Серед професури, яка вишикувалась на стадіоні перед першокурсниками, був і я, але уже не в голові шеренги, а посередині і без виступу з напутственим словом новому університетському поповненню, оскільки з таким словом виступив вперше мій наступник на посаді ректора професор Володимир Грабко, обраний на цю посаду 2-го вересня 2010 року.

У своєму виступі ректор Володимир Грабко поздоровив наших нових студентів з тим, що вони влились в університетський колектив, і підкреслив, що університет, студентами якого вони стали, і за підсумками 2010 року продовжує утримувати 19 місце за критеріями ЮНЕСКО серед 200 кращих університетів нашої держави, тобто, продовжує входити в двадцятку кращих університетів України, а за успіхами команди програмістів на чемпіонаті світу з програмування — в 50 кращих університетів світу.

Після ректора з поздоровленням виступив голова Вінницької обласної державної адміністрації Микола Джига, який прибув на наше свято у супроводі першого заступника начальника обласного управління освіти Володимира Бадюка.

А далі за сценарієм прозвучали виступи інших учасників свята, як із середовища професорів, так і із середовища студентів, після яких лунали пісні і танці у виконанні учасників університетської художньої самодіяльності.

Урочистість дійству була задана виконанням гімну України і студентського гімну «Гаудеамус», внесенням прапора України, запаленням факелу знань і передачею символічного ключа знань і студентського квитка від випускників через ректора першокурсникам.

Коли директори інститутів пішли із шеренги професури до своїх першокурсників, що теж вишикувались шеренгами на стадіоні в околі своїх інститутських емблем, мені довелось для відновлення монолітності шеренги професури підійти до одного із керівників обласної освіти Володимира Бадюка, який звернув мою увагу на те, що дуже вже мало стоїть першокурсників в околі емблеми Інституту екології та екологічної кібернетики, і що, на його думку, наявності лише однієї групи на першому курсі недостатньо навіть для факультету, а не те що інституту. Довелось мені йому роз’яснювати, що створювали ми цей інститут на перспективу, так би мовити, «на виріст», розраховуючи на наплив контрактників. Але, на жаль, сьогодні бажаючих навчатись на еколога у Вінниці ледь-ледь вистачає для заповнення місць державного замовлення, адже цю спеціальність мають у нашому місті одразу кілька вишів, тож в умовах такої конкуренції і пропозиції на контракт брати було нікого.

Уже поставивши крапку в цьому короткому репортажі, я у п’ятницю 2-го вересня у № 71 «Вінницької газети» в статті Олесі Шуткевич «Щоб гризти граніт науки, треба мати міцне здоров’я» зустрів дослівний переказ частини виступу голови Вінницької обласної державної адміністрації Миколи Джиги на нашій посвяті у першокурсники і вирішив, що буде доречно роздрукувати це і у цьому моєму святковому репортажі. А губернатор сказав у тому числі і таке — цитую:

— Я впевнений, що обираючи університет, абітурієнти та їхні батьки дізнавалися про різні навчальні заклади, порівнюючи їх. І те, що ви зараз тут, — правильне рішення. Будь-яка країна, — а Україна – особливо — нині потребує високоосвічених фахівців, здатних критично мислити, приймати серйозні рішення, працювати в інтересах людей і суспільства. Хочу закликати вас сьогодні не лише гарно навчатися, а й дбати про своє здоров’я, вести здоровий спосіб життя. На щастя, у технічному університеті для цього створені всі умови: прекрасний стадіон, спортивні зали, тренажери та багато іншого. Бажаю вам бути здоровими людьми та справжніми професіоналами у своїй сфері. — кінець першої цитати із статті Олесі Шуткевич, присвяченої посвяті у першокурсники ВНТУ.

Але мені хочеться привести і ще одну цитату із цієї статті Олесі Шуткевич — далі вона пише: «А що ж думають про свято самі першокурсники? Чи відчули вони ту любов, з якою їх зустріли у новій сім’ї? Що саме спонукало їх вступити до технічного університету? Вирішила запитати у винуватців свята. І, на моє здивування, жоден не висловив аргумент на кшталт: «тут низькі ціни за навчання», «це єдиний ВНЗ, куди взяли документи з моїми балами» чи «мене запроторили сюди батьки». Майже всі відповіді були такими: «якість освіти», «хороша репутація закладу», «схвальні відповіді друзів та родичів» Ірина Дрозд, першокурсниця інституту менеджменту ВНТУ, каже, що обрала цей заклад, бо сподівається після його закінчення без проблем знайти роботу і отримувати гідну заробітну плату» — кінець другої цитати.

Прочитавши ці рядки, я зрозумів, що 21 рік роботи — з червня 1989 року по вересень 2010 — ректором Вінницького національного технічного університету, протягом яких я і вдосконалював навчальний процес в університеті за канадо-американською системою вищої технічної освіти, і виводив наукову та винахідницьку роботу на перші місця в системі нашого міністерства, і зміцнював матеріальну базу університету, купуючи сотні комп’ютерів і будуючи нові корпуси навіть під час економічної кризи в державі, і будував у цей же період оті більше 200 квартир у чотирьох будинках для закріплення в університеті вчених найвищої кваліфікації, і перетворював наш навчальний заклад із політехнічного інституту в технічний університет та виводив його на рівень національного — вся ця робота не пішла насмарку, адже, якби усього цього не було, то і не прозвучали б сьогодні ні з уст губернатора, ні з уст першокурсників усі ті слова, які почула і занотувала журналістка Олеся Шуткевич.

А перегорнувши ще кілька сторінок цього ж числа «Вінницької газети», мені приємно було у статті відомого українського письменника і журналіста Леоніда Пастушенка «Куди поділись інтелігенти?», яка є маленькою частинкою його великого прозового твору «Євангеліє від Іуди», прочитати такі слова: «З обласної преси за десять останніх років можу згадати тільки принципові виступи та публікації академіка, недавнього ректора ВДНТУ Бориса Мокіна. Почав активніше виступати у пресі письменник Іван Волошенюк, не залишають нікого байдужим патріотичні статті та вірші прекрасного лікаря-цілителя Василя Берка. А де ж інша інтелектуальна еліта, де ректори інших вінницьких вишів? Невже їм, крім передвиборних обіцянок, нема що більше сказати людям? Чи вони не еліта? Чи ця еліта вже не народна й не інтелектуальна? Невже їм байдуже, хто і які ідеї пропагує, які смаки прищеплює молоді, культивує образ патріота чи пристосуванця? Невже ніхто більше з нашої інтелектуальної еліти не бачить, що духовне поле народу віддане не просто пройдисвітам, а ідеології дебілізації та розтління? Що загиджуються душі і голови наймолодшого покоління. Що його цілеспрямовано й методично привчають до того, начебто підняти руку на іншу людину, принизити її, оскотинити, зганьбити, обкрасти, зґвалтувати, покалічити, навіть убити — це нормально. Задумаймось на хвилинку, інтелігенти: для кого це нормально? І тоді збагнемо, в чиї руки віддано телебачення та весь наш інформаційний простір. То яка ж ми, в біса, духовна еліта, коли бачимо це (а бачимо і в найглухішому селі, бо телеекран світиться ще в кожній хаті), і ні пари з уст!» — кінець цитати зі статті, яку варто прочитати повністю, як і усі інші публікації Леоніда Пастушенка у багатьох попередніх числах «Вінницької газети», що об’єднані в «Євангеліє від Іуди».