це і справедливо і без натяжки.

Тож, виходячи з усього сказаного про власні книги, можна зробити висновок, що я, як і вище згадані критики Ліни Костенко, теж не вважаю її «Записки українського самашедшего» романом. Але це не означає, що від цього книга Ліни Костенко в моїх очах змістовно програє. Зовсім ні! Я вважаю, що Ліна Костенко написала дуже гарну книгу і дуже вчасно. Про це свідчать і той ажіотаж, який ми спостерігаємо сьогодні навколо її книги, і ті тисячі людей, котрі хотіли б зустрітись з видатною українкою, яка, на мій погляд, через років п’ятдесят у свідомості українців стане постаттю, рівновеликою Тарасу Шевченку для нашого часу.

А помилка критиків Ліни Костенко полягає не у тому, що вони її «Запискам українського самашедшего» відмовили у статусі роману, а у тому, що вони це зробили невчасно. Не потрібно було цього робити зараз, коли книжку читають масово, коли записуються в чергу до тих щасливчиків, яким вдалося придбати цю книжку, і, особливо ж, коли Ліна Костенко зустрічається з прихильниками її таланту у різних українських містах. Критичні зауваження потрібно було б висловлювати з часом, коли усі, хто хотів, прочитають цю книгу, і коли Ліна Костенко завершила б як оголошену програму зустрічей з читачами, так і, можливо, ще й програму додаткову на проханням жителів багатьох інших українських міст. І тоді б ні вона, ні її дочка Оксана Пахльовська не віднеслися б так хворобливо до критичних слів на адресу «Записок українського самашедшего». Адже Ліна Костенко є геніальною поетесою, а ось як прозаїк вона ще є лише початківцем – і нічого дивного немає у тому, що перший прозовий твір її не є таким же досконалим як поетичні твори. Це ж все одно, що чемпіону і рекордсмену світу зі стрибків у висоту з жердиною Сергію Бубці запропонувати почати стрибати у довжину, або одному із братів Кличків, які є абсолютними чемпіонами світу з боксу, запропонувати зайнятись греко-римською боротьбою. І мабуть нікого не здивувало б, якби в цих нових для себе видах спорту вони спочатку показали б далеко не чемпіонські результати, а ось від поетеси Ліни Костенко чомусь критики одразу ж хочуть рівновеликих досягнень і у прозі. Так не буває. А ось те, що в наш непростий для України час, вона, скориставшись прозовим жанром, вплела свій талановитий голос в літературну «Молитву за Україну», то є подією для усіх нас. І у цьому випадку слід було б критикам Ліни Костенко дослухатись до співочих слів Андрія Миронова в образі Остапа Бендера: «Моих грехов разбор оставьте до поры. – Вы оцените красоту игры!»

Але, висловлюючи претензії до критиків Ліни Костенко стосовно невчасності їхніх критичних зауважень, я не можу не звернути і її увагу на те, в чому неправою є вона і в чому неправою є її дочка.

На мій погляд, не гоже було геніальній українській поетесі, з якою бажають зустрітись тисячі прихильників її таланту у Львові – столиці патріотичного українства, відмовляти їм у зустрічі з нею лише тому, що троє львівських критиків віднайшли у її першому прозовому творі певні недоліки і оприлюднили свою думку. Це ж дуже неадекватна кара, до того ж кара, що впала у першу чергу на тисячі ні в чому не повинних голів і сердець її львівських прихильників. І яке у неї буде відчуття, якщо їй стане відомо, що хтось із занадто емоційних її прихильників, втративши надію зустрітись зі своїм кумиром, дав ляпаса тим, хто став винуватцем цієї втрати?

Є у мене запитання і до Оксани Пахльовської: «Пані Оксано! Коли ви побачили, що для вашої матері, якій уже далеко за 70, постійні переїзди, проживання в готелях і зустрічі з багатотисячними масами прихильників в позбавлених кисню приміщеннях, що продовжуються уже протягом місяця, стали загрозливими для здоров’я, то чому не оголосили перерву на місяць-другий, пообіцявши львів’янам зустріч з нею колись у майбутньому? Навіщо було, як привід для припинення поїздок, використовувати критичні зауваження кількох літературознавців? Це ж нерозумно і несправедливо по відношенню до тисяч львівських прихильників таланту вашої матері! І мені здається, що не вона, а ви наполягли на оголошенні саме такої причини припинення зустрічей Ліни Костенко зі своїми прихильниками. І якщо навіть для мене, який не є львів’янином і вважає Ліну Костенко геніальною поетесою, прийняте нею рішення про довічне табу на поїздки до Львова, стало плямою на Сонці, то я уявляю собі, як це вдарило по серцях самих львів’ян. І це несправедливо, оскільки саме Львів сьогодні є центром захисту української мови, української літератури і української культури. Тож не пристало і там непродуманими рішеннями збільшувати кількість людей, які скептично відносяться до українських цінностей».

Я розумію, що Оксана Пахльовська навряд чи читатиме те, що я тут написав, оскільки не впевнений, що вона взагалі чула про мене і знає про мій сайт. Тож сподіваюсь лише на те, що хтось із її знайомих, авторитетних для неї, висловиться аналогічно, і вона знайде спосіб розрядити ситуацію і погасити цей, непотрібний українству, скандал. А свої думки з приводу цього скандалу я оприлюднив не з надією, що з ними ознайомляться Ліна Костенко чи Оксана Пахльовська, а з надією, що з ними ознайомляться читачі мого сайту, адже і від них залежить міцнішатиме українська нація і українська держава, чи ми зруйнуємо їх, потопивши в нерозумних скандалах, нікому із громадян України не потрібних.

Ректор ВПІ, ВДТУ, ВНТУ
з червня 1989 р. по вересень 2010 р.,
Депутат Верховної Ради України
з березня 1990 р. по квітень 1994 р.,
Академік Національної академії педагогічних наук України,
Заслужений діяч науки і техніки України,
доктор технічних наук, професор
Борис Мокін