Недостатньо  знати,  необхідно  вміти  ці  знання  застосувати!  Недостатньо  бажати,  потрібно  і  робити!
  Б.І. Мокін
Головна сторінкаДодати в Вибране

основне
Новини
Біографія
Наукова діяльність
Педагогічна діяльність
Адміністративна діяльність
Громадська діяльність
Листи, статті, доповіді
Зворотній зв'язок

Пошук

Мій акаунт на Facebook
Пошук
Головна сторінка   Новини 


29 грудня 2011

Добігає кінця рік дві тисячі одинадцятий від народження Христа. Для більшості із Вас, шановні читачі мого сайту, він був не простим.

Прихильникам Юлії Тимошенко цей рік приніс моральні страждання від того, що проти неї спочатку замість нагородження орденом порушили кримінальну справу за підписання мирової угоди з Росією під час «газової» війни, в якій завдяки бездарному командуванню «Верховного головнокомандувача» Віктора Ющенка наша країна терпіла поразку; потім заарештували прямо в залі Печерського суду за небажання вставати при появі судді Кірєєва та побажання чути свідчення українською мовою в українському суді від українського прем’єр-міністра, проігнорувавши те, що арешт за це не передбачений Кримінально-процесуальним кодексом України; потім засудили на 7 років, проігнорувавши як те, що, розпорядившись підписати форсмажорну газову угоду з Росією, Юлія Тимошенко спасла тисячі жителів Європи від холодної смерті, так і те, що в період її прем’єрства Україна платила не найбільшу в Європі ціну за газ і що немає її вини у тому, що Янукович з Азаровим, прийшовши до влади, навіть попри «широкий жест» стосовно Севастополя не змогли домовитись з Медвєдєвим і Путіним про не підвищення ціни на газ вище 237 доларів за 1000 метрів кубічних, які у роки її прем’єрства платив Нафтогаз України Газпрому Росії; потім, скориставшись винесенням вироку по газовій справі, порушили кілька кримінальних справ за гріхи перших молодіжних кроків у бізнесі, нав’язаних їй тодішньою владою, по яких уже давно вичерпались терміни давності; потім, влаштувавши засідання суду прямо в камері СІЗО, оскільки підсудна не була ходячою, піднесли її арешт до квадрату, довівши математично як безглуздя вітчизняних правових норм, так і пріоритетність для нинішньої влади «посадки» Юлії Тимошенко як по відношенню до устремлінь України в Європу, котра не перестає висловлювати своє обурення з приводу кримінального переслідування Юлії Тимошенко за прийняті нею у роки прем’єрства політичні рішення, так і по відношенню до дружби з Росією, для якої кримінальне переслідування Юлії Тимошенко за газовий договір, погоджений з Путіним, рівнозначне звинуваченню прем’єр-міністра Росії в злочинному здирництві.

Бідним прихильникам Віктора Януковича нинішній рік приніс спочатку зростання цін на продукти і зневіру у те, що «їхнє життя покращиться уже сьогодні», а потім приніс небажання влади, навіть незважаючи на позитивні рішення судів, виплачувати їхні «афганські» і «чорнобильські» пільги у відсуджених обсягах, що призвело до протестних акцій уже навіть у Донбасі, який, будучи ще кілька років тому регіоном безоглядної довіри до нього, вніс найбільший вклад у його перемогу на президентських виборах.

Багатим прихильникам Віктора Януковича, котрі уже встигли понакуповувати і квартир? і іншої нерухомості в країнах Європи, котрі відправили туди своїх дітей на навчання і перевели у європейські банки левову частку своїх валютних статків, нинішній рік приніс тривогу, обумовлену несприйняттям європейськими лідерами «посадки» лідера української опозиції Юлії Тимошенко, адже вони розуміють, що за цим може наступити, як і у випадку з «верхівкою» Білорусії, заборона на їхній в’їзд до європейських країн і США та арешт їхніх банківських рахунків у цих країнах.

Самому Віктору Януковичу, влада якого в Україні сьогодні на думку політичних експертів є фактично необмеженою і щогодини зміцнюється завдяки втіленню у життя принципу «друзям — усе, політичним ворогам — закон», на мій погляд, теж неспокійно на душі, адже він навряд чи не усвідомлює, що кожному із нас у житті за все набуте треба чимсь платити, і що чим більше якоюсь людиною отримано всіляких благ, тим більшою в кінцевому підсумку небесною канцелярією цій людині буде виставлена плата у відомому лише Богу вигляді. А йому, який стартував у доросле життя з двох покарань, після яких згідно з законодавством України людина не має права служити ні в міліції, ні в армії, і якому нині стали підпорядкованими і вся армія, і вся міліція, ця плата небесами може бути виставленою навіть у більшому розмірі ніж тим політикам, у яких у юні роки ніяких протипоказань до необмеженого зростання влади не було, як, наприклад, у Юлії Тимошенко, для якої, тим не менше, платою за усі попередні успіхи стали 7 років ув’язнення, або у Віктора Ющенка, для якого платою за непередбачене долею президентство було важке отруєння з наступною втратою здоров’я і авторитету. Тож навряд чи наш президент у зв’язку з викладеним вище відчуває себе дуже комфортно і тоді, коли сідає у літак чи гелікоптер, і тоді, коли в голові, лякаючи інсультом, починає шуміти кров від судинно-мозкового перенапруження, обумовленого як необхідністю осмислення потоків нових слів, нових понять і нових сфер діяльності, так і необхідністю давати відповіді на усі запитання, які генеруються як журналістами, так і лідерами інших держав на непідконтрольних президентським спічрайтерам зібраннях. Тож не поспішайте, шановні мої читачі, заздрити нашому президенту, незважаючи навіть на наявність у нього Межигір’я, оскільки на терезах небесних суддів воно йому лише додає життєвих ризиків.

Після згадки про президента держави стають, начебто, уже не зовсім доречними згадки про ще когось, рангом нижче, але я не можу не згадати про тривогу, з якою зустрічатиме Новий Рік наш освітянський міністр Дмитро Табачник та його найближче оточення, адже продовжує набирати оберти кримінальне і журналістське розслідування протиправної діяльності колишнього петеушника Андрія Слюсарчука, який не має вищої освіти, але якому наш міністр підписав атестат професора нейрохірургії і подав президенту держави представлення до нагородження Державною премією України в галузі освіти, незважаючи навіть на те, що міністр в момент подання уже був проінформований журналістами про відсутність вищої освіти і протиправну діяльність цього «Доктора Пі».

Не можна, звичайно ж, не згадати, підводячи підсумки року, і тривоги українських політологів та політтехнологів, обумовлені тим, що широкі народні маси не вийшли сотнями тисяч на майдани та не відреагували належним чином ні на арешт, ні на неправедне засудження Юлії Тимошенко за санкціонування підписання газових угод, завдяки яким жителі країн Південно-Східної Європи були врятовані від холодної смерті. На думку цих політологів і політтехнологів така пасивність широких народних мас відкриває шлях до утвердження авторитаризму в Україні. Але, як на мій погляд, то пасивність широких народних мас свідчить про інше — вона свідчить, по-перше, про те, що широкі народні маси та інтелігенція нашої держави врешті-решт усвідомили справедливість відомої тези про те, що «революції задумуються романтиками, втілюються прагматиками, а їх завоюваннями користуються люди, м’яко висловлюючись, яким сподівання і надії цих революційних мас «до лампочки». А по-друге, ця пасивність свідчить про те, що навіть такі потужні українські партії, як «Батьківщина», стають організаційно безпорадними після арешту їхнього лідера, оскільки інші керівники із найближчого оточення цього лідера, уже звикли жити лише за рахунок його іміджу і стали не здатними досягати якихось організаційних результатів самостійно. А щодо широких народних мас, то, на мій погляд, вони вже дозрівають до того, щоб домагатись демократичних перетворень еволюційним шляхом, використовуючи виборчі процедури і народний контроль за тими, хто підраховуватиме голоси. Можливо це масово ще не проявиться у 2012 році, але я впевнений, що у 2015 році це уже буде саме так.

Не закінчують нинішній рік без тривог і ректори провідних вінницьких університетів, побоюючись, що після прийняття українським парламентом нової редакції Закону України про вищу освіту міністерство приступить до реалізації ідеї об’єднання цих вищих навчальних закладів в один багатопрофільний регіональний університет, в якому лише одному із них випаде честь залишитись ректором, а інші поповнять ряди керівників безправних структурних підрозділів.

Що ж стосується студентів, аспірантів, докторантів, викладачів і рядових співробітників цих вінницьких університетів, то, на мій погляд, їх питання об’єднання мало хвилює, адже, якщо регіональному університету залишать статус національного, то і студентам, і аспірантам, і докторантам, і викладачам, і рядовим співробітникам цих університетів, окрім медичного і аграрного, по великому рахунку, все одно буде де навчатись чи працювати — у, скажімо, Вінницькому національному технічному університеті чи у Вінницькому політехнічному інституті Вінницького національного університету — аби лише якість та умови навчання і проживання та стипендіального і зарплатного забезпечення не погіршились. Але студентам і викладачам медичного і аграрного університетів, звичайно ж, є чого хвилюватись, адже якщо лікарні, котрі підпорядковані МОЗ, почнуть вимагати оплату оренди приміщень, що використовуються кафедрами медичного університету для навчального процесу, і плату за консультації студентам під час операцій і діагностичних обходів хворих, а у аграрного університету після передачі його МОНмолодьспорту Мінагропром відбере ті сотні гектарів, які служать майбутнім агрономам лабораторною базою, але є його власністю, то очікувати підвищення якості навчального процесу за цими спеціальностями у регіональному багатопрофільному університеті не доводиться, адже до перерахованих вище негативних причин додасться ще й те, що зароблені ними кошти, які у випадку об’єднання університетів в один стануть загальноуніверситетськими, далеко не у повному обсязі підуть на забезпечення якості саме цих медичних чи аграрних спеціальностей.

Зробивши вибірковий аналіз тривог, з якими покидає нас рік нинішній, 2011-й, я перейду до вибіркових побажань в році прийдешньому, 2012-му, котрий уже стукає нам у двері.

Свої побажання в році прийдешньому я буду висловлювати, дотримуючись того ж порядку, що був визначений вище під час характеристики тривог року нинішнього.

Прихильникам Юлії Тимошенко, як і їй самій, я бажаю у році прийдешньому вийти із в’язниці на свободу, хоча цілком свідомий того, що це побажання практично нездійсненне, навіть за умови, що вона згідно з українським чинним законодавством не балотуватиметься ні до Верховної Ради України у 2012 році, ні в президенти України у 2015 році. Адже вороги усе робитимуть для того, щоб поставити хрест на її політичній діяльності взагалі із-за боязні помсти в разі повернення до влади, а друзі дуже скоро звикнуть до того, що політикою займатись, вийшовши з її тіні, навіть цікавіше, вагоміше і престижніше. До речі, у 2004 році під час Помаранчевої революції із усіх її керівників я став прихильником саме Юлії Тимошенко, побачивши в її особі красиву, розумну і прогресивну сутність України, яка повинна була втілитись у президентську оболонку після завершення каденції хворого, конфліктного та інфантильного Віктора Ющенка. Але не сталося! Україна, на жаль, ще не дозріла до такого президента у чому, у першу чергу, винні керівники різних рівнів підконтрольного їй же політичного блоку, які вирішили, що для перемоги на президентських виборах самого імені Юлії Тимошенко цілком достатньо, а тому не вели безпосередньо в масах ніякої серйозної агітаційної роботи, додаткової до тієї, яку проводила вона сама. Я це можу показати на власному прикладі, коли, погодившись бути її довіреною особою на Вінниччині і взявши заради цього двомісячну відпустку, поїхав до Києва на співбесіду з Олександром Турчиновим, у якого для зустрічі зі мною не знайшлося часу, оскільки, як повідомив мені якийсь штабний клерк, у штабі БЮТ передумали призначати мене довіреною особою Юлії Тимошенко — тож, не отримавши ні від Тимошенко, ні від Турчинова будь-яких вказівок і побажань, тобто, повернувшись із Києва «не солоно хлєбавши», я замість агітаційної діяльності сів писати наукову монографію, оскільки агітувати у себе в університеті я не мав права, як його керівник, а проводити агітацію в інших колективах не мав можливості, тому що не був довіреною особою. Юлія Тимошенко — харизматичний лідер, якому, на жаль, притаманні два недоліки — вона не вміє підбирати собі політичне оточення і не здатна задля забезпечення спільної перемоги наступати на горло «власній пісні», як це мало місце в її протистоянні з Президентом Віктором Ющенком. Але, навіть усвідомлюючи ці її недоліки, я був готовий йти разом з нею і боротись за її перемогу. Однак, не склалося. А усі інші нинішні політики мені особисто не цікаві — ні провладні, ні опозиційні. Тому я вирішив разом із завершенням 2011 року завершити і свою активну політичну діяльність, сконцентрувавшись лише на діяльності науковій і освітній та журналістській аналітиці і вибірковому електронному літописанню.

Бідним прихильникам Віктора Януковича я бажаю в році прийдешньому підвищення зарплат і пенсій. І, оскільки рік 2012-й є роком виборів до Верховної Ради України, то, думаю, нинішня влада в рамках боротьби за голоси виборців зробить немало для того, аби це моє побажання здійснилося, якщо і не в рази, то, принаймні, в межах декількох десятків процентів. Законним «чорнобильцям» і «афганцям» я бажаю отримати усе, вигране в судах, і визначене законом, але водночас я підтримую державу в намірах позбавити цих пільг тих власників «чорнобильських» і «афганських» посвідчень, які їх отримали, поїхавши на день-два до Афганістану чи у Чорнобильську зону у відрядження для вручення нагород чи передачі документів з грифом «таємно», або ж отримали такі посвідчення по блату чи купили на Петровці, і яких станом на сьогодні чи не більше ніж законних власників цих посвідчень.

Багатим прихильникам Віктора Януковича, у тому числі і членам його сім’ї, я бажаю в році прийдешньому переконати свого лідера у тому, що і його соратникам, і його дітям, і його внукам краще житиметься в європейській Україні, аніж у євроазійській. Тож заради того, аби наша держава не втратила перспективу парафування і ратифікації договору про асоціацію з ЄС зі вступом в-подальшому в це Європейське співтовариство демократичних держав, варто якнайшвидше амністувати Юлію Тимошенко, навіть якщо цього йому робити, ну, дуже не хочеться. І не варто їм розраховувати на те, що, погодившись бути васалами Росії, вони збільшать чи, принаймні, хоча б утримають на нинішньому рівні свої статки, оскільки російські «акули» бізнесу за допомогою російських судів і правоохоронних органів відберуть у них «по праву сильного» усе «нажите непосильною працею» точно за тим же алгоритмом, за яким сьогодні українські провладні «акули» відбирають бізнес у «акул» опозиції.

Самому Віктору Януковичу я бажаю «наступити на горло» власній автократичній натурі і очолити похід за утвердження в Україні верховенства права та інших демократичних принципів, що в небесній канцелярії йому зарахується за період життя «в некомфортних умовах», і тоді цілком можливий варіант завершення ним правління в Україні без трагічних за наслідками варіантів «плати за успіх» і переходом до рядів політичних постатей, вартих позитивної історичної оцінки. І навіть на Межигір’я в небесній канцелярії можуть не звернути увагу, якщо Президент активно викорчовуватиме в Україні корупцію і гнатиме з посад усіх корупціонерів, без оглядки на колір їхніх політичних прапорів та попередні заслуги у тому числі і перед Партією регіонів. І не слід йому озиратися на Росію, оскільки допоки в ній будуть правити ті, хто в його молоді роки сповідував правові норми, відмінні від тих, на які орієнтувався він, його там будуть сприймати позитивно лише в якості васала, а не рівноцінного партнера, що при його амбітній натурі буде сприйматись ним з часом набагато важче, ніж життя «в некомфортних умовах» демократії. І ще одне побажання у мене є нашому президенту — нехай жене він від себе усіх тих, хто радить відмахнутись від Європи і зосередитись лише на російському напрямку — ці люди його покинуть першими, як тільки Володимир Путін вирішить, що йому, як його антагоністу в молодості, із-за бажання Віктора Януковича бути з ним на рівних стане спілкуватись з ним некомфортно.

На жаль, я не можу висловити добрих побажань нашому міністру Дмитру Табачнику, оскільки перестав його поважати після того, як він заявив журналістам на прес-конференції, що я сказав неправду, написавши йому у відкритому листі про те, що його заступник запропонував мені оплатити рахунок на 59 тисяч гривень за виготовлення вікон для міністерства, що гарантувало нормальне протікання процедури переобрання мене на посаді ректора. Причому заявив це міністр, незважаючи на те, що перед цим був проінформований комісією по службовому розслідуванню, обумовленому депутатським зверненням з цього приводу народного депутата України Лесі Оробець, як про те, що платіжка була вручена не лише мені, а і іншим ректорам, що звітували в міністерстві того ж дня, так і про те, що інші ректори написали службові записки про неотримання таких платіжок лише завдяки старанням голови цієї комісії, який натякнув кожному із них про можливі ускладнення під час переобрання на посади ректорів в разі відмови написати ці, спростовуючі мою інформацію, службові записки. І, я думаю, що удар, який сьогодні нанесено репутації Дмитра Табачника у зв’язку із посвятою ним у професори та у лауреати Державної премії України в галузі освіти людини, яка окрім ПТУ нічого не закінчувала і яка ніяких ні заслуг, ні прав на це не має, то є першою «платіжкою», виставленою Дмитру Табачнику небесною канцелярією у тому числі і за ту несправедливість, яку він проявив півтора роки тому по відношенню до мене. І, я думаю, що ця «платіжка» від небесної канцелярії для нього буде далеко не останньою, навіть якщо він втримається на посаді міністра до парламентських виборів. Адже після цих виборів керівники правлячої Партії регіонів зможуть переконатись, що ні передача усіх вищих навчальних закладів у підпорядкування МОНмолодьспорту, ні об’єднання їх у регіональні університети, ні добір лояльних до Партії регіонів ректорів — ніщо не допомогло отримати Партії регіонів голосів студентської молоді навіть на тому рівні, на якому вона їх мала на виборах попередніх — і це я прогнозую попри усі заяви деяких прикормлених владою студентських лідерів, котрі, мріючи про адміністративну кар’єру, готові видавати сьогодні бажане за дійсне. Адже сьогодні студентів, які уже народилися і виросли не в системі казарменого соціалізму, а в незалежній Україні, орієнтованій на демократичну Європу, в принципі неможливо примусити голосувати так, як скаже ректор, — щоб він їм не говорив, вони все одно проголосують за тих, кому більше довіряють чи співчувають і хто їм політично симпатичніший.

Українським політологам і політтехнологам я хочу побажати оптимізму в оцінках потенціалу «європейськості» широких народних мас, котрі уже добре зрозуміли безперспективність революцій будь-якого кольору і схиляються до еволюційного шляху розвитку України. А партійним керівникам різних партій і різних рівнів я хочу побажати не відсиджуватись на ток-шоу у Савіка Шустера, Євгена Кисельова, Анни Безулик та їм подібних, оскільки їх уже мало хто дивиться, а йти в народні маси з роз’ясненням своїх політичних програм, із яких чітко проглядалась би не лише словесна турбота про ці широкі народні маси, а і конкретика поступків та дій для її досягнення — і тоді ні «Беркут», ні прокуратура, ні суди, ні чиновники, не зможуть допомогти владі встановити режим не те, що диктатури, а навіть автократії, яким би симпатичним не був вождь, що претендує на обожнювання.

А ректорам вінницьких університетів я хочу нагадати, що цю посаду в університетах країн Європи ніхто не має права обіймати довше ніж два 4-річні терміни підряд, тож до закінчення своїх ректорських повноважень потрібно ставитись так, як у Дрезденському університеті під час моїх відвідин цього університету — там за півроку до моїх відвідин закінчився термін перебування на посаді раніше обраного ректора і ніяк не могли оголосити конкурс на заміщення вакантної ректорської посади, оскільки ніхто із професорів не хотів її посісти, адже вона адміністративна з прив’язкою до нормованого робочого дня, а професура в західних університетах звикла витрачати свої зусилля лише на наукові дослідження і нечисленні лекції для студентів при абсолютно вільному графіку відвідування університету. Це на пострадянському просторі дехто намагається стати ректором не обов’язково заради втілення в життя власної програми розвитку університету, як це робив я і в 1989, і в 1994, і в 1999, і в 2003 роках, а часто заради отримання насолоди від того, що тебе починають прославляти як «великого кормчого» колеги, котрі ще вчора відносились скептично до твоїх організаторських здібностей, а також для отримання задоволення від того, що під час вступної кампанії до тебе на прийом просяться високопоставлені батьки абітурієнтів, піднімаючи тебе у цей момент до їх рівня. А в західних університетах в ректори йдуть лише ті, хто має що запропонувати університету для його подальшого розвитку. І, втіливши свою програму чи переконавшись, що її втілення йому не під силу, західний ректор з радістю покидає своє ректорське крісло, переходячи знову в статус вільного художника від науки. І, я думаю, що ми теж прийдемо до цього. Особливо після того, як міністерство, переконавшись, що спеціальним добором слухняних ректорів кількість голосів за провладних кандидатів на парламентських і президентських виборах не збільшиш, дозволить університетам самим підбирати собі керівника із числа найбільш ініціативних і найбільш креативних своїх колег і не буде грубо втручатись у цей процес. І повірте мені, шановні мої читачі, що після 21 року роботи ректором університету, який щороку докладав чимало зусиль для висхідного його розвитку, я, як ніхто інший, можу оцінити ту свободу і ті можливості займатись улюбленими науковими дослідженнями разом зі своїми аспірантами і докторантами, які нині маю, працюючи рядовим професором кафедри. А яку радість принесла мені можливість улітку нинішнього року вперше за останні 22 роки разом з дітьми і внуком відпочити на березі моря! — Можливість, якої позбавлені діючі ректори усіх вищих навчальних закладів, котрі влітку змушені організовувати прийом нового поповнення на перший курс. А чим оцінити те задоволення, яке отримуєш від можливості вільно висловлювати на своєму сайті критичні зауваження навіть на адресу міністра, не боячись помсти у вигляді зменшення планів прийому на перший курс чи планів прийому в аспірантуру або зменшення обсягів фінансування очолюваного університету? Тож, шановні ректори вінницьких університетів, яким після створення у Вінниці регіонального університету, принаймні, за структурою хоча б на рівні Криворізького, що є невідворотнім, доведеться втратити свої нинішні ректорські посади, — не беріть близько до серця цю втрату — перейшовши в ряди професорів, ви дуже швидко переконаєтесь, що у житті є ще дуже багато такого, радість від заняття яким нічим не поступається виконанню ректорських обов’язків, навіть якщо ти ректор за покликанням.

Завершити свої новорічні побажання я хочу таким зверненням до Вас — студенти, аспіранти, докторанти, викладачі та інші співробітники університетів, які є читачами мого сайту:
— Шановні і шановані! Я Вам бажаю здоров’я, щастя, любові рідних і близьких, успіхів у навчанні і роботі, нових наукових звершень і успішних захистів магістерських, кандидатських та докторських дисертацій, нових наукових монографій та підручників і навчальних посібників, а саме головне — віри у світле майбутнє нашої держави і максимального вкладу кожного із Вас в його досягнення.

Версія для друку


[12.06.2023] Про вклад академіка Леоніда Каніщенка в формування майбутнього президента України
[30.12.2022] Кілька слів напередодні 80-річчя про мій вклад у підготовку наукових кадрів
[10.09.2020] Відповідь на запитання, чому я вирішив балотуватись кандидатом у ректори
[08.07.2020] Не робіть, як я!
[07.06.2020] Розповідь про те, як Вінницький міський голова Моргунов втратив 300 голосів
[01.06.2020] Літо у ВНТУ починається з оновлення корпусу деканів
[15.05.2020] Що очікувати після реформування системи захисту дисертацій?
[27.04.2020] Коронавірусні будні університетського професора
[04.03.2020] Весь мир насильно мы разрушим до основанья, а затем - мы наш, мы новый мир построим!
[19.01.2020] «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази»
[28.12.2019] Передноворічні роздуми ексректора, який ще працює професором
[21.12.2019] Попри побажання та потуги недоброзичливців академія педагогічних наук продовжує жити
[03.12.2019] Чи варто нашому ректору позитивно реагувати на пропозицію мера міста про передачу частини земельної ділянки університету в комунальну власність?
[30.11.2019] Мої враження від зустрічі з заступником міністра Єгором Стадним
[09.11.2019] Факультету радіоелектроніки - 50
Головна сторінкаДодати в Вибране
© 2007-2015. Персональний сайт Мокіна Б.І. Усі права захищено. Несанкціоноване використання матеріалів сайту не дозволяється. У випадку використання цих матеріалів на інших сайтах не допускається будь-яке редагування тексту, а посилання на даний сайт є обов`язковим.