Звичайно левову частку роману — 260 сторінок — я прочитав за суботу і неділю, адже у вихідні дні можна дозволити собі читати художню літературу більшу частину дня, а за вечірні години четверга, п’ятниці і суботи я прочитував лише по 40 сторінок.

Таке повільне читання було обумовлене одразу двома причинами: по-перше, хотілося читати дуже уважно, аби для себе самого визначити, чи заслуговує цей роман на Державну премію імені Тараса Шевченка, яку йому присудив Шевченківський комітет своїм колективним рішенням, не затвердженим указом президента нашої держави, а по-друге, хотілося порівняти цей художній твір з романом вінницького письменника Олександра Дмитрука «Отаман Яків Шепель», який також присвячений партизанській боротьбі українського селянства проти більшовицького режиму в буремні прикінцеві роки громадянської війни в Україні, що розпочалася одразу після революції 1917 року і тривала до середини 1923 року, і який у минулому році на мене справив надзвичайно сильне враження, оскільки я вперше у своєму житті побачив селянських повстанців не очима письменників з партійними квитками комуністів в кишенях, які зображували їх виключно кровожерливими бандитами, що заважали налагодженню мирного життя в українських селах, а борцями за свободу українського народу і незалежність української держави, які були жорстокими лише у відповідь на жорстокість, проявлену більшовиками і їхніми прихвостнями, і проливали кров лише тих ворогів української свободи, які перед цим пролили кров українців або зрадили їх, віддавши ворогам на поталу когось із борців за свободу.

І хоча роман Василя Шкляра, в якому ведеться розповідь про боротьбу українського селянства з більшовицькою окупацією на Черкащині, багато в чому є схожим з романом Олександра Дмитрука, в якому ведеться розповідь про аналогічну боротьбу у ці ж роки українського селянства на Вінниччині, я одразу ж змушений визнати, що до цього невідомому мені Василю Шкляру вдалося справити на мене своїм художнім твором більш сильне враження, ніж Олександру Дмитруку, якого я дуже поважаю і який першим відкрив мені очі на селянських борців за свободу України часів громадянської війни і початку епохи НЕПу і який до знайомства з романом Василя Шкляра для мене був еталоном оповідача про героїчну боротьбу українських селян у цю лиху для України годину. І сила цього враження не обумовлена якимись новими елементами чи розповіддю про такі епізоди партизанської боротьби українських селян у Василя Шкляра, яких немає у Олександра Дмитрука. Зовсім ні! Більше того, я вважаю, що у цих компонентах романи обох письменників написані однаково захоплююче. Але «Отаман Яків Шепель» — це історичний роман-хроніка, а «Залишенець. Чорний Ворон» — це теж історичний, але дійсно художній роман, в якому головний герой постає не лише як боєць, талановитий військовий керівник і месник, але і як людина, яка кохає і розривається між своєю історичною місією та обов’язками партизанського ватажка з одного боку і душевними муками та бажанням захистити лише коханих жінок — і Досю, і Тіну з іншого боку. Дуже виграшною є для Чорного Ворона і лінія його турботи про крихітку Ярка —сина Ганнусі і побратима — отамана Веремія, які за різних обставин і у різний час загинули від рук більшовиків.

Сьогодні можна почути багато нарікань від людей, які і понині не сприймають української незалежності, що в романі Василя Шкляра євреїв обзивають жидами, а росіян москалями, і що лише вони змальовані головними винуватцями усіх бід українського селянства, і як висновок - це може послужити поштовхом до нелюбові до представників цих національностей і сьогодні і розвитку неприйнятних в демократичному суспільстві тенденцій. Але ж використання термінів «жид» і «москаль» для характеристики євреїв і росіян не є придумкою Василя Шкляра — так їх називає у своїх творах і геній Тарас Шевченко, і видатний історик Костомаров, і, саме головне, що так їх називали у роки, які змальовані в «Залишенці Чорному Вороні», українські селяни, які є головними героями роману і з уст яких заради історичної правди не можна викинути тих слів, які вони вживали. І те, що ці ж терміни в уста українців вкладає і Олександр Дмитрук у своєму романі «Отаман Яків Шепель», що написаний ним по архівним матеріалам паралельно і навіть трохи раніше ніж був написаний Василем Шклярем «Залишенець. Чорний Ворон», є переконливим свідченням того, що дійсно у ті роки для українських селян було абсолютно звичним називати євреїв жидами, а росіян москалями. І не треба із-за цього сьогодні лякати людей «поштовхами» і «розвитком», адже нині ці терміни уже майже ніхто не вживає. І на підтвердження цієї тези звертаю увагу на те, що, спілкуючись зі студентами, я не бачу бажання у них засмічувати свою мову цими термінами. А щодо національної персоніфікації бід українського селянства, то звертаю увагу читачів на те, що у романі Василя Шкляра винуватцями цих бід виведені не лише жиди і москалі, але і частина українців, заляканих, зваблених або підкуплених — згадайте, лишень, Завірюху, Гамалію або Сутягу.

Завершуючи цю коротеньку рецензію, я хочу звернути увагу читачів на красиву і обнадійливу кінцівку роману Василя Шкляра. Не повідомляючи нам про загибель Чорного Ворона, а розповівши про те, що у 1964 році, тобто у «хрущовську відлигу», якийсь сивочолий іноземний турист разом з дружиною відвідав населені пункти в районі Холодного Яру і ходив до Чорного Лісу, чим породив слухи про те, що, можливо, це і є Чорний Ворон з Тіною, Василь Шкляр вселяє у наших серцях надію, що герої не вмирають, що вони знаходять вихід навіть у безнадійних ситуаціях, тобто що вищі сили їм у боротьбі сприяють, а тому їм можна і варто наслідувати.

І останнє — на мою думку письменник Василь Шкляр за роман «Залишенець. Чорний Ворон» заслуговує бути нагородженим Державною премією імені Тараса Шевченка на усі 100%. І, я думаю, якщо президент нашої держави матиме бажання, знайде час і прочитає цей роман, то він обов’язково і за власною ініціативою підпише указ про нагородження Василя Шкляра.