В країнах ЄС, договір про асоціацію з якими Україна намагається підписати, політичного діяча, який під час якоїсь сутички між парламентарями пускає в хід кулаки, а особливо ж якщо він ще й наносить удари стільцем, негайно викреслили б із членів будь-якої фракції і більше до високих державних посад не допускали б до кінця днів життя його, а в Україні маємо факт, коли така людина волею президента йде на суттєве підвищення - з посади керівника концерну на посаду міністра оборони, яка є однією із ключових у державі.

То хіба такий крок нашого президента сприятиме тому, щоб нашу державу країни європейської демократії поважали і якомога швидше визнали своїм рівноцінним партнером?

Особливо на фоні того, що керівництво футбольною асоціацією Англії, незважаючи на чотиримісячну наближеність чемпіонату Європи, звільнило з посади тренера збірної команди цієї європейської країни фахівця найвищої кваліфікації італійця Капелло лише за те, що той відмовився відібрати капітанську пов’язку у гравця збірної захисника Террі, який в одному із футбольних матчів дозволив собі расистське висловлювання на адресу одного із присутніх на футбольному полі гравців не європейського походження.

Неєвропейськість призначення парламентського хулігана Дмитра Саламатіна на посаду міністра оборони України підтверджується ще й тим, що це призначення відбулося одразу після того, як опозиціонери в залі засідань Верховної Ради України під час виступу Президента України Віктора Януковича дружно і стоголосо скандували «Юлі-волю!»

Тобто, вийшло, що наш президент у цьому випадку поступив не як мудрий керівник, який зобов’язаний стояти над персональними випадами проти нього, а як ображений, але наділений владою підліток, котрий, розсердившись на дядьків-опозиціонерів, аби їм досадити, поставив людину, котра їх несамовито гамселила під час парламентських сутичок, на щабель вище того, який вони самі займають. Мовляв, отримайте у відповідь!

Але ж забіякуватість – це ж не та риса, яка повинна бути головною у міністра оборони, перед яким стоїть задача підняти на потрібний рівень занедбану боєздатність нашої армії. Ця риса є більш важливою для командира взводу, який, піднявши в атаку своїх людей, біжить попереду них і власним прикладом вселяє в їхні серця відвагу. Уже навіть ротою чи батальйоном повинні командувати не забіяки, а військові люди з відповідною освітою і хоча б елементарними навиками тактичного мислення. Не кажучи уже про командування більш масштабними військовими з’єднаннями і армією в цілому, де на першу роль виходить не особиста відвага, а стратегічне мислення, прояв якого неможливий без уміння стримувати емоції.

І це ще раз підкреслює, що рано нам мріяти про членство в ЄС, принаймні, до тих пір, аж поки із «клешень» у нас не сформуються «копита», а країна із аморфного, часто задкуючого під час прийняття важливих рішень «рака» не трансформується в європейськи-вишколеного цілеспрямованого «коня».