Згідно з цією гіпотезою Московський князь Дмітрій зі своїм військом у 1380 році на Куликовому полі не воював сам на сам з татарським військом ординського темника (прем’єр-міністра за нинішньою термінологією) Мамая, а був лише союзником іншого високородного татарина Тохтамиша, який, виступивши проти Мамая, захотів за допомогою Дмітрія відібрати у Мамая владу в Орді на свою користь. Тож за версією професора Бебіка на Куликовому полі мала місце не перемога Московського князівства над татарською Ордою, а перемога тих татар, якими керував Тохтамиш і яким допомагали московіти, над іншими татарами, якими керував Мамай.

Мене настільки зацікавила ця гіпотеза професора Бебіка, що я не полінувався і уважно прочитав усе, що написано про Куликовську битву та події безпосередньо перед нею і після неї в «Истории государства российского» М. М. Карамзіна, благо ця книга у моїй особистій бібліотеці є.

І хоча у Карамзіна в безпосередньому описі Куликовської битви жодним словом не згадується Тохтамиш і кероване ним союзне московітам татарське військо, в описах того ж таки Карамзіна інших подій, які мали місце в Орді перед цією битвою і після неї, легко знаходяться аргументи, які підтверджують гіпотезу професора Бебіка, що то була битва татар Мамая з татарами Тохтамиша, яким допомагало військо Московського князя Дмітрія.

Аби заінтригувати вас, шановні читачі мого сайту, я поділюсь з вами цими, виявленими у Карамзіна, аргументами з моїм коментарем до них.

І почну я з аналізу причин ворогування Мамая і Тохтамиша.

Внаслідок занепаду, обумовленого данинною економікою і відсутністю мотивації розвитку, до середини 14-го століття монолітна Орда фактично розпалась, перетворившись на конфедерацію трьох самостійних держав — Золоту Орду, яка розкинулась на приволжських територіях, Білу Орду, яка розкинулась на кіпчакських територіях, тобто на придонських землях, землях Північного Кавказу, Криму і північного причорноморья, і Бухарський Емірат, який розкинувся на землях Середньої Азії. Із керівників цих трьох держав найбільшим авторитетом користувався Бухарський емір, оскільки він був прямим потомком Чінгізхана, тобто він був потомком «чистої лінії» в династії Чінгізідів. Саме до нього як до третейського судді зверталися і керівники Золотої та Білої Орд, і високородні татари із цих Орд рангом нижче за вирішенням спірних питань.

Після того, як до влади у Кіпчакській Орді прийшов один із потомків «бічної лінії» династії Чінгізідів хан Сартак, він призначив своїм темником свого ж рідного дядька по материнській (не чінгізідовській) лінії Мамая, батько якого, судячи з його історичних зображень, був половцем, але не чистокровним, а таким, в жилах якого текла якась частка крові і слов’янина з Київської Русі.

Безвольний хан Сартак не чинив спротиву войовничим намірам свого жорстокого темника Мамая об’єднати Золоту і Білу Орду в єдину Орду з централізованим управлінням, тож уже через кілька років Золота Орда перестала існувати як окреме державне утворення, а її піддані підкорились хану Кіпчакської Орди, яка стала іменуватись просто Ордою.

Це не сподобалося Тохтамишу — прямому потомку Чінгізідів, який у зв’язку з приєднанням Мамаєм Золотої Орди до Кіпчакської не зміг вступити на належний йому за правом спадковості трон хана Золотої Орди. А тому Тохтамиш поїхав до Бухари, де правив у цей час Тамерлан, з проханням до нього, як до третейського судді династії Чінгізідів, визнати за Тохтамишем право бути ханом номінально уже не існуючої Золотої Орди, що давало йому право боротись за трон хана тепер уже об’єднаної Орди. Тамерлан визнав за Тохтамишем право бути ханом Золотої Орди і, фактично, легітимізував його боротьбу за трон хана об’єднаної Орди.

Повернувшись з Бухари до Казані, Тохтамиш ідеєю відновлення самостійності Золотої Орди об’єднав навколо себе поволжських татар і зібрав під свої знамена чимало бажаючих скинути владу Мамая, якого боялися гірше смерті не лише чужинці, але і піддані Орди.

Але, оскільки Мамай був талановитим полководцем і у його війську воїнів із числа половців, вірмен, черкесів, греків, генуезців, русичів і придонських татар було набагато більше ніж у війську Тохтамиша, набраному лише із поволжських татар, то Тохтамиш без зовнішньої допомоги не мав шансів перемогти Мамая. А тому до 1380 року він у війну з Мамаєм і не вступав. І лише заручившись військовою підтримкою Московського князя Дмітрія, який розраховував на те, що Тохтамиш після перемоги в якості подяки за надану допомогу у боротьбі з Мамаєм, суттєво зменшить обсяг данини, Тохтамиш наважився виступити проти Мамая. Але оскільки саме у 1380 році відбулася Куликовська битва, то логічно припустити, що вона у принципі не могла відбутися без участі воїнів Тохтамиша, який на той час уже відмовився підкорятись Мамаю і уже мав союзницьку домовленість з Московським князем Дмітрієм. І те, що російські історики, описуючи Куликовську битву, про це не згадують, можна пояснити лише побажаннями російської влади, при якій писалася історія Куликовської битви, приписати перемогу у цій битві виключно лише Московському князю Дмітрію, якого на честь цієї перемоги навіть почали називати Дмітрій Донський.

В якості другого аргументу в підтвердження гіпотези професора Бебіка я наведу зі своїм коментарем той історичний факт, що у битві на рівнинному Куликовому полі взяли участь майже удвічі більше воїнів Мамая ніж воїнів Дмітрія, а тому ця битва за умов постійної участі військ Мамая в різноманітних переможних воєнних походах і відсутності серйозного воєнного досвіду у військ Дмітрія, який до того ж не відзначався особистою хоробрістю і стратегічним розумом, навіть теоретично не могла закінчитись перемогою війська Московського князя, тож стверджувати, що Дмітрій Донський без об’єднання свого війська з військом Тохтамиша міг перемогти у відкритому протистоянні на відкритому полі добре навчене у переможних воєнних походах військо Мамая, може або людина, яка ніколи ні з ким ніде не воювала, або людина, яку так стверджувати примусили.

В якості третього аргументу звертаю увагу на місце Куликовської битви — це клапоть придонського степу, розташований майже всередині тодішньої території Орди далеко від кордонів Московського князівства — навіть за межами Рязанського князівства, котре лежало між Московським князівством і Ордою, князь Олег якого до того ж оголосив, що він є союзником Мамая. І хто може повірити у те, що для битви з Мамаєм не досить хоробрий Московський князь Дмітрій міг повести своє недостатньо численне військо на битву з удвічі більшим за кількістю воїнів військом Мамая через союзне Мамаю Рязанське князівство в степову глибину Орди, де не можна було розраховувати на забезпечення коней фуражем, а воїнів продовольством, де з кожної навіть одинокої юрти могли полетіти стріли, де в разі поразки абсолютно всіх, до князя включно, чекала вірна загибель. Але усе стає логічним, якщо припустити, що всередину Орди йшло з її східної окраїни, якою була Казань, у напрямку до її столиці Сараю татарське військо під проводом Тохтамиша, до якого, пройшовши через Рязанське князівство, приєдналось військо Московського князя Дмітрія, котрому Рязанський князь Олег, військо якого було ще меншим ніж у Дмітрія, не посмів протистояти один на один.

В якості четвертого аргументу я наведу той історичний факт, засвідчений Карамзіним, що після Куликовської битви розбите військо Мамая, яке відступало до Тавріди (Криму), продовжувало зменшуватись внаслідок переслідування його і добивання військами Тохтамиша, до яких вступали усе нові і нові татари із числа тих, які проживали в місцевостях, звільнених від влади Мамая. А після повного і остаточного розгрому Тохтамишем Мамая у 1381 році, останній лише зі своєю вартою втік до Кафи (нинішня Феодосія), де його за наказом Тохтамиша у 1382 році убив хтось із його ж варти. А Тохтамиш для унеможливлення відродження війська у Мамая ще за його життя віддав наказ вирізати під корінь усіх половців, які після цього зникли з історичної карти як народність взагалі. А степовий Крим Тохтамиш заселив тими, в основному, казанськими татарами, які були вірними йому і які у складі його війська дійшли сюди, переслідуючи Мамая.

А в якості п’ятого аргументу я використаю історичні дані, зафіксовані і у Карамзіна, про те, як поводив себе Московський князь Дмітрій Донський протягом року після Куликовської битви.

Цілий рік після Куликовської битви Московське князівство зовсім не платило данини Орді, якою уже правив у цей час не Мамай, а його переможець хан Тохтамиш. Не дочекавшись початку добровільної сплати данини московітами, хан Тохтамиш надіслав до Москви своїх посланців, наділених правами збирання данини. Але москвичі убили цих збирачів данини і продовжували її не сплачувати. На їх лихо на цей час Тохтамиш уже знищив військо Мамая і остаточно зламав його спротив, а тому він повернув свої загони на Москву, аби примусити Московського князя Дмітрія поновити сплату данини Орді.

При наближенні війська Тохтамиша до Москви переляканий князь Дмітрій Донський разом зі своєю сім’єю кинув Москву і втік до Костроми, сподіваючись, що туди — на покриту суцільними лісами і болотами територію — прагматичний Тохтамиш не поведе свої, в основному, кавалерійські загони, для яких рідною стихією переможних воєн були степові простори.

У Москві з від’їздом князя Дмітрія почалася паніка. Найбагатші москвичі сховалися за камінні стіни Кремля, керування обороною якого від ударів татар доручили литовському князю Остею (внуку знаменитого литовського князя Ольгерда), який у Москві виконував обов’язки посла Литовського князівства. Він виявився талановитим організатором оборони, і у перші чотири штурмові дні Тохтамиш не зміг оволодіти Московським Кремлем. Не бажаючи збільшувати втрати своїх воїнів у штурмових боях, Тохтамиш вступив у переговори з московською знаттю, обіцяючи їй зберегти життя в разі здачі Кремля і погодження поновити сплату данини. Погодившись на умови Тохтамиша, московська знать відіслала у табір до нього на переговори делегацію на чолі із литовським керівником своєї оборони князем Остеєм. Оскільки стосовно нього в умовах здачі Кремля нічого оговорено не було, то, як тільки він прибув у табір Тохтамиша, так одразу ж був арештований і негайно страчений. Тохтамиш разом з обезголовленою делегацією московської знаті увійшов у Кремль, його воїни пограбували усіх москвичів, стосовно яких нічого не було обумовлено в умовах здачі Кремля, і запропонував князю Дмітрію повернутись із Костроми до Москви для подальшого виконання своїх князівських обов’язків, найголовнішим із яких хан Тохтамиш визначив збирання данини для Орди, обсяг якої ним був визначений знову на тому ж рівні, на якому московіти сплачували дань Орді у часи правління у ній Мамая.

Із викладеного вище самі собою напрошуються чотири запитання.

Запитання перше: «Чи міг собі дозволити несміливий Московський князь Дмітрій перестати платити дань Орді, яка під керівництвом хана Тохтамиша стала ще могутнішою ніж за часів правління Мамая, якби не було якоїсь попередньої домовленості про це між Тохтамишем і Дмітрієм Донським?»

Запитання друге: «Що могло бути причиною того, що Московському князівству протягом року після Куликовської битви дозволено було не сплачувати данину Орді?»

Запитання третє: «Чи міг жорстокий хан Тохтамиш, оволодівший Кремлем, запропонувати Дмітрію Донському, другом якого він ніколи не був, знову повернутись до Москви на княжіння, особливо ж на фоні убивства за його правління у Москві збирачів податей Орди, якби Тохтамиша і Дмітрія Донського не зв’язували якісь раніше укладені союзницькі домовленості?»

Запитання четверте: «Чому, розгромивши московське військо і взявши Кремль, хан Тохтамиш не збільшив для московітів розмір данини, аби компенсувати те, що ним недоотримане від них за рік після Куликовської битви?»

Я бачу в якості відповіді на усі ці запитання, яка не вступає у протиріччя з логікою, лише таку: «Московський князь Дмітрій виступив на боці Тохтамиша у його боротьбі з Мамаєм за владу в Орді не просто так, а за плату, в якості якої було домовлено звільнення московітів від сплати данини Орді протягом року після Куликовської битви. Доказом цього є не надсилання Ордою до Москви збирачів данини протягом року після цієї битви і не реагування Тохтамиша на відсутність протягом цього року надходжень до його казни від Московського князівства. Але, коли рік закінчився, а данина від Москви не почала знову добровільно поступати, Тохтамиш послав до Москви своїх збирачів, причому без будь-якої охорони, що свідчить про його довіру до Московського князя Дмітрія і не очікування ним ворожих дій з боку підданих князя до його збирачів данини. І, скоріш за усе, ординських збирачів данини убили без відома князя Дмітрія. І втік він до Костроми, боячись, що Тохтамиш, взявши Московський Кремль, не повірить у його непричетність до убивства збирачів данини і покарає на смерть. Однак хан Тохтамиш виявився вірним союзницькому договору, скоріш за усе усному, з Московським князем Дмітрієм, укладеному напередодні Куликовської битви, і не лише вибачив його за те, що у його князівстві убили підданих Орди, але і дозволив йому княжити далі, навіть не збільшивши розміру данини, тобто не забажавши компенсації за рік її несплати. Оце, на мій погляд, і є ще одним аргументом у підтвердження гіпотези професора Бебіка про те, що Куликовську битву виграв Дмітрій Донський у Мамая не в якості основного супротивника, а в якості союзника Тохтамиша».