Анна Валеріївна запропонувала мені підходити до залу десь о 18 годині 15 хвилин, щоб не марнувати час в очікуванні, допоки студенти заповнять зал.

Я подякував проректору за запрошення і сказав, що обов’язково о 18 годині 15 хвилин буду у залі, адже я уже звик в якості глядача кожного року напередодні свята 8-го березня отримувати позитивні емоції від цього конкурсу краси і грації, в якому беруть участь переможниці конкурсів «Міс інститут», які є найкрасивішими серед найрозумніших студенток в усіх восьми навчальних інститутах, що входять до структури університету.

Згадавши про те, що в започаткованому мною три роки тому щорічному конкурсі «Міс Наука», в якому беруть участь лише студентки 5-го курсу магістерської форми підготовки наукового напрямку, переможниця конкурсу отримує грошову премію в розмірі 1000 грн., яку я виплачую із власних коштів, я вирішив «урівняти» у фінансовому відношенні обидва ці конкурси і розпочати, починаючи з нинішнього року, виплачувати із власних коштів і переможниці конкурсу «Міс ВНТУ» грошову премію і теж у розмірі 1000 грн.

Тож, поклавши у кишеню конверт з 1000 грн., я о 18 годині 10 хвилин попрямував до актового залу.

Зал був переповнений, і я зайшов до нього одночасно з оголошенням про початок конкурсу.

Ще за часів проректорства Тамари Буяльської було встановлено, що для журі конкурсу у першому поперечному переході залу розміщуються стіл і стільці, до яких збоку доставляються ще 5 стільців для почесних гостей – ректора, проректора і трьох осіб із числа додатково запрошених.

Тож, маючи запрошення проректора з виховної роботи Анни Писклярової, я сміливо направився до місць для запрошених, тим паче, що інших вільних місць у залі все одно не було.

Але, яким же було моє здивування, коли, підійшовши до цих місць, я побачив там сидячими не лише ректора Володимира Грабка, проректора Анну Писклярову, що цілком логічно, але одночасно побачив, що на інших місцях теж сидять люди – і жодного вільного місця в ряду запрошених немає. Не вглядаючись в обличчя сидячих, я, однак, відзначив для себе, що на останньому місці в цьому ряду сидить заступник декана економічного факультету Ігор Острий, який згідно зі своїми прямими обов’язками повинен був сидіти разом зі своїми студентами десь в середині залу, а не в ряду запрошених.

Постоявши над сидячими в ряду запрошених секунд десять і не побачивши бажання у когось уступити мені місце, на що я заслуговував уже хоча б тому, що відпрацював 21 рік ректором цього університету і доклав чимало зусиль аби вивести ВНТУ в число провідних університетів України, і не побачивши бажання у проректора Анни Писклярової запропонувати комусь із сидячих на не по праву зайнятих ними місцях для запрошених уступити місце мені, я повернувся і пішов у кінець залу, аби у стоячому положенні полюбуватись на конкурсанток.

Такого приниження я давно не знав, адже за тим, що Почесному ректору ВНТУ не було надано місця в ряду запрошених, повернувши голови, спостерігали не лише нині діючий ректор і проректор з виховної роботи, але і усі інші 450 людей, присутніх у залі.

На щастя, у третьому ряду з кінця залу біля проходу мені поступився місцем студент, тож я отримав можливість спостерігати за подіями на сцені у цілком нормальному положенні. Єдину незручність доставляла думка, спрямована до проректора з виховної роботи Анни Писклярової: «Навіщо ж ти запрошувала, якщо не збиралася забезпечити мене місцем, а точніше, запросивши, чому не попередила тих, хто сів на місця для запрошених, щоб одне місце вони залишили вільним для мене?»

Дівчата у конкурсі виступали гарно, і кожна заслуговувала на те, щоб стати «Міс ВНТУ», але оскільки переможець повинен бути лише один, то журі на чолі з доцентом кафедри філософії Анатолієм Теклюком, скрупульозно підрахувавши бали, його, точніше, її визначили.

Дівчатам-конкурсанткам вручили квіти і сертифікати від профкому по 200 грн. кожній, а «Міс ВНТУ» отримала сертифікат на 300 грн. Під час цього нагородження я підійшов до сцени і попросив ведучого надати слово мені. Він так і оголосив: «Щось хоче сказати Борис Іванович Мокін!»

Я піднявся на сцену і повідомив, що для вирівнювання фінансово умов участі в конкурсах «Міс Наука» і «Міс ВНТУ» я вирішив і для «Міс ВНТУ» теж заснувати премію в 1000 грн. Після цього я вручив конверт з 1000 грн. «Міс ВНТУ-2011», поцілував їй руку і спустився зі сцени.

Зал вибухнув аплодисментами, а я попрямував у свій третій ряд з кінця, щоб ще через хвилину покинути і його.

Діставшись кабінету, я ще з годину чекав телефонного дзвінка від проректора Анни Писклярової, сподіваючись, по-перше, що вона принесе мені вибачення за те, що, запросивши, не забезпечила місцем, а по-друге, що вона, як проректор, який відповідає за конкурс «Міс ВНТУ», подякує мені за те, що я з власних коштів заснував премію в 1000 грн. для переможниці цього конкурсу і одразу ж вручив цю премію.

Але того вечора я ні від кого телефонного дзвінка так і не дочекався. Більше того, не підійшла до мене і не зателефонувала Анна Писклярова і наступного дня у п’ятницю 4 березня, не пролунав дзвінок і у суботу 5 березня.

І лише тепер я остаточно зрозумів, що це не ініціатива ректора Володимира Грабка у вересневому «Імпульсі» поряд зі статтею, присвяченою йому, як щойно обраному ректору, не публікувати статтю, присвячену мені, як ректору, що відпрацював на цій посаді 21 рік і пішов з посади в результаті виборів, програвши переможцю лише один голос. Зрозумів я і те, що це не ректор Володимир Грабко, який є вузько направленим членом моєї наукової школи, наказав у тій вересневій статті приписати йому статус наукового керівника моєї наукової школи у її повному обсязі, повторивши досить довгу назву наукової школи слово в слово. Я лише тепер зрозумів, що то була ініціатива редактора «Імпульсу» Анни Писклярової, яка у такий спосіб вирішила продемонструвати свою лояльність і готовність бути вірною соратницею новому ректору.

Тож у неділю 6 березня на правах учителя я вирішив розмістити оцю інформацію на своєму сайті в якості дистанційного уроку на тему виховання для наймолодшого проректора, ще мною призначеного, оскільки якщо вона здатна поступати так по відношенню до мене, якому зобов’язана усім своїм нинішнім статусом, то не нульовою є імовірність того, що по відношенню до тих працівників університету, яким нічим не зобов’язана, вона може вчинити набагато жорстокіші дії.

Але хочеться вірити, що цей мій дистанційний урок Анні Валеріївні піде на користь і послужить прискоренню її становлення в якості такого проректора з виховної роботи, якого не бояться, а поважають, і до якого охоче йдуть поділитись своїми проблемами і студенти, і професори. І оскільки проректору Анні Пискляровій ще навіть не виповнилось 30 років, то є надія, що вона ще здатна робити правильні висновки з даних їй уроків.