У цій книзі енциклопедичного характеру, присвяченій 50-річчю створення Національної спілки журналістів України, Володимир Григорович виклав короткі біографії усіх тих журналістів Вінниччини, які за своїми творчими здобутками на це заслуговують, за період від створення Радянського Союзу до наших днів.

Про Володимира Лисенка у присвяченій йому післямові до книги Юрій Нагорний написав, цитую: «… У його легендарному портфелі мирно співіснували цупкі почесні грамоти Спілки журналістів і огірки з власного городу та ковбаса, яку він ніс хворому товаришу в лікарню, бритва для гоління чи краватка (так, на всяк випадок) і новенькі книжки, ще із запахом друкарської фарби… При цьому він завжди кудись поспішав у справах…
Проте, не завжди бував таким собі лагідним і пухнастим… Зневажав «паркетних» журналістів і бундючних чиновників, та й, взагалі, намагався триматись подалі від будь-якої влади: свого часу хлопці з КДБ щільно «опрацьовували» вільнодумного журналіста…Втім вислів незабутнього філософа-мандрівника Григорія Сковороди з гордістю міг приміряти і до себе: «Світ ловив мене, ловив, проте, так і не впіймав …» – кінець цитати.

Гортаючи сторінки журналістської енциклопедії Володимира Лисенка, я на сторінці 149 віднайшов півтори колонки присвячених і мені – члену Національної спілки журналістів України Мокіну Борису Івановичу. Але особливу радість і приємність я відчув, коли прочитав рецензію на мою журналістську творчість, написану на цій же сторінці відомим і авторитетним не лише на Вінниччині, але і в усій Україні письменником і журналістом, заслуженим журналістом України Леонідом Пастушенком, який пише, цитую: «Починаючи з пристрасних депутатських виступів у першому парламенті незалежної України, Борис Мокін несхибно стоїть на принципових державницьких позиціях, і у виступах у пресі, і в своїй ректорській практиці обстоює свободу слова, гуманітарні права особи та національно-культурну й політичну самоідентифікацію українського народу. На відміну від більшості науковців та ректорів, Борис Мокін добре володіє пером, власне, на рівні професійного журналіста. І якщо його перша книжка «Рік у політиці» (К.,1991) була ще переважно автобіографічно-документальною, то вже наступні – «Напередодні та трохи згодом», «Чи те ми робимо?», «Рік поза політикою», «Запитання без відповідей» – повнометражна публіцистика високого ґатунку, котра, певно, увійде до кращих сторінок української журналістики доби Незалежності. Характерною особливістю публіцистики Бориса Мокіна є сугубо індивідуальний погляд на сьогодення, але оскільки аргументація в публіциста науково зважена, то логіка його мислення й переконування набуває, як правило, об’єктивної незаперечності. У нинішній політичній тріскотняві та невагомості заяв і намірів саме голос таких публіцистів-політиків, як Борис Мокін, повертає нас на грішну землю політичних реалій» – кінець цитати.

Чому мені так приємно було прочитати і процитувати рецензію авторитетного журналіста і літератора Леоніда Пастушенка?

А тому що вона чітко та однозначно і переконливо відкидає усі ті звинувачення, які були висунуті мені стосовно моїх публіцистичних книг у вересні минулого року під час виборів ректора ВНТУ заступником міністра освіти і науки Євгеном Сулімою, котрий публічно на засіданні Конференції трудового колективу принижував членів Вченої ради університету за те, що вони дали згоду на публікацію в університетському видавництві моїх книжок, з його точки зору «нікудишніх». Заступнику міністра тоді настільки не сподобалося те, що у своїй останній книжці я описав увесь процес вручення мені ним платіжки на майже 59 тисяч гривень, за якою я зобов’язаний був організувати оплату виготовлення 4 дерев’яних вікон на цю суму Харківською фірмою «Модерн ХХІ» в якості благодійного внеску, що він навіть «посприяв» приїзду до нашого університету тележурналістів 1-го телеканалу, які шляхом опитування студентів і викладачів намагались довести, що мої публіцистичні книжки нічого не варті. Але на моє щастя, усі опитувані, окрім начальника методичного відділу Людмили Громової висловились стосовно моєї публіцистики у тому ж ключі, що і Леонід Пастушенко, тож прямого письмового наказу вилучити усі мої книжки із бібліотеки після цього з міністерства не надійшло. До речі, і Людмила Громова, коли ще працювала доцентом кафедри історії, за її ж повідомленнями на засіданнях університетської ради з гуманітарних проблем, щороку використовувала мої книжки при вивченні теми «Історія університету» і завжди розхвалювала їх зміст і мене за їх написання.

А щоб не бути звинуваченим у тому, що я уже після критики Євгена Суліми попросив Леоніда Пастушенка написати позитивну рецензію на мою публіцистичну творчість для книги Володимира Лисенка, повідомляю, що свою рецензію на мою творчість, як відзначено у самій книзі, де вона розміщена, Леонід Пастушенко написав ще у 2000 році. Суліма ж з’явився до університету зі своєю критикою на адресу моїх книг лише у вересні 2010 року.

Завершити цю розповідь я хочу закликом до відвідувачів мого сайту: «Знайдіть час, зайдіть до обласної бібліотеки імені Тімірязєва, чи до університетських бібліотек і полистайте «Вінниччину журналістську» Володимира Лисенка – на її сторінках ви знайдете багато цікавих для себе людей, причетних до журналістики, як із числа тих, які ще ходять серед нас, так і із числа тих, яких уже серед нас немає».